Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 32)

І тільки питання вбрання наречених за малим не стало причиною жахливого скандалу. Родичі з боку нареченого оголосили, що, коли весільна процесія-йенавал підійде до будинку нареченої, то їй належить вийти до них у традиційній червоній лебензі[32], а потім, після того, як родички омиють її тіло у спеціально приготованій ванні, вона мусить перевдягнутись у шальвар-каміз[33], як годиться заміжній жінці. «Що за дурниця,— заперечили родичі-Каули.— Вона буде, як і належить нареченій, у накидці з вишивкою біля шиї та по краях рукавів. Її голову прикрашатиме накрохмалений убір із найтоншого полотна, а стан обвиватиме широкий пояс балігандан». Суперечка тривала три дні і загрожувала затягнутися ще довше, але тут втрутились Абдулла та Фірдаус. Своїм владним рішенням вони постановили, що наречена та наречений будуть одягнені так, як вимагає віра кожного. Номан не вдягатиме пхірана[34], не прикрашатиме голову тюрбаном із пір’ям павича — він постане перед нареченою в елегантному ширвані[35] з маленькою смушковою шапочкою на голові. Це питання нарешті розв’язалося. Не викликало заперечень і наступне, оскільки стосувалося воно спільної для обох весільних традицій — церемонії мехнді. Однак проблема перебігу самого весільного обряду поставила під сумнів можливість мирного співіснування сторін. Для більшості мусульман пропозиції індуїстів звучали просто жахливо й видавалися неможливими. «Дмухайте у свої мушлі, обмінюйтеся подарунками, всілякими там горішками — це нічого, хай собі буде,— казали мусульманські дідусі, бабусі, тітки і дядьки.— Але жрець-пурохіт, який проводитиме пуджу[36] перед ідолами?! Священний вогонь? Священний шнур? Аби наречених вшановували, наче вони Шива та Парваті? Ні! Неможливо. Немислимо! Хай-хай! — Яка ганьба!» Ображені до глибини душі, Каули вийшли з перемовин. Спілкування між двома кланами взагалі припинилось. «Ох, ці вже мені родичі…— із тяжким зітханням проказала Фірдаус.— Вузьколобі, тупі кревні — корінь усіх негараздів на цій землі».

Тієї ночі над Пачхігамом світив повний місяць. Село розділилося на два табори, гармонійному співіснуванню, схоже, наставав край. І тут на головній вулиці з’явився тенор Шившанкар на прі­звисько Шарга. Підкорюючись раптовому пориву, він почав співати густим і милозвучним голосом одну пісню за іншою. Шарга співав про любов — любов богів до людей та людей до богів, про любов батьків до дочок і про любов матерів до синів; він співав про кохання, бурхливе й мовчазне, взаємне та нерозділене. То були різні пісні: ніжні і пристрасні, священні і простонародні. Біля ніг співака сиділи обидві його позбавлені музичного слуху доньки — Гімал і Ґонваті. Вони сиділи мовчки, підкоряючись наказові батька не розтуляти рота, хай би як їх розчулював його спів. Коли він тільки почав, над Пачхігамом витав густий дух ворожнечі, і ­раз по раз йому кричали: «Замовкни, дай же поспати!», «Нам не до дурнуватих жалісливих пісень!», але мало-помалу чарівний голос знаменитого тенора створив диво. Розчинялися двері, у будинках запалювалося світло, почали збиратися люди, які повкла­далися на ніч у полях і фруктових садах. Абдулла і П’ярелал зустрілися біля співака та міцно обійнялись.

— У нас буде два весільні дні,— голосно сказав Абдулла.— Першого дня все зробимо за вашим звичаєм, а другого — за нашим.

— А чому спочатку за їхнім? — пронизливим голосом заволала чиясь у’їдлива тітка, але її крики швидко перейшли в невиразне кумкання, бо чоловік затулив її брудного рота міцною долонею, після чого квапливо потягнув дружину назад у ліжко.

Отже, все було вирішено. Пандит П’ярелал Каул викопав алюмінієву коробку з коштовностями дружини, що зарив у себе за хатою невдовзі після смерті Пампош, і приніс їх до спальні Буньї. Вона лежала нерухомо. «Ось тут усе, що від неї залишилося,— промовив він.— У цій коробці лежать діаманти, але найкоштовніший виблискує переді мною на цьому ліжку». Він поклав коробку біля дочки, поцілував у щоку і вийшов. Буньї лежала нерухомо, її розлючений погляд був прикутий до темної стелі; їй хотілося, щоби стіни кімнати зникли самі собою, щоби вона змогла злетіти в нічне небо та полетіти кудись, бо від тієї самої хвилини, коли в селищі ухвалили рішення врятувати їх із Шалімаром і дозволили взяти шлюб, Буньї здалося, ніби їй оголосили пожиттєвий вирок, і вона раптом відчула, що задихається. Зненацька вона усвідомила те, що раніше їй заважало зрозуміти велике кохання до клоуна Шалімара: звичайне життя, життя сімейне, життя в Пачхігамі поряд із батьком, який із захватом проповідує на бережку біля Мускадуна, життя з подружками, що танцюють той самий танок гопі-­молочниць, життя серед тих самих людей, котрі знали її від самого народження, не має навіть віддаленої схожості із тим, що їй неясно мріялося. На соту, ні, навіть на тисячну частку таке існування не зможе задовольнити її невситимого голоду, її пристрасної жаги чогось іншого. Чого саме? Вона й сама ще не підшукала для цього назви. Знала тільки одне: із роками її невдоволення зростатиме дедалі більше, і терпіти його буде дедалі важче.

І тоді Буньї зрозуміла: вона готова на все, щоби вирватися з Пач­хігама; щодня, щомиті вона чекатиме, коли їй випаде такий шанс, а коли це нарешті станеться, вона нізащо його не проґавить, вона вчепиться у цю можливість обома руками; вона кинеться за ним спритніше, ніж за невловним блукаючим вогником. Не дарма ж кажуть: коли вистежиш яку-небудь чарівну істоту — фею або джинні, треба встигнути накрити її долонькою і загадати бажання. Тоді воно точно здійсниться. От і вона виповість своє бажання: «Забери мене звідси — подалі від батька, від цього кволого повільного вмирання та ще більш повільної течії життя, і від клоуна Шалімара».

Через два роки в Ширмалі несподівано з’явився високий худий чоловік із ріденькою борідкою, зі шкірою кольору заіржавілого металу та прозоро-блакитними очима, що, здавалося, дивляться кудись у височінь, вище від цього світу, на світ майбутній. Він був одягнений у щось подібне до зношеного вовняного пальта та в нещільно накручений навколо голови тюрбан чорного кольору. Все його майно містилося у жалюгідному, як у мандрівного жебрака, вузлику. Щойно з’явившись, цей чоловік одразу ж узявся проповідувати. Він погрожував пекельним полум’ям та прокльонами всьому родові людському. Говорив він незграбною мовою, наче іноземець або людина, яка давно відвикла говорити. Кожне слово давалося йому важко, немовби його вимовляння роздирало чоловікові горло. Ширмальці, як і всі інші мешканці долини, не звикли до проповідників, які розкидаються навсібіч погрозами та прокльонами, однак не заважали і слухали,— головним чином через легенди про «сталевих мулл», які в той час мали популярність по всій долині.

У Кашмірі здавна любили і шанували всіляких святих людей. Серед них бували і досить войовничі, як-от, наприклад, дочка каш­мірського воєначальника чотирнадцятого століття Бібі Лала, або ж Бібі Мадж. Деякі з них навіть творили дива. Історія, що віднедавна була у всіх на вустах, поєднувала в собі обидва компоненти: і військовий, і магічний. Індійська армія наповнила долину неймовірною кількістю військової техніки, і купи брухту виникали скрізь, завдаючи шкоди неторканій красі тутешньої природи. Звалища дірявих вихлопних труб, зброї, що вийшла з ладу, іржавих тракторних гусениць нагадували невеликі гірські пасма. І ось у якийсь момент, вочевидь, волею неба, ці купи раптом заворушились, ожили та набули людської подоби. Люди, дивовижно наро­джені із залишків іржавої військової техніки, виявилися святими зовсім нового штибу, якого раніше ніхто не бачив. Вони почали проповідувати скрізь ідеї спротиву чинній владі та навіть помсти їй. Цих святих назвали «сталевими муллами». Ходили чутки, що коли, набравшись хоробрості, вдарити такого муллу по голові, то можна почути гучний металевий дзенькіт. Оскільки вони були створені із загартованої сталі, застрелити когось із цих мулл їхні вороги не могли, але із цієї ж причини вони були занадто важкими, щоби триматися на воді, і якби котрогось із них зіштовхнути у воду, він швидко пішов би на дно. Від їхнього дихання тхнуло димом і жаром, ніби від перегрітих автомобільних двигунів або драконів. Їх належало шанувати, їх треба було побоюватись і беззаперечно підкорятися.

Того дня в Ширмалі великий ваза Бомбур Ямбарзал виявився єдиним, хто наважився завадити войовничому проповідникові. Коли він зустрів на вулиці цього мандрівного факіра, то став перед ним і прямо запитав, чим той, власне, займається. «Я вершу волю Божу»,— мовив той у відповідь. Незнайомець ніяк себе не назвав, коли ж Бомбур почав наполягати, сказав: «Можете називати мене Бюльбюль Шах». Це ім’я було добре знайоме навіть шеф-кухареві Бомбуру. Так звали знаменитого святого, котрий з’явився в Кашмірі у чотирнадцятому столітті (тобто приблизно в той самий час, що й Бібі Лала). Він належав до суфійського ордену сухравардинів. При народженні йому дали ім’я Саєд Шарафуддін Абдул Рахман, почесне ж ім’я, дане йому на спомин про муедзина самого пророка Мухаммеда, було Білал. Пізніше в народі його почали називати Бюльбюлем, тобто соловейком. Ніхто точно не знав, звідки він був родом: можливо, з Тамкастану в Давньому Ірані, може, із Багдада, але, найімовірніше, він прийшов із Туркестану. Можливо, він рятувався від монгольських орд, можливо — ні. Хай там як, але йому вдалося навернути до ісламу узурпатора з Ладака на ім’я чи то Рінчин, чи то Ранчен, чи то Ренкан, що близько 1320 року захопив владу в Кашмірі і заходився ісламізувати місцеве населення, після чого Кашмір почав вважатися ісламською державою. У будь-якому разі той давній Бюльбюль був мерцем уже понад шість століть, тож ніяк не міг стояти зараз перед вазою Ямбарзалом і вивергати із себе драконяче полум’я.