Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 23)
До Абдулли повернувся дар мовлення, і безтямні слова, неначе налякані вівці, почали вискакувати з його рота:
— Пампош, айа-йа, гей! Де вона? Що відбувається? Вона жива? А дитина? Вона житиме? Де П’ярелал? Божеволіє, мабуть… А я ж казав, аби обидві залишилися! Аре-е-е! Коли це почалося? Де? Що треба робити?..
Дружина затулила йому рота долонею, а тоді голосно, так, аби всі почули, із награним обуренням промовила:
— Ви тільки послухайте цього нашого сарпанча, шанованого старосту Пачхігама, що тримає усе село на своїй великій долоні! Народження ще одного маляти перетворило цього могутнього чоловіка на недорікуватого хлопчиська…— Решту вона швидко прошепотіла йому в саме вухо, і то вже були слова підбадьорення: — Ми назбирали простирадл і влаштували місце для пологів за кухонними наметами. Там жінки, вони знають, що робити. Із немовлям я сама допоможу, а всі інші доглянуть близнюків та Аніса. Гірі зовсім погано, а тут іще ця метелиця. У списку гостей є лікарі, дехто з них живе неподалік, біля Срінагара, і П’ярелал уже пішов по одного з них. Усе, що можливо, ми робимо. Облиш це мені. У тебе зараз і так клопоту вистачає.
Абдулла розкрив був рота, і Фірдаус зрозуміла, що він готовий промовити своє звичне «А я ж тобі казав», і грізно зашипіла:
— Не смій цього казати! Навіть і не думай!
І Абдулла Номан знову зробився самим собою: так, звісно, зараз приведуть лікаря, і Пампош із дитиною будуть урятовані. «Втручання лікаря, вченого пандита»,— пригадалися йому слова із п’єси «Бадшах». Просто зараз треба було перевірити стан справ у кухнях та за сценою. Абдулла почав обходити контрольні точки: він роздавав указівки, встановлював контакти з охороною магараджі, із привезеними слугами і кухарями палацових кухонь. На найвищій із насипних терас саду, по обидва боки водяного каскаду були розставлені яскраво розмальовані шаміана — шовкові шатра, і палацова прислуга вже розстеляла під ними просто на землі скатертини-дастархани, розкладаючи довгасті подушки так, аби гості сідали групами по четверо. Абдулла встигав скрізь і з’являвся всюди, щоб особисто переконатися в тому, що все приготовано як слід. Сніг падав великими пухнастими клаптями, і важко було сказати, чи це прокляття, чи боже благословення.
У наметі на найнижчій із терас йому перепинив дорогу Бомбур Ямбарзал — ширмальський ваза, і його розчервоніле обличчя свідчило про що завгодно, окрім веселощів. Схоже було, що наказ магараджі забути про розбрат бодай на якийсь час зовсім не вплинув на цього чоловіка, і налаштований він був зовсім не миролюбно.
— Небачене приниження! — зарепетував Ямбарзал.— Нас призначили обслуговувати терасу, де сидітимуть найупослідженіші з гостей! І це нас — тих, кому немає рівних у кулінарному мистецтві! Нас, прославлених майстрів приготування плову-іметхі, справжніх художників аб-гоша! А вам, пронозам і вискочням, крадіям і невігласам, які вважають, що можна приготувати урочистий бенкет без старшого вази, а тим паче без головного шефа, такого, як я,— вам дісталися найважливіші гості! Це образа, і ми її не забудемо. Одне мене втішає: на найвищу терасу вас, паскудників, також не допустили — тому, що придворні кухарі пригрозили звільнитися, якщо їх позбавлять честі пригощати магараджу та його найближчих друзів. Ясна річ: аби лишень догодити своїм кухарям, магараджа обрав за краще образити весь Ширмал.
Абдулла Номан прикусив язика. Так, це було правдою: пачхігамців призначили обслуговувати середній ярус садових терас, однак після закінчення бенкету його трупа гратиме дві п’єси, а вистава закінчиться спаленням демонів і феєрверками,— і все це належить зробити пачхігамцям просто перед очима самого магараджі. «Бідолаха Бомбур,— подумав Абдулла, вкотре охоплений почуттям провини перед колишнім другом,— не сипатиму я сіль на його рану, що ніяк не гоїться». Він мовчки кивнув, що можна було прийняти якщо не за вибачення, то за вияв поваги, і рушив далі. Абдулла Номан ще не здогадувався і навіть не підозрював, що цієї ночі на нього чекає не бенкет і вистава, а щось геть інше; він не відав, що ця ніч зробиться поворотним моментом у його житті, як і у життях усіх, кого він любив, бо то буде ніч, після якої світ перевернеться, ріки потечуть навспак, зірки зійдуть зі звичних місць і буде їм усе одно, де сходити, бо все стане нетривким й опуститься темінь, а з нею прийде жах. І так справдиться все, що промовили вуста Абдулли, не питаючи згоди його розуму.
Зайнятий думками про підготовку свята, він ішов крізь завірюху, трохи пригинаючись. Його міцні високі чоботи важко ступали по купах опалого листя. Він саме збирався глянути, чи встигли побудувати поміст на верхній терасі, і був уже біля центральної водойми, коли його наздогнала Фірдаус. Вона вхопилася за його руку, аби втриматися на ногах, і тієї ж миті, наче налякані зміною, що в ній відбулася, наче знаки оклику зметнулися вгору фонтани. Звична впевненість, вочевидь, їй зрадила, лице виглядало напруженим, а «ледаче око» скосилося ще дужче.
— Послухай,— почала вона та раптом замовкла; обличчя її скривилось, вона зціпила зуби, обливаючись холодним потом, перечекала, поки спазм відпустить, і тільки після цього заговорила знову: — Я готова визнати, що все повертається гірше, ніж ми передбачали.
Дві жінки одночасно народили за кущами під наглядом відомого лікаря та філософа-суфія ходжі Абдул-Хакіма. Він був дипломованим спеціалістом, знавцем трав і медичних препаратів — як традиційних, так і сучасних, як східних, так і західних. Але всі його знання цього разу виявилися непотрібними: життя з’явилося саме собою, а смерті відігнати не вдалося. У результаті — одне немовля чоловічої статі, одне немовля жіночої статі, одні легкі пологи та один летальний випадок. Фірдаус Номан народила — наче кісточку виплюнула. «Ну ось і ти, поспішайку,— шепнула вона в малесеньке вушко немовляти і цим порушила давній звичай, бо першим словом, що мусило почути дитя, мало бути ім’я всевишнього.— Твій батько — маг перетворень, який називає свій талант акторською майстерністю; мати твоя походить із родини з темним минулим, а ніч твого народження — найдивовижніша ніч; отож, постарайся, будь ласка, вирости нормальною людиною і більше ніколи мене не лякати». Тієї ж миті пронизливо зойкнула Гірі. Фірдаус кинулася було до подруги, яка помирала, та її силою втримали на місці. Жінки заходилися клопотатися біля живої матері, сповили обох немовлят і прикрили обличчя померлої.
Вночі на возі, запряженому буйволами, її всипане квітами тіло доставлять до рідного Пачхігама й назавтра спалять на погребальному вогнищі з духмяного сандалу. Що тут обговорювати? Смерть є звичним явищем. Таке трапляється скрізь і всюди, хоча й не так часто, щоби загрожувати вимиранням селищу, кількість жителів якого рік у рік зростала. Людина створена смертною, і коли настає її черга, це слід сприймати як факт. За нею поплачуть і проведуть усі належні обряди. Пандитові Каулу та його новонародженій донечці знадобиться допомога й підтримка односельців, і вони її отримають: Пачхігам візьме їх у свої теплі долоні. П’ярелал житиме далі, зростатиме і його донечка. Ріка життя потече своїм руслом, розтануть сніги, квіти розквітнуть знову. Смерть — це ще не кінець усього.
Абдуллі повідомили про народження четвертого сина, та радіти батьківству він не мав часу, бо до появи гостей необхідно було зробити ще дуже багато. Окрім того, він уже внутрішньо почав налаштовуватися на роль Зайн аль-Абеддіна. Знаменитий султан був для Абдулли втіленням усього, за що він ніжно любив свою Кашмірську долину: толерантності до іншої віри і злиття в один спільний потік двох релігійних течій — індуїзму та ісламу. Кашмірські пандити, на відміну від брахманів решти Індії, із задоволенням пригощалися м’ясними стравами; кашмірські мусульмани, що, можливо, трохи заздрили широкому вибору богів, які були до послуг індуїстів, на півкроку відступили від суворого монотеїзму, побожно вшановуючи місця поховання численних святих, яких називали пірами. Вважатися кашмірцем, мати ні з чим не зрівнянне щастя жити на цій благодатній землі означало понад усе цінувати те, що зближує, а не те, що роз’єднує, і бадшах Зайн аль-Абеддін був для всіх символом цього єднання. Абдулла примружив очі, щоби цілком увійти в образ улюбленого героя, і саме тому його не було поруч із другом-пандитом у ті хвилини, коли Пампош Каул помирала, стікаючи кров’ю після передчасних пологів.
Зграйка крилатих тіней випурхнула із саду з її душею. Під ілюмінованими деревами гірко плакав П’ярелал Каул, а суфійський філософ і світоч медицини ходжа Хакім обіймав його за плечі й так само безутішно ридав.
— Друже мій,— казав він крізь сльози,— проблема смерті постає перед нами щодня і щогодини. Усі ми ставимо собі ті самі запитання: скільки нам іще залишилося прожити? Чи буде даровано нам тихий відхід, чи судилося прийняти смерть у стражданнях? Як багато нам вдасться ще зробити у цьому житті? Як довго дано буде нам насолоджуватися його благами? Чи зможемо ми побачити, як зростатимуть наші діти?
У будь-який інший час нагода обговорити онтологічні проблеми, а тим паче можливість заглибитися в тонкощі різниці між суфійським та індуїстським містицизмом, переповнив би втіхою серце наставника. Але нинішня ніч була геть особливою, не схожою ні на яку іншу.