Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 18)

— Це те саме, що запитувати, чому журавлі-сараси не літають догори ногами,— уїдливо відповіла Фірдаус, ображена його тоном.

Але цей одинокий голос протесту так і залишився не почутим, і коли нова стратегія почала приносити відчутні плоди, кулінари Ширмала позичили в пачхігамців сценарний аркуш і спробували робити те саме, що й суперники. От тільки їхня аматорська вистава зазнала провалу. І тоді якось уночі між селищами розгорнулися воєнні дії. Ширмальці влаштували нічний рейд на Пачхігам із метою викрасти великі казани і поруйнувати всі переносні глиняні пічки, у яких мандрівні актори навчилися готувати найвишуканіші кашмірські страви,— раушан джош, тавак мааз і гуштаб,— але чоловіче населення Пачхігама стало стіною, і ширмальці змушені були відступити, стогнучи та скаржачись на розбиті голови. ­Після цієї війни за великі казани було обопільно визнано, що пальма першості в мистецтві розважати та годувати публіку належить Пач­хігаму, і всі інші тихо змирилися з тим, що до їхніх послуг вдавалися тільки тоді, коли пачхігамці були вже зайняті.

Війна за казани жахнула жителів Пачхігама, хоча вони і ­вийшли з неї переможцями. Мандрівні актори ніколи не були високої думки про ширмальців, вважаючи їх трохи кращими за непотріб, але сам факт того, що це раптове порушення миру, це обурливе та ганебне зіткнення кашмірців із кашмірцями могло відбутися через такі ниці людські почуття, як заздрість, жадібність і злостивість, образило їх до глибини душі. Подруга Фірдаус Бегум на ім’я Назаребаддур, стара як земля віщунка із племені гуджар, занурилася в непритаманний їй глибокий смуток. Її провіщення завжди були оптимістичними, і саме тому, попри вогку задуху від різноманітної худоби, яка жила, їла та парувалася там же, де мешкала сама віщунка, люди частенько заглядали до її лісової хижі під порослим мохом дахом, адже жінка пророчила кожному, хто до неї приходив, багатство, довге життя і неодмінний успіх у справах. Але після війни за казани видіння її потьмяніли. «Обвал завжди починається з маленького камінчика»,— похмуро прорекла вона, шамкаючи беззубим ротом, а потім узагалі загородила вхід до своєї хижі дерев’яною решіткою та назавжди припинила віщувати. Своє ім’я Назаребаддур, що означає «згинь, недобре око», вона взяла зі старовинних оповідей, у яких ним називали прекрасну принцесу, яку кохав героїчний принц Хатім Таї. Принцеса була відома тим, що позбавляла від прокляття лише одним своїм доторком. Віщунка зуміла навіяти деяким із найдовірливіших селян, що насправді вона і є тією принцесою-красунею, яка завдяки своєму чудесному дару спромоглася уникнути чіпких лабетів смерті. «Якщо людям від того легше житиметься,— ділилася вона із Фірдаус,— то й нехай. Як на мене, то хай хоч царицею Савською наречуть».

Правду кажучи, Назаребаддур була мало схожою на царицю хоч якого краю. У своєму недбало накрученому тюрбані, з одним-­єдиним переднім зубом, що самотньо виблискував золотом у старечому роті, вона більше скидалася на морського пірата, закинутого недолею на безлюдний острів. Її послухати, так замолоду вона була щедро обдарована Господом: мала чудове, із бронзовим полиском волосся, білі, немовби гірський сніг, зуби та блакитне ліве око. От тільки пересвідчитись у правдивості її розповіді було неможливо, адже в усій околиці не лишилося жодної живої людини, котра пам’ятала би Назаребаддур молодою. Чоловік її тяжко обра­зив, коли помер, так і не залишивши бодай одного сина, щоби той догодовував матір. Вона розцінила це як найбільшу із усіх можливих нечемність, і погану думку про свого чоловіка перенесла на всіх представників протилежної статі без винятку. «Коли б існував якийсь інший спосіб продовжити рід, без участі чоловіків, то я була б обома руками за нього,— казала вона,— бо тоді ­жінка могла б отримати все, чого потребує, та позбутися усього, що їй осоружне. Щоправда, на той час, коли новини про можливість штучного запліднення дійшли до Кашмірської долини, Назаребад­дур уже дуже давно вийшла із придатного для народження дітей віку. Окрім того, вона у будь-якому разі не змогла би скористатися із цього методу, адже їй не вдалося би зібрати грошей на подібну процедуру навіть тоді, коли вона ще перебувала у бронзово-­біло-блакитному розквіті своєї квітучої молодості.

Отож, вона жила, як сама вміла: тримала худобку, курила люльку та намагалася не помирати якомога довше. Провіщення майбутнього було для Назаребаддур лише побічним заняттям і джерелом додаткового заробітку, але не сенсом життя. Як найсправдешніша гуджарка, понад усе на світі вона любила сосновий ліс. Її улюбленим прислів’ям було кашмірське: «Un poshi teli, yeli vun poshi», що означало: «Буде ліс, буде й харч». Назаребаддур вважала себе хранителькою соснового лісу Кхел і вимагала, щоби мешканці Пачхігама і Ширмала, котрі щоосені приходили до лісу, щоби запастися паливом іще до того, як випаде перший сніг, відповідно її пошановували. «Ти ж не хочеш, аби наші діти повмирали від холоду!» — мало не навколішках умовляли вони віщунку. А вона, трохи повагавшись, усе ж таки дозволяла їм нарубати дров, розуміючи, що життя людських дітей важить більше, ніж життя дерев. Назаребаддур особисто супроводжувала кожного і дозволяла рубати лише ті дерева, що й так уже доживали віку. Люди корилися, побоюючись, що в разі непослуху вона може їх зачаклувати, накликати недорід на лани, наслати лихоманку або чиряки.

Вона заробляла на життя, торгуючи сиром і буйволячим молоком, і від того все її тіло та весь одяг були просякнуті запахом кисляку й топленого масла. Попри те, що біднішою за Назаребаддур була, напевно, тільки втоптана глина гірських стежок, її воля до життя дійсно викликала в пам’яті образ легендарної цариці, яка купалася в молоці та розтирала свої стегна маслом. Світ за межами лісу видавався віщунці примарним і якимсь чужим, тож вона з’являлася там лише тоді, коли без цього ніяк не можна було обійтися. «Наш шлях із рідної Гуджрії був таким довгим і тяжким, що відбив у мене охоту вештатися туди-сюди»,— казала вона. А те, що ймовірна міграція гуджарів із Гуджрії або Грузії, відбулася (якщо дійсно мала місце) не менше, ніж п’ятнадцять століть тому, нічого не змінювало. Назаребаддур розповідала про це так, нібито переселення відбулося буквально минулого року й вона сама, крок за кроком, здолала весь цей довжелезний шлях — від Каспійського моря через Центральну Азію, Ірак, Іран, Афганістан і далі через Хайберський перевал, поки не досягла Індії. Вона могла напам’ять перерахувати всі міста та села гуджарів, що розташовувались на довгому шляху їхньої міграції — в Ірані, Афганістані, Туркмені­стані, Пакистані і в Індії: Гурджара, Гуджрабад, Гуджру, Гуджрабас, Гуджар-Котта, Гуджаргарх, Гуджранвала, Гуджарат. Із гіркотою в голосі вона розповідала про страшенну засуху, що прокляттям упала на Гуджарат у шостому столітті так званої Загальної ери і змусила її пращурів покинути гірський ліс, забратися високо у гори і шукати прихистку серед неторканих лісів і луків Кашміру. «Ну що ж, воно й на краще,— закінчувала Назаребаддур свою оповідь.— Біда обернулася щастям. Ми втратили Гуджарат, зате, слава всевишньому, знайшли для себе Кашмір».

Фірдаус іще в пору ранньої юності призвичаїлася підійматися лісистим схилом до хижі Назаребаддур, сідати біля її ніг і слухати безкінечні оповідки віщунки. Вона дрібними ковточками попивала солонуватий рожевий чай і поступово навчилася не сприймати смороду. Фірдаус вимикала свій нюх, як вимикають радіо — в одну мить, і в цілковитій тиші, зачарована гіпнотичним голосом Назаребаддур, переставала бути чутливою до різкого запаху овечої сечі та загрозливих звуків газів, що їх із гідною подиву частотою випускала оповідачка. За словами віщунки, особливий дар запобігати незначним неприємностям за допомогою добрих передбачень розкрився в ній із настанням статевої зрілості. І все одно вона категорично заперечувала зв’язок свого дару з менструальним циклом. «Якби він мав хоч якийсь стосунок до цієї гидоти, що перетворює і без того нелегку жіночу долю на суцільне пекло,— сказала якось вона, презирливо пхикнувши,— то він мусив би зникнути тоді ж, коли перестало кровити, а це в мене сталося так давно, що і згадувати ніяково».

Назаребаддур розповіла, як одного разу, ще дівчинкою, вона опинилася з батьком у місті (щоправда, віщунка вже не могла пригадати, із якої причини). Попри красу будівель Срінагара з дерев’яними балконами, що нависали над бруківкою, із яких жінки-­сусідки, перебуваючи нагорі, могли вільно теревенити, передавати одна одній фрукти, одяг і навіть обмінюватися вітальними поцілунками; попри сяючу гладінь озерних плес і чарівну магію вузеньких човників, що, наче леза ножів, розсікали спокійні води, їй раптом зробилося до нудоти моторошно. «Так багато людей, і всі вони так близько одне від одного,— пояснювала вона.— І мене це чомусь розлютило». Лють, правду кажучи, була для Назаребаддур чимось неприродним, адже вона завжди мала добрий характер і легку вдачу, слухалася дорослих, а тут, ні сіло ні впало, їй почало ввижатися, ніби її от-от придушать. Міська метушня й тиснява видалися їй нестерпними. Дівчинка підняла з землі камінь і з усієї сили жбурнула його у скляну вітрину крамнички, у якій продавали молитовні килимки-намда. «Не знаю, навіщо я це зробила,— сказала вона Фірдаус через багато-багато років.— Місто здалося мені оманою, а камінь — тим, за допомогою чого можна знищити цю ілюзію і повернути назад мій ліс. Мабуть, так воно й було, та хіба я знаю? Ми самі себе ніколи не знаємо. Не відаємо, навіщо і чому чинимо так, а не інакше, не знаємо, чому любимо або ненавидимо, або кидаємо каменем у вітринне скло».