Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 16)

Поруч із селищем росло кілька старезних чинар, таких високих, що здавалося, ніби їхнє граційне гілля чіпляється за небо. Між двома найстарішими деревами була туго натягнута линва, і зараз, готуючись до побачення з Буньї, клоун Шалімар нею ішов. Він перекидався, присідав, підстрибував, робив повороти, і все це легко, граючись, так, що здавалося, наче він витає в повітрі. Хлопчикові було дев’ять, коли він відкрив таємницю такого пересування. У темно-зелених сутінках під пронизаним сонцем шатром із листя він ступив босими ногами із батькових могутніх рук на линву — і злетів. Тоді, під час найпершого його польоту, линва була натягнута заледве за вісімнадцять дюймів над землею, але захват, що його Номан відчув, був аж ніяк не меншим, аніж потім, значно пізніше, коли він уже був майстром своєї справи та, ступаючи з височенної гілки на линву, дивився із двадцятифутової висоти вниз, на натовп захоплених глядачів, які з роззявленими ротами плескали в долоні. Його ноги все робили за нього, їхні пальці самі чіпко охоплювали линву. «Не думай про неї, не думай, що це вона тримає тебе в повітрі,— сказав якось батько.— Думай, що повітря тверде, або що повітря під твоїми ногами готове перетворитися на линву. Повітря і линва — одне ціле. Якщо переконаєш себе у цьому — відразу ж і полетиш. Ти перестанеш її відчувати, вона розтане, і тоді ти висітимеш у повітрі і твердо знатимеш, що воно витримає твою вагу і ти зможеш рухатися як по землі — куди завгодно». Абдулла Шер Номан відкрив синові велику таємницю: повітря і линва є одним цілим. Хлопчик може зробитися птахом. У метаморфозах полягає справжня сутність життя.

Після першої спроби вже ніщо не могло втримати Номана від вправ на линві. Її піднімали все вище й вище, доки нарешті Номан не почав літати на рівні верхівок дерев. Він тренувався за будь-­якої погоди, у будь-який час доби, вдень і вночі, і батько не ­чинив йому у цьому ніяких перешкод,— навіть тоді, коли дружина могут­нього Абдулли, сувора Фірдаус Бегум, яка обожнювала свого маленького Номана, щоби захистити сина від дурня-батька, якому наплювати на те, що дитина може зірватися і розбитися об землю на сотню шматочків, наче люстерко, пригрозила за допомогою чак­лунства перетворити їх обох на водяних змійок і тримати біля себе на кухні у глеку з водою. Життєву позицію Фірдаус, а відтак і всієї родини, багато у чому визначали змії. «Змій повзе — землю трясе»,— полюбляла повторювати вона. Це мало означати, що рух гігантських зміїв, які мешкають глибоко під горами, спричиняє землетруси. Вона знала величезну кількість таємничих оповідок про змій. «Під Гімалаями, де найчастіше відбуваються землетруси,— казала Фірдаус,— заховане ціле місто, у якому змії стережуть награбовані золото та коштовне каміння. Найулюбленіший їхній камінь — малахіт, він приносить своєму власникові талан, але тільки в тому разі, якщо камінь знайдено, а не куплено. За гроші зміїного талану не купиш,— попереджала вона.— І взагалі, якщо змія заповзає до будинку, то це — благословення богів. Потрібно дякувати за нього Небо, і не лише тому, що змія знищує мишей. Ну так, звісно, ти можеш узяти лозину, підчепити нею змію і викинути із будинку, але робити це належить украй шанобливо — так, аби, боронь боже, під час цієї процедури не розбити їй голову, бо не можна бити чи лякати свій талан. Змія-покровителька мусить бути у будь-якому житлі, а якщо ти не знайдеш змію, то тримай біля себе хоча би малахітовий камінь».

Найпершого ж разу, коли наставник натхненно розповідав їм про Раху та Кету, Номана вразила прихована спорідненість душ його обожнюваного батька та суворої на вигляд матері. Дракони, ящірки, змії — усі ці вкриті лускою черви, черви повітряні та земноводні, що рухаються подібно хвилі… скидалося на те, що їхня влада над світом безмежна.

Праве око у Фірдаус було ледачим: його повіка не піднімалася повністю, і люди про це часто шепотілися в неї за спиною; коли хтось ловив на собі цей кинутий із-під напівопущеної повіки косий погляд, то розумів, що перед ним наполовину змія. Номанові і самому інколи спадало на думку, що його аж таке неприродно вільне переміщення вгору та вниз по деревах та линвах теж якимось чином пов’язане з материнською прихильністю до змій. Але зараз усі його думки спліталися в клубок навколо коханої Буньї, якій він відчайдушно прагнув принести щастя та багатство на все життя. Слова «Гінду» та «мусульманин» не мають до цього ­жодного стосунку, казав він собі. У долині вони вважалися просто однією із характеристик, не більше того. Грані сенсів між цими словами розмилися й гострі кути затупилися. Так і мало статися врешті-решт. Це ж Кашмір.

Так він казав собі і вірив у це всім серцем, але все одно не відкрив свої почуття до доньки шанованого пандита ні матері, ні батькові. Від батька в нього майже не було таємниць, а з матір’ю хлопець був обережнішим, бо трохи побоювався її. І зараз, коли Номан сидів на верхівці дерева, його мучило почуття провини. Ніхто на світі, навіть найближчі для нього люди — клоуни, такі самі, як він, троє його старших братів,— не знають про те, що він збирається зробити цієї ночі.

Буньї, чиєю найбільшою пристрастю й обдаруванням був танець, теж уміла ходити по линві, але для неї вона завжди лишалася тільки линвою, тоді як для Номана вона була частиною магії.

— Настане такий день, коли я по-справжньому злечу,— сказав він Буньї після того, як вони вперше поцілувалися.— Просто піду в повітрі та зависну, як космонавт без скафандра. Ставатиму на руки, висітиму вниз головою — і не матиму ніякої підтримки, жодної опори.

Буньї вражала його впевненість у своїх словах, і хоч вона розуміла, що це все найбільша у світі нісенітниця та найбожевільніша дурня, дівчину глибоко зворушував його ентузіазм.

— Чому ти впевнений, що так і буде? — запитала вона.

— Мені цю віру навіяв батько. Як пташеня у гнізді, я виріс у його долонях, а коли він пустив мене на линву, мої ноги більше ніколи не торкалися землі.

Однак батьківська долоня не була ні ніжною, ні м’якою, як часто буває у заможних людей; навпаки, то була тверда долоня, котра багато про що знала і багато чого могла. Цій долоні було відомо, що таке світ, і вона не приховувала, що у житті може бути нелегко. Але руки батька були сильними та завжди готовими захистити. Доки Номан перебував у глибокій долині батьківської мозолястої долоні, йому ніщо не загрожувало, він не знав страху. Батько ростив його у своїх долонях тому, що Номан був для нього найбільшою коштовністю у житті, його талісманом,— принаймні саме так називав свого молодшого сина сарпанч, коли поблизу не було його старших синів Хаміда, Махмуда й Аніса, адже, як усі добре відають, людина його становища, сільський голова, не може давати підстави для звинувачень у фаворитизмі. Номан добре це знав, але ніколи не вихвалявся. Це була їхня спільна таємниця. «Ти мій талісман. Доки ти поряд, я непереможний»,— казав йому батько. Номан відчував те саме — бо якщо він був батькові талісманом, то і батько теж був талісманом для нього. «Перший розділ мого життя закінчився. Батькова любов піднесла мене до верхівок дерев,— сказав він Буньї.— І тепер мені потрібне твоє кохання. Із ним я по-справжньому злечу в небо».

Місяць не світив. У небі яскраво палахкотіли галактичні зорі. Птахи поснули. Клоун Шалімар піднімався лісистим схилом до Кхелмарга, слухаючи, як шумить річка. Йому хотілося, щоб увесь світ завмер, йому кортіло назавжди зупинити цю мить, цю ніч, коли його переповнюють кохання і щімке чекання, коли в його житті немає місця розчаруванням і ніхто з дорогих його серцю людей не помер. Що ж до смерті, то його змієпоклонниця-мати вірила у нове народження в тілі змії, а в уявленнях батька про вічне життя фігурували крила. Коли Номан був маленьким шестирічним хлопчиком, його буркотливий дід Фарук попрощався із життям в абсолютно неприродному для нього, благодушно-­життєрадісному настрої. «Принаймні, я вже не хвилюватимуся, що ви все довкола мене гидите та псуєте»,— такими були його останні слова. У Фарука був свій, особливий спосіб висловлювати любов до меншенького онука: він хапав пальцями Номана за щоку та починав щосили щипати і крутити її.

— Бабаджан думає, що я потворний,— поскаржився одного разу хлопчик.

— Звісно ні, він так не думає,— непереконливо заперечив Абдулла.

— Якби він не думав, що я страшний, наче бхут[19], то не намагався би розідрати мені лице своїми пазурами,— резонно зауважив Номан.

Та, попри погане поводження діда з онуковим обличчям, погребальний ритуал налякав Номана. Діда Фарука чомусь похова­ли дуже швидко, через якихось шість годин після відходу, але поминальні обряди тривали виснажливо довго. Щоби розрадити і підбадьорити сина, Абдулла сказав, що після смерті всі в їхній родині перетворюються на птахів. Вони продовжують жити поруч, у лісах навколо Пачхігама, і співають тих пісень, що полюбляли, коли були людьми. Милозвучність їхнього співу залежить від того, як добре вони співали, коли ще були живими. Номан не повірив йому, про що відразу ж і сказав.

— Сам побачиш,— серйозно відповів Абдулла.— От коли я помру, видивляйся десь неподалік одуда з голосом, як у дірявої вихлопної труби. Коли почуєш, як він хрипить і шипить, знай, що то я співаю свою улюблену пісню на слова: «А хіба я тобі не казав?».