Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 28)

Його просто розривало на шматки від бажання вихлюпнутися, від диявольської потреби спорожнитись, але він кріпився. Він міцно тримав себе в руках і нікому не виказував своєї великої таємниці. То була зовсім особлива таємниця, її виникнення полковник пов’язував з усім нечистим, що накопичилося в нього всередині. Поступово всі його відчуття переплутались. Десь у ньому трапився збій, і відчуття зробилися зрадливо ненадійними, наче сипучий пісок. Воно й не дивно: коли кидаєш усі наявні сили на підсилення одного із флангів, то інші послаблюються, і прорив робиться неминучим. Полковник кинув усю силу волі на придушення фізичного бажання — і результат не забарився: його почали зраджувати органи чуття. Качхваха навряд чи міг би дібрати слова, щоб описати ці збої, ці затьмарення розуму. Він чув кольори; він відчував почуття на смак. Йому доводилося слідкувати за власним язиком, аби не запитати, наприклад: «Що це за червоний гамір?» і не дати підлеглим прочухана через те, що вантажівка «недоладно співає» (маючи на увазі, що вона погано замаскована). Він був геть приголомшений. Полковника ненавиділи,— це було протизаконно, але нікого не зупиняло. Всі миттєво забули про мародерів-кабаілів, натомість про солдатів його гарнізону, про їхні насильницькі дії та жадібність патякали всі, кому заманеться. Про ці речі говорили тому, що вони постійно були перед очима. Люди бачили окупантів, які жерли їхні харчі, забирали їхніх коней, відбирали їхню землю, били їхніх дітей, а іноді й убивали дорослих.

Їхня ненависть була гіркою на смак, як домішок ціаніду в мигдалі. Кажуть, якщо з’їсти одинадцять отруйних зерен гіркого мигдалю, можна померти. Полковник ковтав отруйну ненависть день у день, але й досі лишався живим, от тільки з його головою коїлося щось недобре. Відчуття мінялися місцями, наче в дитячій грі. Усі їх на­зви втратили будь-який сенс. Що таке слух? Що таке смак? Він уже не спромігся би надати точну відповідь. Для нього, командира два­дця­титисячного гарнізону, колір золота звучав у вухах басистим гудінням тромбона. Полковник Качхваха потребував поезії. Поет зумів би пояснити йому самого себе. Але він був солдатом, а солдатові не личить цікавитись усілякими там газелями[27]. Якби підлеглі дізналися, що йому знадобилися вірші, вони би вирішили, що він слабак. От тільки він не слабак, він просто добре володіє собою.

А внутрішнє напруження робилося дедалі дужчим. Ворог — де він? Ану подати сюди ворогів! Полковник Качхваха був готовий належним чином зустріти ворога. Полковникові була потрібна війна.

І ось тоді він побачив Буньї. Це було як перша зустріч Крішни з Радхою, от тільки він їхав на армійському джипі, не мав темно-­синього кольору шкіри і не почувався богом, а вона його ­взагалі не помітила. Та в іншому все збігалося: життя змінилося, світ навколо зробився яскравим та осяйним, міфи стали реальністю, релігія набула сенсу. Буньї мала вигляд найпрекраснішого вірша. Джип полковника огорнула хмара темно-зеленого шуму. Вона була зі своїми подругами,— Гімал, Ґонваті та Зун,— зовсім як Радха в оточенні дівчат-молочниць гопі. Качхваха, котрий сумлінно виконував свій солдатський обов’язок, дізнався про них усе. Зун Місрі, дівчина з оливковою шкірою, вихвалялася, що в її жилах тече кров єгипетських цариць, хоча насправді була дочкою сільського теслі, Великого Місрі, як його прозивали за велетенський зріст і могутню статуру, а Гімал і Ґонваті були позбавленими музичного слуху дочками Шившанкара Шарги, який мав найпрекрасніший голос у всій околиці. Вчотирьох вони репетирували танець для однієї з традиційних п’єс. Було схоже, що це дійсно танець молочниць-­гопі, тож і це відповідало релігійно-­міфологічній сцені, що йому примарилася. Полковник Качхваха нічого не розумів у танцях, він відчував їх як духмяний запах, а Буньї переливалася, мов коштовний смарагд. Начальник гарнізону їхав на зібрання ради сільських голів — панчаяту, щоб обговорити делікатні питання поставок і підривних настроїв, але голос нагальної необхідності змусив його зупинити джип і вийти до цих дівчат.

Танцівниці також зупинилися й обернулися до нього. Полковник Качхваха почувався бовдуром, бо не знав, що робити. Він віддав честь. Але то був помилковий крок, і він був погано сприйнятий. Далі він сказав, що хоче поговорити із Буньї наодинці. Вимовлені командирським тоном слова прозвучали як вимога, і її подруги розсипалися, наче розтрощене на друзки скло. Вона залишилася перед ним сама. Вона дивилася йому в обличчя й була вся як музика, як гуркіт грому. А його голос звучав як смердюче собаче лайно. Він не встиг навіть рота розтулити, а вона вже все зрозуміла, бо побачила його голим. Полковник мимохіть затулив руками сороміцьке місце.

— Ви афсар Качхваха Карнал,— сказала вона.

Він почервонів. «Так, бібі[28], я офіцер», хотів був він сказати, але не знав, як висловити все, що було в нього на серці. «Я офіцер, який усе життя чекав, роками будував у собі дамби, рятувався як міг, а тепер нестерпно жадає, сподівається, щиросердо плекає надію…» Він хотів усе це сказати, та не зміг вимовити ані слова. І тоді вона гнівно вибухнула:

— Ти прийшов мене заарештувати? Я що — також змовниця? — розлючено спитала Буньї.— І мене теж, на твою думку, треба відшмагати по підошвах чи катувати електричним струмом? А може, ти хочеш мене зґвалтувати? Я становлю загрозу для суспільства? Ти ж прийшов запропонувати мені свій захист, чи не так?

Її презирство мало запах весняної зливи. Її голос дзвенів сріб­лом.

— Ні, бібі, все зовсім не так,— вичавив із себе полковник.

Але Буньї вже знала правду: вона здогадалася, що той мало не лопається від плотського бажання.

— Відвали,— прошипіла вона йому прямо в обличчя і кинулася навтьоки.

Буньї швидко бігла навпростець до лісу. Перестрибуючи через струмки, вона неслася далі й далі від того місця поблизу Пачхігама, де полковник Качхваха залишився стояти серед руїн фортеці, зведеної ним заради самозбереження.

Після повернення до Еластик-нагара він дозволив гніву керувати його вчинками і заходився складати план силового захоплення Пачхігама. Селище має відповісти за образливу поведінку Буньї Каул, яка наважилася, метафорично кажучи, дати ляпаса старшому офіцерові. У той час рух за звільнення починав набирати обертів, і влада вирішила придушити його ще у зародку за допомогою рішучих превентивних заходів. Кашмір для кашмірців? Що за маразматична ідея! Крихітна долина з населенням не більше п’яти мільйонів бажає, бачте, самостійно вирішувати власну долю? Ач чого захотіли! Так можна чорт зна до чого дійти. Якщо Кашмір для кашмірців, то чому би не Ассам для ассамців чи Наґаленд для наґалендців*? А тоді все полетить шкереберть і почнуть вимагати незалежності кожне місто, село, вулиця або будинок. Чому би тоді не оголосити незалежною кожну кухню, спальню чи вбиральню? Чому би не накреслити біля власних ніг коло на землі та проголосити себе Самостаном? Пачхігам — не єдине бунтівне село, у цій підступній сепаратистській долині вони всі такі. Він, полковник Качхваха, бачив ці згубні тенденції і надто довго залишався занадто м’яким із цими невдячними людьми. Нічого, тепер вони побачать. Він тримає всіх підозрілих осіб на контролі. Так-так, тепер він серйозно візьметься за цю справу і наведе лад серед бунтівників. Авжеж, так і буде, тим паче, що у нього в Пачхігамі є інформатор — досвідчений і цілком надійний шпигун, який майже щодня снідає не де-небудь, а прямо в кухні Буньї Каул.

Якось на порозі будинку Каулів з’явився пандит Гопінатх Раздан — неймовірно худий чоловік із глибокою зморшкою між бровами, із червоними яснами пристрасного шанувальника бетелю та виразом обличчя завжди невдоволеної всім людини. Він тримав у руці аташе-кейс, у якому були тексти на санскриті та лист із міністерства освіти. Вдягнений він був по-міщанському: у дешевенький твідовий піджак із піднятим коміром, адже дув пронизливий вітер, і в сірі фланелеві штани з плямою від кави над правим коліном. Він був досить молодим, приблизно одного віку з полковником Х. С. Качхвахою, але доклав чимало зусиль, аби мати солідніший вигляд старшого чоловіка. Він постійно мружив очі та закушував губи, а ще спирався на складену парасолю з однією зламаною спицею. Несхвальний вираз обличчя він мав іще й через те, що дуже змерз. Буньї він не сподобався відразу й тому, перш, ніж він встиг розтулити рота, вона заявила:

— Ви, мабуть, помилилися будинком. Вам точно не сюди. Тут вам нічого робити.

Та помилилася цього разу вона. Бо саме тут йому й було що робити.

— Усе в повному порядку, запевняю тебе,— відповів він, смикнув шиєю та випустив з рота довгий червоний струмінь жованого бетелю впереміш зі слиною.

Попри жахливу англо-срінагарську вимову, завдяки якій незнайомець ковтав не лише закінчення слів, а й деякі приголосні в їх середині, говорив він тоном, що не припускав заперечень.

— Маю че відріксь. Я тут на запрон тво татк.

Очевидно, подумала Буньї, це мало означати: «Маю честь відрекомендуватися. Я тут на запрошення твого татка».

І тут із кухні вибіг П’ярелал Каул, окутаний запахами цибулі та часнику. Він із острахом скосив очі на доньку й метушливо забідкався: