Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 44)

Дещо із цього, звісно, було правдою, але в подальші роки Максиміліан Офалс власноруч посприяв тому, щоби в пам’яті людей залишилася легенда, а не істина. Чи дійсно він летів над самими дахами будинків, або ж німецький радар не помітив його через щасливий збіг обставин, бо ворог просто не очікував такого зухвальства? У своїх мемуарах про війну Макс Офалс цього не пояснював. Замість чіткого викладення подій він, із притаманною справжньому герою скромністю, писав про те, як йому пощастило, і про людей, завдяки яким, без яких…— і далі в тому самому дусі. «Я думав про Сент-Екзюпері,— додавав він.— Про той “стан глибокого занурення в себе, коли до тебе приходить нічим не обґрунтована надія”. І зі мною так було».

Прискіпливий читач міг би вгледіти тут навмисне змішування власного досвіду з подіями життя іншого, улюбленого публікою персонажа. У 1940 році пілот і письменник Антуан де Сент-Екзюпері виявив себе справжнім героєм у битві за Францію, після чого разом зі своєю ескадрильєю перелетів до Північної Африки, а пізніше потрапив до Нью-Йорка. Тоді він був уже достатньо відомим як автор «Нічного польоту», але річ у тім, що, посилаючись у своїх мемуа­рах на більш пізню книжку Сент-Екзюпері, Макс Офалс підтасовував факти. У той час, коли він здійснив свій переліт до Герговії, книжка «Воєнний льотчик», опублікована англійською мовою під назвою «Переліт до Арраса», ще перебувала у процесі створення, а роком пізніше, коли вона побачила світ і мала успіх, особливо, в Америці, уряд Віші заборонив її, і весь наклад видання 1942 року було конфісковано. Отже, під час перельоту на «Рейсері» Макс ніяк не міг знати її змісту. Втім, він не звернув уваги на цей неприємний анахронізм і безсовісно висловив свої відчуття з посиланням на текст, якого в той час узагалі не існувало: «Війна для нас означала повний крах. Але чи так це було насправді в той момент, коли Франція, щоб уникнути поразки, відмовилася від боротьби? Я в це не вірю». Описуючи свій власний нічний політ, Макс із задоволенням констатував: «Коли я з гудінням нісся над головами своїх співвітчизників, які мирно спали, я також у це не вірив. Я знав, що Франція скоро прокинеться».

Але ця недоладність виявилася несуттєвою. Максові її пробачили. Навіть ті із критиків, які помітили цей огріх, висловилися в тому дусі, що для художнього твору такі речі цілком прийнятні. Герой — він і є герой, і йому можна дещо пробачити. Варто, однак, зазначити, що Максова книжка мала великий успіх передовсім у Північній Америці. До того ж Сент-Екзюпері наприкінці війни був уже мертвий — безвісті зник під час боїв над Корсикою, а Макс Офалс, льотчик-ас і герой Опору, людина із зовнішністю кінозірки, яка зробила карколомну кар’єру, навпаки, продовжував жити та ще й переїхав до Сполучених Штатів, віддавши перевагу блискучій позолоті Нового Світу перед пошарпаною елегантністю старої Європи.

Після приземлення в Клермон-Феррані невеличка група доб­ровольців, які називали себе «Герговістами», допомогла швидко замаскувати літак у найближчому лісі. Командував цими добровольцями безстрашний Жан-Поль Коші, організатор «Роти універсантів», відомої також як «Рота ерудитів». Це був загін, сформований із студентів і викладачів Страсбурзького університету у вигнанні, яким безпосередньо керував Анрі Енгран — командир бойових з’єднань так званої «Шостої зони». Макса відвезли до лісового будиночка, де колеги — ректор Данжон і професор історії Ґастон Целлер — уже чекали на нього із пляшкою вина. Оскільки виготовлені Максом для себе фальшиві документи були на ім’я Себастьяна Брандта, його поява в штаті університету вимагала певного офіційного підтвердження. Вирішено було відрекомендувати його як професора з півдня Франції, і Данжон, який, на щастя, мав просто-таки гіпнотичний вплив на посібників нацистів з уряду Віші, обіцяв залагодити всі бюрократичні питання.

— Але мушу сказати, що з вашого боку було вкрай нерозумно й ризиковано називати себе цим широко відомим ім’ям,— дорікнув Максові ректор Данжон.— Можна подумати, що ви самі здійснювали повітряне плавання на «Кораблі дурнів»!

Справжній Себастьян Брандт мешкав у Страсбурзі в п’ятна­дцятому столітті та уславився авторством сатиричного твору «Strul­tifera Navis», або «Корабель дурнів», що побачив світ 1494 ро­ку й був частково проілюстрований юним Альбрехтом Дюрером.

Макс Офалс винувато розвів руками: ім’я дійсно було обране вкрай невдало.

— Та ну, все буде добре,— заспокоїв його Целлер.— Ніхто з тих, від кого залежить ваша доля, взагалі ніколи не тримав у руках жодної книжки.

Невдовзі після прибуття до Герговії Макс обзавівся ще однією фальшивою особистістю. Охоплений нездоланною жагою помсти, він зробився членом бойового підрозділу «Роти ерудитів» під іменем Ніколо та засвоїв ази підривної справи. Перша й остання підірвана ним бомба була виготовлена асистентом хімічного факультету на ім’я Жильбер; вони підірвали будинок ставленика вішистів і голови пронацистської асоціації Жака Доріо. Коли прогримів вибух, Макса на мить заполонило відчуття власної всемогутності, що не можна було передати словами, однак його добряче знудило. Із того, що сталося, Макс зробив подвійний висновок і запам’ятав його назавжди: так, терор — штука захоплива, але хай би яким виправданим він був, займатися цим постійно йому не під силу, адже для цього потрібно відкинути загальноприйняту мораль, а він цього зробити не міг. Макса перевели до секції пропаганди, і наступні два роки він займався тим, що вже добре знав і вмів,— виготовленням фальшивих документів. «Класична для Америки тема — створення нової особистості — увійшла до мого життя в ті жахливі часи панування мороку зла у старій Європі,— напише він пізніше у своїх мемуарах.— Усвідомлення того, що особистість так легко піддається зміненню — дуже небезпечне відкриття. Воно, як наркотик,— коли один раз спробуєш, уже важко зупинитися».

Підробка документів зробилася для секції пропаганди основною і найважливішою справою. Рух Опору набирав силу й робився дедалі організованішим, усе більше людей — чоловіків і жінок — приєднувалося до нього, і потреба у фальшивих документах невпинно зростала, адже без них неможливо було нічого вирішувати. «Рота ерудитів» поступово налагодила зв’язки з підпіллям Оверні, з організацією «Алібі» під керівництвом Жоржа Шароде, із групою полковника Ріве Клебе, із «Фалангою» під орудою Крістіана Піно, а також з іншими бойовими загонами: «Гарячими», чиїм символом було вогнище Жанни д’Арк, «Мітридатом» і ОРА. Встановлення всіх цих зв’язків призвело до того, що Коші — очільникові секції пропаганди — доводилося надовго виїжджати з Клермон-Феррана, і його заступив пихатий і похмурий чоловік на ім’я Жорж Матьє, який фактично керував усіма операціями групи. Матьє був велетенського зросту та, як здавалося, складався із самих лише кісток і зубів. Він мав витрішкуваті блакитні очі та прилизане світле волосся; наче кидаючи виклик нацистам, він продовжував носити синій берет. Його поважали за військову виправку та за жорстку манеру спілкування. Його подруга Крістіна працювала в адміністрації вішистів секретаркою якогось капітана Бюрґеза, і вважалося, що вона має доступ до цінної інформації. Так уже сталося, що із цілої низки різноманітних причин проти самопризначення Матьє ніхто не заперечував.

У той час бойові операції робилися дедалі зухвалішими і проводилися все частіше, водночас і полювання нацистів на учасників Руху Опору зробилося набагато інтенсивнішим. До відділу пропаганди постійно надходили якісь пакети, і сам відділ також щось кудись надсилав. Макс узяв собі за правило не цікавитися їх умістом. Для виконання завдань кур’єри потребували документів, і справою Макса було забезпечити їх якісними паперами. Одного разу, коли в Парижі проводилися облави на євреїв, майже тисячу єврейських дітей вдалося заховати і врятувати від Освенцима. Треба було терміново виготовити документи для тих малюків, яких збиралися переховувати на півдні. І саме тоді Макс Офалс, чия робота заслужила високу оцінку його безпосереднього керівництва та ще більш захоп­ливі відгуки від Коші та Енґрана, які, на жаль, залишили Клермон, виготовив багато фальшивих документів для дітей. Усі ці папери він переправив майбутнім володарям через потаємні сховки, звідки їх забирали та передавали далі інші люди. І все ж найбільшим внес­ком Макса Офалса в Рух Опору став його подвиг на сексуальному фронті, що змусив його винайти для себе ще одне «я» та повністю перевтілитись. Але цього разу все пройшло, на жаль, далеко не безболісно. Макс був тим чоловіком, який спокусив Пантеру — Урсулу Брандт.

У листопаді сорок другого року німці захопили нейтральну зону, і ступінь ризику стрімко зріс. Раніше студенти Страсбурзького університету у вигнанні могли легковажно бавитися в опір, однак після того, як нацисти закріпились у Клермон-Феррані, гра зробилася смертельно небезпечною. Ста тридцяти дев’яти студентам і викладачам довелося заплатити за неї власним життям. У листопаді того ж року капітан СС Гуґо Ґайсслер установив у Клермон-Феррані свою «антену» в особі такого собі Пауля Блюменкампфа, що удавав із себе веселуна та в дошку свого хлопця. Його достатньо впливова у певних колах помічниця обходилася без будь-якої мас­ки. Її називали Пантерою через те, що цілий рік носила жакет із хутра цієї тварини, не знімаючи навіть у найспекотніші дні. Вона спеціалізувалася на методах підриву зсередини «небажаних угруповань», включно з вербуванням агентів, і в цьому конкретному випадку зірвала великий куш: її призом і жаданою здобиччю, її агентом зробився не хто інший, як Жорж Матьє. Через його зраду було повністю знищено багато груп, у тому числі «Мітридат» і ОРА, очільники яких закінчили своє життя в камерах тортур геста­по або були розстріляні. Під час облав було схоплено декількох студентів, що розв’язало руки рейхсфюреру Гіммлеру, і той дав наказ про­вести рейд на території університету. Саме цього він довго домагався і не міг зробити через потужний вплив Данжона на вішистів і небажання міністра закордонних справ Риббентропа дія­ти через голови власноруч посаджених маріонеток з уряду Віши.