Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 10)
Її запевнення звучали настільки щиро, її великі очі світилися такою невинністю, так природно Зейнаб жахалася того факту, що, по суті, саме вона почула зізнання вбивці у злочинному намірі і якби приділила належну увагу його словам, можливо, змогла би врятувати людське життя — хай навіть це життя такого смердючого хробака й покидька, як Макс Офалс. Таким непідробно щирим здавалося її покаянне визнання своєї частки провини за те, що сталося, що поліцейські детективи, які розслідували злочин,— а то були люди цинічні, жорсткі, зі стійким імунітетом до кінозірок із їхньою розбещеністю,— зробилися після цього випадку палкими шанувальниками її таланту, почали у вільний від роботи час вивчати гіндустані[10] й постійно полювали на відеокасети із фільмами, у яких вона знімалася, у тому числі навіть найдавнішими, що були, якщо чесно, не надто високої якості, але Зейнаб мала на екрані, м’яко кажучи, достатньо пухкенький вигляд.
Друге погане знамення з’явилося зранку в день убивства: під час сніданку водій Шалімар вручив Максові картку зі списком справ на цей день, а потім повідомив, що звільняється. Водії Офалса мали звичку не затримуватися на службі, вони швидко кидали цю роботу заради того, щоби спробувати щастя в порнофільмах або салонах краси, тож Макс давно звик до цієї каруселі втрат і набутків. Однак цього разу він був шокований, хоча й нічим цього не виказав. Він спробував зосередитись на картці з переліком ділових зустрічей, а також на тому, щоби його рука з карткою не тремтіла. Йому було відоме справжнє ім’я Шалімара, відома назва села, у якому той народився, і вся історія його життя. Знав посол і про тісний зв’язок між його власним скандальним минулим і цим тихим, серйозним чоловіком, який ніколи не сміявся, попри наявність у кутиках його очей веселих зморщечок, котрі свідчили про те, що він знав і кращі дні, із цим чоловіком, який мав тіло акробата й обличчя трагіка, із чоловіком, який мало-помалу зробився для нього радше особистим слугою, аніж водієм,— мовчазним, але надзвичайно турботливим слугою, який угадував бажання господаря раніше, ніж той устигав подумати, чого, власне, хоче. Він іще тільки простягав руку, а біля його губ опинялась запалена сигара; щоранку на ліжку на нього чекала бездоганно випрасувана сорочка з ідеально підібраною до неї парою запонок, а вода у ванні завжди була потрібної температури. Цей чоловік знав із точністю до хвилини, коли слід зникнути, а коли з’явитися… Тож послу інколи здавалося, що він знову перенісся у часи свого дитинства, проведеного у страсбурзькому маєтку, побудованому в стилі Belle Époque[11], що стояв тепер поряд із руїнами синагоги, і він не втомлювався дивуватися — як же так сталося, що завдяки цьому чоловіку з далекої гірської долини ніби відродилися давно втрачені традиції обслуговування вищих прошарків суспільства, що побутували в передвоєнному Ельзасі.
Послужливість Шалімара здавалася безмежною. Якось, аби випробувати його, посол напівжартома, ніби між іншим, згадав, як принц Вельський, коли справляв малу потребу, наказував лакеєві тримати його прутень і скеровувати струмінь у належному напрямку. Шалімар трохи схилив голову і тихим голосом мовив: «Якщо бажаєте, я теж так буду». Пізніше, коли сталося те, що сталося, дехто висловлював думку, що вбивця цілком свідомо принижував себе, аби завоювати Максову довіру, зробитися настільки близьким до нього, як бувають лише коханці, намагався вивідати всі сильні та слабкі сторони свого супротивника, подібно до досвідченого вояка, який із ретельністю та самовладанням розробляє стратегію своїх дій. Він уважно вивчав найдрібніші подробиці життя, яке намірявся злочинним чином відібрати. На суді була зроблена заява, що подібна поведінка вказує на те, що вбивця є настільки холоднокровним, настільки передбачливим і безсердечним, таким диявольськи бездушним, що випускати його на волю хоч коли-небудь не рекомендується, оскільки він завжди становитиме загрозу для цивілізованого суспільства.
Попри всі намагання, картка з розкладом у Максовій руці все ж таки затремтіла. Колись давно, у проміжку часу між скандалом, через який він утратив посаду посла в Індії, та наступним призначенням до секретної служби приблизно такого ж високого рангу (про яку навіть дочка дізналася тільки після його смерті), Макс уже переживав подібний стан абсолютної розгубленості. Після багатьох років, упродовж яких усе його життя було розписане по хвилинах, дні, що раптом спорожніли, виявилися тоді для нього важким випробуванням. Макс Офалс не знав, чим себе зайняти, поки його секретареві не спала на думку геніальна у своїй простоті ідея: щоранку подавати Максові програму діяльності на день, розписану на маленьких картках. На жаль, із його розкладу назавжди зникли зустрічі з міністрами і титанами промисловості, запрошення на різного роду конференції і зустрічі на найвищому рівні, прийоми в голів урядів та його власні посольські раути, влаштовувані на честь знаменитостей. Його програма на наступний день набула набагато скромнішого вигляду: 8:00 — підйом і душ; 8:20 — прогулянка із собакою; 9:30 — перегляд ранкових газет — і далі в такому ж дусі. Попри всю дріб’язковість запланованих справ, завдяки цим карткам день набував якоїсь осмисленості. Макс учепився за цю видимість діяльності, почав ретельно виконувати всі позначені пункти і мало-помалу витягнув себе з депресії, що могла коштувати йому життя.
Після того як він позбавився цієї подоби серйозної душевної хвороби, Макс Офалс завжди слідкував за тим, аби маленька біла картка щоранку з’являлася перед його очима. Це означало, що світ не перетворився на хаос, що людські та природні закони, як і раніше, діють, що життя не втратило ні мети, ні сенсу, і що мізерне небуття, що не підкоряється законам логіки, не здатне його поглинути.
І ось тепер воно знову роззявило свою пащу. Саме поява в його житті Шалімара знову пробудила в ньому спогади про Кашмір, повернула до воріт раю, звідкіля він був вигнаний багато років тому. Саме заради Шалімара — точніше, заради жінки, яку вони обидва колись кохали,— Макс опинився на телестудії, де виголосив свою останню в житті промову. Отже, і розрив із Зейнаб також відбувся через Шалімара. А тепер і сам Шалімар його покидає. Максові привиділося, ніби він бачить свою власну могилу: чорна діра з рівними краями дивилася на нього, порожня, як його теперішнє життя, і її морок уже приміряв на нього свій саван.
— Поговоримо про цей нонсенс пізніше,— удавано байдужим тоном мовив Макс, хоча раптовий страх нудотною хвилею підступив до горла. Він розірвав на клапті білу картку й коротко кинув: — Я збираюся побачитися з Індією. Подай швиденько ту чортову автівку.
Вони їхали через Лорел-каньйон, коли раптово і стрімко, як буває в кіно зі спецефектами, довкола них здибилися Гімалаї. То було третє й останнє погане знамення. На відміну від доньки, боги не наділили Макса Офалса даром (або прокляттям) внутрішнього бачення, і тому, коли в нього перед очима звелися в небо велетенські восьмитисячники, підіймаючи разом із собою зруйновані будинки, випещених домашніх улюбленців і насадження екзотичних рослин, його охопив страх. Якби ж Макс Офалс володів подібним даром, то зрозумів би, що такі галюцинації є провісниками небезпеки, великої біди, і що вона вже зовсім близько. Страшне видіння тривало цілих десять секунд, і весь цей час у нього було відчуття, ніби «Бентлі» нестримно летить униз крижаним жолобом назустріч неминучій загибелі, але потім, наче уві сні, спалахнуло серед снігів червоне світло світлофора, і ніби за змахом цієї чарівної палички місто, ціле та неушкоджене, знову випливло з небуття. Максові перехопило горло, наче він підхопив застуду в розрідженому повітрі Каракорума. Він витяг із кишені срібну фляжку, зробив ковток обпікаючого гортань віскі і зателефонував доньці.
Індія не бачила батька вже декілька місяців, але не дорікнула йому ні словом. Перерви в їхньому спілкуванні були звичною справою. Макс Офалс колись давно врятував її від смерті, однак останнім часом його родинні почуття значно охололи, і потреба у спілкуванні з рідною кров’ю виникала нечасто, його цілком улаштовували поодинокі скороминущі зустрічі. Найбільшу втіху він тепер отримував, коли занурювався у світ речей, створених або виявлених ним самим. Після виходу на пенсію Макс зайнявся переробкою та доповненням написаного ним раніше класичного трактату про природу влади (його суть Макс виклав своїй малій донечці у вигляді казок на ніч), але останнім часом усі вільні години він віддавав доволі ексцентричним пошукам, що Індія спочатку розцінила як нав’язливу ідею людини, яка не знає чим себе зайняти під старість. Ці пошуки стосувалися міфічних лабіринтів під Лос-Анджелесом, нібито заселених людоящерами. Сагу про ящерів він уперше витяг на світ саме під час тієї знаменної вечері, де був присутній ведучий вечірнього ток-шоу.
Ці пошуки нерідко заводили Макса Офалса до підозрілих і навіть небезпечних районів південної частини Лос-Анджелеса, де звили свої кубла озброєні банди, й одного разу сталося так, що тільки завдяки винахідливості водія Шалімара їм удалося звідти забратися. Посол завжди відзначався непогамовною цікавістю і до того ж був упевнений у власній невразливості настільки, що одного разу під час чергової експедиції до промислової зони, влаштованої в пошуках людоящерів, наказав Шалімарові зупинити автівку біля воріт старшої школи з дуже поганою репутацією, яку в певний час доби навіть поліцейські машини проминали на підвищеній швидкості. Там він опустив скло й почав спостерігати за підлітками-бунтівниками за допомогою польового бінокля та ще й своїм добре поставленим голосом узявся робити припущення із приводу того, хто саме з учнів, котрі прожогом кинулися до воріт, завершуватиме навчання у в’язниці, а хто — у стінах коледжу. Якби не Шалімар, який, помітивши блиск акулячих зубів — ножів, і стволи револьверів, видобутих із кишень, не став очікувати наказу і рвонув автомобіль із місця раніше, ніж ці шибайголови спромоглися влаштувати за ними гонитву на мотоциклах. Адже у цьому випадку вибратися звідти живими їм би не вдалося.