Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 30)

У свої дев’ятнадцять років Хамід і Махмуд — старші сини-близнюки Абдулли і Фірдаус Номанів — залишалися по-дитячому наїв­ними, життєрадісними простаками і не думали ні про що, крім того, як би швидше й дужче насмішити один одного. Комічні інтермедії, розігрувані акторами трупи Абдулли, були немовби суто для них створені. Уявний світ театру так захопив хлопців, так вабила їх робота над комічними образами принців-базік, необачних богів, боягузливих велетнів і закоханих демонів, що світ реальний майже перестав для них існувати, і ці юнаки зробилися, ймовірно, єдиними в Кашмірі людьми, байдужими до невимовної краси природи долини. Третій син сарпанча Абдулли Номана — Аніс — виріс мовчакуватим і похмурим, він начебто не очікував від життя нічого доброго. Під час вистав він виконував клоунські трюки і подавав усі необхідні репліки, одначе робив це з таким скам’янілим і сумним обличчям, що думки глядачів щодо нього розділялися: його нерухомий, сумний вид викликав у більшості з них захват, але були і такі, кому цей смуток бентежив душу: він проникав у самісінькі серця, де ховалися негаразди їхнього власного стражденного життя, і викликав почуття, геть не передбачені комедійним жанром. Тому, коли хлопець залишав сцену, ці глядачі зітхали з полегшенням. У сімнадцять років Аніс Номан неочікувано відкрив у собі новий талант. Його руки, ніби власною волею, почали створювати маленькі дива: із паперу він вирізав ланцюжки силуетів, із цигаркової фольги створював фігурки фантастичних істот; шматочки дерева в його руках перетворювалися на ажурних сов, укладених одна в одну. Саме цей талант і спричинив інтерес до нього з боку командира загону місцевих інсургентів, і однієї зоряної ночі двоє бійців із прикритими шарфами обличчями доправили його на лісистий пагорб, де стояла поросла мохом порожня хатинка, що колись належала Назаребаддур. Там чоловік, якого Анісові не вдалося розгледіти, запитав, чи цікаво Анісові навчитися робити бомби. Хлопець байдуже відказав: «так». І додав, що тоді, принаймні, його тоскне життя виявиться не надто довгим.

Він промовив це з таким похмурим виразом обличчя, що ватажка, який ховався в густій тіні, зовсім недоречно розібрав сміх, і йому тільки частково вдалося його стримати.

У день свого знаменного викриття Буньї разом із подружками, як зазвичай, репетирували танець на лужку біля узбережжя Мускадуна.

— Дивіться,— сказала Зун, донька теслі, вказуючи на кам’янистий виступ неподалік, на якому стирчав Гопінатх, постукуючи парасолькою по каменю,— пан Глистогон власною персоною!

Буньї глянула в той бік — і раптом побачила вчителя без маски, роздивилася його справжню сутність. «Начувайся,— сказала вона собі,— бо він зовсім не жалюгідний тупий буркотун, а дуже небезпечна людина». Та було вже занадто пізно. Гопінатх уже побачив усе, що хотів. Він вистежив Буньї і Шалімара. Він піднявся слідом за ними до залитої місячним сяйвом галявини у глибині лісу. Усе було зафіксовано на дев’ятиміліметровій кіноплівці і вже проявлено, так само, як і фотографії. Коханці й гадки не мали, що за ними спостерігають, не відчували чужої присутності. А от Гопінатх побачив набагато більше, аніж хотів би. І от тепер він стояв перед Буньї вже без маски. Плечі його розправилися, голос зміцнів, навіть обличчя разюче змінилося: чоло розгладилося, щоки надулись, окулярів не було, бо, як виявилося, він їх не потребував. Учитель, здавалося, помолодшав. Від нього віяло холодним спокоєм та абсолютною впевненістю у своїх силах,— перед Буньї стояла людина, із якою не варто було жартувати.

— Твій хлоп — непотріб, він те не варт,— голосно і чітко промовив Гопінатх.— І всьо то погано, що ти з ним вчини, жона поря дівчи собі б не дозол.

Зун, Ґонваті та Гімал завмерли від жаху і цікавості.

— Зара ти сертимеш на мен, але пізніш, коли ми оджимось, думаю, тобі бу приєм мати біля се соліно човіка, а не цьо розпуно хлописька.

— Що ви наробили? — вигукнула Буньї, не ймучи віри власним вухам.

— Я поклав край гріху,— долинуло у відповідь.

Буньї розгублено мовчала. Подруги оточили її щільним колом, пригорнулися до неї і своїми тілами сховали дівчину від зловмисних очей. Катастрофа здавалася неминучою.

— У ці хвилини панчаят зібрався на екстрене засідання, щоб розглянути представлені мною докази,— продовжував ­Гопінатх.— Сарпанч, твій батько та інші незабаром вирішать, що з тобою робити. Звичайно, ти зганьблена, твоє ім’я збезчещене, і винна у цьому ти сама, але я їх проінформував, що згоден відновити твою честь через одруження. Я згоден узяти тебе за дружину. Твій батько не має жодного іншого виходу. Де він зможе знайти іншого настільки великодушного чоловіка, який погодиться одружитися з розбещеною і безсоромною жінкою? Покайся зараз, дякувати будеш потім, коли опам’ятаєшся і знову станеш собою. Твій коханець — людина без майбутнього, на ньому ганебне тавро спокусника й негідника, і я його викреслюю з життя ось так, одним клацанням пальців. Так само і тобі слід вчинити, і ти це неодмінно зробиш, коли приймеш єдине, що тобі залишилось, а саме — почнеш жити зі мною як із законним чоловіком.

«Покай», «дяува буш пом» — це була нечувана пропозиція руки та серця, і Гопінатх, озвучивши її, не став чекати відповіді від ­своєї обраниці, а пройшов уздовж берега річки і всівся неподалік від дів­чат із таким виглядом, ніби йому байдуже до всього на світі. Насправді ж він дуже добре розумів усю складність свого становища: начальство змішає його з лайном: адже він не просто викрив себе, а примудрився викликати до себе загальну ненависть усіх мешканців Пачхігама — тобто провалив завдання. Отже, йому доведеться негайно піти з посади вчителя і виїхати звідси, а начальству віднині буде значно важче впровадити його кудись іще: люди скрізь бояться шпигунів та зрадників. Через пристрасть до Буньї Гопінатх поставив на кін свою кар’єру розвідника; він ладен був принести у жертву все заради того, щоби взяти за дружину жінку, котра його ніколи не покохає, більше того — ненавидітиме його до скону через свою ганьбу і сплюндровані почуття. Гопінатх дивився на швидкоплинну річку й роздумував про трагічну владу бажання над людиною.

Над селищем стрімко згущалося передчуття біди. Фруктові сади, лани шафрану та рисові плантації спорожніли; всі, хто зазвичай у цей час доби працював, кинули роботу і зібралися біля будинку Номанів, де засідала рада старійшин. Між дорослими снували туди-сюди босоногі дітлахи, пронизливо вигукуючи різні небилиці про небачене покарання та самогубство. Буньї та її подруги стояли в тісних обіймах одна одної, і з їхньої маленької групи раз у раз виривалися голосні стогони та зітхання. Навіть домашні тварини інстинктивно відчували, що сталося щось недобре. Кози і корови, собаки і гуси поводилися стривожено, як іноді буває ­перед землетрусом. Бджоли взялися жалити аби-кого, гаряче марево згустилося над селищем, і серед ясного неба прогуркотів грім. По Буньї прийшла Фірдаус Номан. Важко дихаючи, вона незграбно трюхикала до купки дівчат на лужку, на бігу викрикуючи лайку на адресу юди-Гопінатха, котрий спокійно сидів на березі річки.

— Чиряк! — репетувала вона.— Гад копчений! Смердюча срака! Хрін недорослий! Засушений баклажан!

Але об’єкт її гніву, цей собачий глист, ця сороміцька болячка, цей підор, цей зайда зі смердючою сракою і з недорослим кучхуром, цей прокислий ванган хачхі[30] сидів і не рухався, начебто все, що трапилося, його аж ніяк не стосувалось, і жоден м’яз не здригнувся на його обличчі; на лайку він навіть не обернувся.

— Ваттал-нат Гопінатх[31]! — викрикнула наостанок Фірдаус.

Діти, а слідом за ними і всі, хто зібрався біля будинку сарпанча, тобто все село, швидко підхопило цей крик. «Ваттал-нат ­Гопінатх!», «Хрін недорослий!», «Засушений баклажан!», «Смердюча срака!», «Ваттал-нат, іди в зад!» — залунало звідусіль.

— А ти теж розумна, мала сучко! Любощів їй, бач, закортіло! — сердито, але вже майже спокійним тоном мовила Фірдаус, звертаю­чись до Буньї.— Давай, ворушися! Я відведу тебе у батьківський дім, де ти і сидітимеш, доки не вирішать, що з тобою робити.

— Ми теж із нею підемо,— запросилися Зун, Гімал і Ґонваті.

— Як хочете! — Фірдаус знизала плечима.— Але тоді я замкну вас усіх чотирьох.

Буньї вирішила не сперечатись. У супроводі розгніваної матусі свого коханого вона приречено покрокувала додому.

— А де Номан? — тихенько запитала вона.

— Стули пельку,— наказала Фірдаус у відповідь.— Це тебе не стосується.— Але згодом скоромовкою прошепотіла: — Брати повели його в гори, до Кхелмарга, щоби він не надумав відтяти пандитові Гопінатху Раздану його свинячу довбешку.

Буньї відреагувала на це пристрасною і, якщо взяти до уваги її тепер уже невідворотно заплямовану репутацію, досить-таки грубою тирадою:

— Вони не зуміють примусити мене вийти за цього змія. Хай він лишень засне, і я відріжу йому кучхур і запхаю разом із рештою його хазяйства до того смердючого отвору, що він називає ротом.

Фірдаус з усієї сили дала їй ляпаса.

— Зробиш, як тобі накажуть,— суворо сказала вона.— А це тобі за брудні слова. Я такого не терпітиму.

Ані Буньї, ані її подруги не насмілилися нагадати розгніваній Фірдаус, що саме вона того дня першою почала вимовляти брудні слова.