Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 47)

«Якщо ми виживемо, я ніколи не ошукаю тебе, Щурочко»,— присягався він порожній кімнаті. І, ясна річ, не дотримав слова. Протягом усього спільного життя він пронизував її серце шпагами зрад. А потім з’явилася Буньї Каул.

Неприємна правда полягала в тому, що Марґарет Родс була поганою коханкою. Любощі не приносили їй найменшого задоволення. Її характер сформував Рух Опору, і вона не мала поняття про радість самовіддачі. Макс був терплячим учителем і намагався, уникаючи наставницького тону, це виправити; через деякий час йому почало здаватися, що вона намагається щось відчути, однак їй бракувало для цього терпіння. Вона прагнула лише одного: щоби все це якомога швидше скінчилося, і вони могли би притиснутись одне до одного й розмовляти — тобто бути оголеними, а поводитися як одягнені люди, тобто не як коханці, а просто друзі. Вона сама зізналася Максу, що завжди мала «знижене лібідо»,— саме так вона це назвала. І при цьому запевняла, що кохає його. Тієї зими в напівпідвалі вона стискала Макса в обіймах під шотландськими пледами і клялася, що тепер щаслива, як ніколи у житті, аж навіть почала боятися смерті. Марґарет також зізналася, що не може мати дітей.

— Слухай, для тебе це дуже важливо? — спитала вона.— Чи все? Кінець усьому? Бо більшість хлопців саме так би і вчинили. Сам знаєш, як мовиться: «Нашо та твоя штучка, коли геть ялова сучка?» Ха-ха-ха!..

Макс і сам здивувався, коли цілком щиро бовкнув, що для нього це не має ніякого значення.

— Ну й гаразд, любий мій ДПП! Знаєш, що це? Абревіатура від «дуже порядний пан». Я тебе так називатиму, не заперечуєш? А тепер пропоную змінити тему, гаразд? Пам’ятаєш хлопця, який зустрів мене на аеродромі? Того пупсика з розвідвідділу МІ9? Він хотів би перекинутися з тобою кількома словами. Я тут ні до чого, лише передаю послання, і все. Роби як знаєш. А зустріч, коли захочеш, я можу влаштувати.

Зустріч із офіцером розвідки, якого звали Нів, відбулася через тиждень у готелі «Метрополь» на Нортумберленд-авеню.

— Знаєте, мене теж витягли через «Пет-лайн», тож ми з вами, так би мовити, закінчили ту саму школу,— зауважив англієць замість привітання.

Макс у цей момент думав про те, як тепло тут у них в «Метрополі», про те, що тільки заради цього можна погодитися на що завгодно. Чи відхилив би він пропозицію Ніва, зроблену того дня, якби вони зустрілися не там, а у якійсь вогкій кімнаті, що продуває­ться наскрізь крижаним вітром? Невже він опустився так низько?

— Якщо коротко, то ми хочемо бачити вас у себе на борту,— закінчив тим часом Нів свою пропозицію.— Це, звісно, не означає, що ви мусите застрибнути на палубу просто зараз. Я розумію: дуже важливе рішення, і все таке. Вам потрібен час, і ви його маєте. Можете поміркувати. Даю вам п’ять хвилин, навіть десять.

Щойно почувши пропозицію, Макс Офалс одразу вирішив не відмовлятися. Англієць, котрий мав усі повноваження, ще й підтримку американців, хоче «бачити його в себе на борту». Його, Макса, концепція, за словами Ніва, була «саме тією», і світова спільнота «вже до неї дозріла», на відміну від загрузлого у забобонах минулого французького генерала. Німці от-от програють війну. Основу майбутнього світового ладу буде закладено через три тижні у Нью-Гемпширі, у містечку Бреттон-Вудс. Там зберуться представники понад сорока держав, там будуть і «буффони», і «твердолобі», і «мрійники». Їхнім завданням буде окреслення форм післявоєнного відновлення Європи, вирішення проблеми коливання валют і визначення пріоритетів у торгових відносинах. Максиміліану Офалсу пропонується зіграти роль ключової фігури в роз­в’я­занні цих задач. На нього вже чекає почесне місце в одному з університетів — найімовірніше, у Колумбійському, і стипен­діальна підтримка від Оксбриджа[45].

— Рукостискання через океан, так би мовити,— сказав Нів,— і ви будете одним із тих хлопців, яким належить його реалізувати. Ви будете членом однієї з делегацій. Ви нам потрібні для того, щоб організувати робочі групи, провести глибинне вивчення ситуації, вибудувати системи взаємовідносин, що працюватимуть десятиліттями.

Просто зараз перед його очима народжувалося нове майбутнє світу, і Макса запрошували зробитися його повивальною бабкою. Замість слабака Парижа, замість хисткого карткового будиночка старої Європи йому надавали можливість побудувати залізобетонний хмарочос чогось нового і прекрасного.

— Я не потребую часу для роздумів,— сказав Макс.— Зараховуйте мене до команди.

Він мав таке відчуття, ніби щойно отримав і прийняв шлюбну пропозицію від негаданої, але дуже бажаної нареченої. Макс усвідомлював, що Франція — жінка одного з ним походження, однієї крові, жінка, із якою він був заручений від першого дня свого життя, може ніколи не пробачити йому цієї втечі, так би мовити, з-під вінця. А Шарль де Ґолль не пробачить стовідсотково. Тієї ночі, лежачи з Пеґґі під ковдрами та пледами на перекошеній підлозі свого напівпідвального помешкання на Порчестер-Террас, він і сам зробив шлюбну пропозицію:

— Вийдеш за мене, Щурочко? — запитав він.

— Ой-ой-ой, ой-ой-ой! Авжеж вийду, мій любий ­підпільнику! — відповіла вона.

Наступного разу він побачився з Нівом на початку вісімдесятих. Тоді Макс Офалс уже знову ввійшов до таємного світу шпіонажу, а колишній офіцер-розвідник Нів зробився членом парламенту та однією з найдовіреніших осіб прем’єр-міністерки Марґарет Тетчер. Вони посиділи на терасі Вестмінстерського палацу, випили по келишку і згадали давні часи. Невдовзі після тієї розмови Ейрі Ніва розірвало на шматки бомбою-пасткою, закладеною ІРА, у той момент, коли він виїжджав із паркувального майданчика біля Торгової палати. Зрадам не було кінця. Вцілієш сьогодні, тебе дістануть завтра. Магічне коло насильства так і не вдалося розірвати. Можливо, це ендемічне явище, притаманне всьому людському існуванню. А може, насильство лише демонструє, чого ми насправді домагаємося, або просто в неприкритій формі являє нам наслідки наших учинків.

У квітні 1944 року Сіру Щуриху скинули на парашуті в Оверні. Її місія полягала в тому, щоби налагодити зв’язок між розпорошеними групами місцевих партизанів-макі та скерувати їх у ті місця, де активісти Руху Опору майже щодня скидали для них із літаків зброю і боєприпаси. Подальшим її завданням було об’єднати людей для консолідованого виступу, що мусив збігтися у часі з висадкою союзних військ у Нормандії. У процесі підготовки вона організувала напад на штаб-квартиру гестапо в Монлюсоні та на завод, де німці виготовляли зброю. А потім настав день «Х» — шосте червня, і Пеґґі залишилася на бойовому посту. Вона билася в лавах МУР — організації, що нарешті дочекалася такого бажаного часу помсти. Наприкінці червня, коли Макс Офалс мусив виїхати на конференцію до Бреттон-Вудса, він не мав уявлення, жива Пеґґі чи вже мертва. Як він і побоювався, за вказівкою генерала де ­Ґолля у штаб-квартирі до нього почали ставитися як до парії, майже як до зрадника чи перебіжчика. Максові так і не пробачили зміни пріоритетів, тому й доступ до будь-якої важливої інформації був тепер для нього закритий. Урешті-решт інформацію він одержав. Йому зателефонувала місіс Шанті Діккенс.

— Сер, ви слухаєт, сер? Я говор з серо Максо? Так? Слав Бог, сер! Прийшо лист! Лист від місіс Макс! Я розпечат, гаразд? Хоке, сер. Із не все хокей! Ур-ра! Вон коха вас, сер! Вон пита, сер, де вас чорт нося — хоке? От і все, сер, ур-ра!

Двадцять шостого серпня, наступного дня після визволення Парижа, генерал де Ґолль прокрокував Єлисейськими Полями разом із представниками руху «Вільна Франція» та учасниками французького Руху Опору. Серед французів того дня марширувала одна англійка. А двадцять сьомого серпня місіс Макс Офалс, вона ж Марґарет Родс, вона ж Сіра Щуриха, вже летіла до Нью-Йорка.

Так чета Офалсів почала будувати своє американське життя.

Майже через двадцять один рік, у ніч перед їхнім вильотом до Нью-Делі, місіс Марґарет Родс-Офалс наснилося, що в Індії після двох десятиріч безпліддя вона нарешті завагітніла й народила пречудове дитинча, вкрите м’якенькою шерсткою і з довгим хвостиком, згорненим кілечком. Вона чомусь не відчувала особливої любові до своєї маленької донечки,— а то була саме донечка,— і коли дала їй грудь, немовля боляче вкусило Пеґґі за сосок. Друзі жахалися, коли бачили, як Марґарет заколисує щурятко, однак це її аж ніяк не хвилювало. Вона й сама колись була щурихою, але врешті-­решт цілком благополучно перетворилася на людину, еге ж? Тепер вона регулярно миє голову, носить гарний одяг, майже ніколи не морщить носа, не риється у смітниках — і взагалі позбулася колишніх щурячих звичок. Напевно, те саме відбудеться і з її дитинчатком, із її маленькою щуришкою. Тепер Марґарет зробилася ма­тір’ю, і якщо поводитиметься так, ніби насправді любить свою Рететту[46], любов поступово заповнить її серце,— це, переконувала вона себе, питання часу. Адже деякі породіллі мають проблеми з годуванням — якийсь час у них не виробляється молоко, а в неї те саме з любов’ю. Що ж тут дивного? Тим паче, що пологи пізні, їй уже за сорок, і в цьому віці певні проблеми цілком можливі. Нічого, із часом це минеться. «Рететто, любенька Рететто,— співала Марґарет уві сні,— найкраща дитинка на світі!»