Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 12)

Усе тепер переплуталося, зробилося частиною чогось іншого: Росія, Америка, Лондон, Кашмір — усе те саме. Наші життя, наші особисті долі втратили індивідуальний, приватний характер, перестали бути нашим особистим набутком. Це збурило людей. Це викликало сутички, створило вибухонебезпечну атмосферу. Світ більше не є спокійним і тихим. Індії пригадалися слова Гаусмана, коли той повернувся до Шропшира. Це край загубленої суті. Щастя для поета залишилося в минулому. У його краю життя було інакшим, і сам той край був не таким. «Англіє, Англіє! Повітря твоє вбиває»,— писав він.

Дитинство Індії теж пройшло в Англії, от тільки в її пам’яті воно не було осяяне золотистими відблисками втраченого щастя, тож і відчуття іншого, кращого минулого вона не мала. Індія жила там у позбавленій ореолу ідеалізму країні гидкого сьогодення, у якій не існувало ні таємничості, ні радості, ні чарів. Самоствердження, самоцінність, змістовність — ось які слова якнайкраще виражали сутність її прагнень. Якби він, претендент на її руку, був у змозі запропонувати Індії реалізацію цих бажань, можливо, цей його дар був би для неї навіть ціннішим за кохання. Вона повернулася до свого помешкання із твердим наміром ґрунтовно обміркувати пропозицію цього… як же, чорт забирай, його звати? — Джада Флада.

Інший прекрасний безхмарний день. Її вулиця, богемно притлумлена кронами дерев, неквапливо простувала крізь ліниве сонячне світло. Оманливе враження достатку, простору, різноманіття можливостей для всіх і кожного завжди було однією з найбільших ілюзій цього міста. На протилежному боці холу двері до квартири містера Каддафі Анданга були, як зазвичай, прочинені рівно на два фути, даючи можливість зазирнути до його передпокою. Сивоволосий філіппінський джентльмен жив у цьому будинку довше, ніж будь-хто інший. Одного разу Індія, повернувшись додому з не частої для неї нічної гулянки, несподівано зустріла його у пральні, що містилася в підвалі й була спільною для всіх пожильців. Сусід здивувався, оскільки година була передсвітанкова, та й Індія теж, чесно сказати, була заскочена його охайним, якщо не випещеним, виглядом: шовковий халат, мундштук із сигаретою, напомаджене волосся, приємний парфум. Після тієї зустрічі вони частенько теревенили, поки пральні машини робили свою справу. Містер Анданг розповідав Індії про Філіппіни і про провінцію, у якій народився — вона мала назву Базілані, що його рідною говіркою означало «Залізна стежка». Також він розповів, що тим краєм правив легендарний султан Куд­рат, але потім прийшли іспанці та повалили його, а слідом за ними прибули єзуїти, і все пішло так само, як під час завою­вання Каліфорнії. Він розповідав про весільні звичаї яканців, про рибальські хатинки на палях, що їх будує самальська голота, про диких качок у провінції Маламаві. Він вважав, що життя на його батьківщині було мирним і дуже спокійним, але згодом почалися суперечки між мусульманами та християнами, і він вирішив ­виїхати. Пан Каддафі та його дружина прагнули жити в мирі та злагоді, от тільки, на жаль, доля вирішила інакше. І все-таки, тут, в Америці, підсумовував він, у людей життя все одно солодке, як кажуть — la dolce vita[13], навіть у тих, кому несолодко живеться. А що ж до нього, то сам він уже скорився долі, сказав містер Анданг Індії на прощання, коли із пранням було покінчено. Її розчулив цей приємний джентльмен із ходою старого діда, і вона з нетерпінням чекала на майбутні розмови та, всупереч властивої їй відлюдькуватості, почала навіть розповідати йому дещо про себе.

Час від часу на столику в холі Індія помічала адресовані йому розкішні каталоги модного одягу. Однак, як по секрету повідомила їй одного разу Ольга Симеонівна, філіппінський джентльмен виходив із дому вкрай рідко, і то лише тільки для того, щоби купити найнеобхідніші продукти та ще деякі дрібнички. Його дружина, яку Каддафі вивіз до Сполучених Штатів у сподіванні на краще життя, покинула його декілька років тому заради працівника компанії, що продавала автомобілі на виплат. Індії хотілося почути філіппінську мову, кортіло дізнатись, як звучить філіппінська лайка. Дівчині чомусь здавалося, що вона має бути схожою на японську, але трохи мелодійнішою. То мала бути зична мова з розкотистими приголосними й акцентованими голосними звуками, що плавно перетікають один в одний, мова, що звучить як дерев’яні духові інс­трументи або як шум вітру в лісі. «Він завжди напоготові,— таємничим шепотом говорила Ольга-Волга,— на випадок, якщо, бува, раптом повернеться місіс Анданг. Через те й двері до квартири постійно прочинені. От тільки дарма це все, бо вона не повернеться. Цей її новий хлопака має повно друзів у страховому бізнесі. Вона тепер уся з ніг до голови у шоколаді, має страховки на всі випадки життя. Вона собі любенько плаває у зоні абсолютного комфорту. Містер Анданг забезпечити її не спромігся, а в її віці такі речі мають велике значення. Однак містер Анданг все одно тримав двері відчиненими. Місто співало йому своїх оманливих пісень про кохання, і він не втрачав надії.

Із-за рогу вивернув «Бентлі» посла. У цей час доби на протилежному від Індії боці вулиці паркування було заборонено, бо саме вивозили сміття з баків. Тротуар перед її будинком був достатньо широким, а на дверях під’їзду стояла система внутрішнього зв’язку, і всі ці незначні на перший погляд фактори призвели до того, що пересування посла від автівки до входу відбувалося повільніше, ніж зазвичай. Макс Офалс був добре обізнаний із правилами безпеки та необхідністю їх дотримуватися ще із часів своєї таємної служби (про яку було заборонено згадувати, бо офіційно її не існувало, хоча насправді вона дуже навіть була), але в ті хвилини посол думав не про заходи особистої безпеки. Він думав про доньку і про те, як би вона засудила свого батька, дізнавшись про те, що він тільки-но розірвав стосунки із жінкою, так на неї схожою, із тією, яка нестримно нагадувала йому і матір Індії, і її саму. ­Згідно з вимогами безпеки, першими мусили почати діяти охоронці: вони мали заблокувати весь паркувальний простір у зоні потенційного ризику, вони мали першими ввійти до будинку, все там перевірити і тримати вхідні двері відчиненими навстіж. Будь-який професіонал у цій справі знає, що найкраще місце для нападу на так званий «головний об’єкт» — це простір між автівкою та дверима будівлі, до якої він збирається ввійти. Але наразі рівень загроз життю Макса Офалса був невисоким, а ризик нападу на нього — взагалі незначним. Поняття загрози та ризику не є тотожними. Під загрозою мається на увазі загальний рівень можливої небезпеки. Водночас ступінь ризику залежить від багатьох обставин у кожній конкретній ситуації. Отже, рівень загрози може залишатися високим, а ступінь ризику, пов’язаний із якоюсь окремою дією, наприклад, зі спонтанним рішенням терміново побачитися з донькою, може бути мінімальним. Колись усі ці речі мали для Макса першочергове значення. Але не тепер. Тепер він уже старий чоловік, який присвячує весь свій час безцільному дослідженню життя підземної популяції міфічних істот, напівлюдей-напів’ящерів, сексуально обмежений індивід, якого щойно кинула молода і вродлива коханка; він лише батько, який раптом вирішив відвідати свою дитину. Усе це цілком вкладалося у звичайні параметри безпеки і не вимагало додаткових запобіжних заходів.

Макс, як будь-який професіонал, добре знав, що стовідсоткової безпеки не існує. Найкращою ілюстрацією цього був відеозапис замаху на президента Рейгана. Ось президент виходить з авта, ось тут і тут перебувають охоронці; їхнє розташування є ідеальним. А ось тут із точністю до секунди зафіксована швидкість реакції кожного члена команди. Вони всі зреагували миттєво — швидше, ніж від них очікувалося. Постріл у президента був здійснений не в результаті чиєїсь помилки. Помилки не було. І все ж таки постріл був зроблений. Першу особу держави вразила куля. Наймогутніша персона в оточенні найкращої у світі команди охоронців виявилася вразливою на крихітному відтинку простору між броньованою автівкою та дверима безпечного будинку. Отже, безпека — це лише відсотки. А хіба щось реалізується на всі сто відсотків? Ясно, що ні.

І жодна охорона у світі не врятує від внутрішніх зрадників, ніхто не здатен уберегти тебе ні від близького товариша, ні від охоронця, який замислив убивство. Посол Макс Офалс дозволив своєму водієві, що просив називати його Шалімаром, відчинити дверцята авта, перейшов тротуар і набрав цифри коду доччиної квартири. Нагорі озвався дзвінок домофона. Індія зняла слухавку й раптом почула голос, який уже одного разу чула. То був голос, записаний нею на магнітофонну плівку, коли вона намагалася зафіксувати свої нічні марення. Щойно почувши ці клекітливі нерозбірливі звуки, вона одразу же зрозуміла, що то був голос смерті — і кинулася вниз. Індія бігла стрімкими сходами, а все довкола неї сповільнилося: гілки дерев за вікнами ледве ворушилися, людські голоси, пташиний спів, гамір міста — усе ніби заглухло; їй здавалося, наче й вона сама заледве рухається, хоча насправді неслася щодуху. Коли ж Індія опинилася перед заскленими вхідними дверима, то вже знала, що зараз побачить: густі патьоки крові на склі широких подвійних стулок і на тротуарі, яскраво-червону калюжу, що вже починала темніти, а в ній нерухоме тіло її батька — героя французького Опору, кавалера ордену Почесного легіону, посла Максиміліана Офалса. Удар, завданий широким ножем із його власної кухні, виявився настільки сильним, що голова майже відділилася від тулуба. Знаряддя вбивства залишилося поряд із тілом.