Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 8)

Відмовитися від партії? Заборонити її? Та як таке можливо! Ні, ні і ще раз ні! Все в ньому протестувало, тіло вібрувало, а погляд став остаточно розгубленим. І в цю вирішальну мить він утратив будь-яку політичну значущість; історія промчала повз Горбачова,

а він перетворився на невдаху-гічгайкера, який опинився на узбіччі магістралі, яку сам же і проклав у дні своєї колишньої слави, між тим як повз нього на шаленій швидкості пронеслася в майбутнє автівка під брендом «Єльцин». Виходило, що і для могутнього володаря його палац-лабіринт є зрадливим і небезпечним місцем. Усе, вочевидь, закінчується тим, що на зворотному шляху володареві теж доводиться прориватися крізь зграї людиноподібних хижих птахів. Він залишає свій палац із порожніми руками, і хижа юрба збиткується з нього. Горбачов нагадав їй пророка Мойсея, який так і не спромігся ступити на Землю Обітовану. І батька, коли він того вечора дивився, як сонце ховається в ­океані.

Іншого разу, в один із нескінченних днів після вбивства Макса, ще один телевізійний сюжет привернув її увагу. Йшлося в ньому про південноафриканця, засудженого до пожиттєвого ув’язнення. Камера показала, як він нарешті виходить із в’язниці. Його не бачили так довго, що ніхто не міг уявити, яким зробився цей новоявлений Лазар. Востаннє його світлини мигтіли в газетах років два­дцять тому. На них був зображений міцної статури та знавіснілого вигляду чоловік із шиєю, як у бика, який скидався на Майка Тайсона. То був полум’яний революціонер із рішучим поглядом. Але цей, у телевізорі, виглядав струнким, високим і граційно рухався. Коли у світлі юпітерів, поставлених у нього за спиною, Індія побачила цей видовжений і витончений, як у прибульців із фантастичних фільмів Спілберга, силует, їй на якусь мить здалося, нібито це її батько, що воскрес із мертвих. У неї потемніло в очах. Але ж померлі не воскресають! Ні, вони точно цього не роблять. Це не її батько. А коли світло вимкнули, Індія побачила перед собою те, чого не бажав бачити Макс,— алегоричне зображення сучасного світу: Нельсон Мандела, який наче під дією чарів перетворився з лютого бунтівника на голуба миру, крокував поруч зі своєю мерзенною дружиною Вінні. Моральність і розпуста, майже канонізований святий і прогнила зіпсутість — вони йшли, тримаю­чись за руки, наче закохана пара.

Хоча Макс і жив у столиці світової теле- та кіноіндустрії та все­світньо відомому центрі звукозапису, він ніколи не ходив до кінотеатрів, із презирством ставився до телевізійних серіалів, хоч до драм, хоч до комедій, не тримав удома жодних звукозаписуючих або звуковідтворюючих систем, та злостиво й абсолютно точно перед­бачив безславний кінець цих недовговічних пристроїв, як і той факт, що сьогоднішні палкі фанати незабаром зрадять їм, обмінявши на можливість перегляду вистав типу «живих перфомансів», що значно переважають їх із погляду безпосередності, спонтанності та повноті відчуття реальності. Однак, попри свої старомодні пуристські принципи, посол, подібно до героя відомої поеми — ассирійця, який, ховаючись у темряві ночі, часом залишав свою вежу зі слонової кістки, спускався з гір і в образі вовка нападав на гурти худоби, також іноді покидав свою резиденцію на вершині пагорба. Він орендував пентгауз в одному з найкращих готелів міста. Подейкували, що у цих апартаментах побувало в досить прозорому амплуа чимало осіб жіночої статі, добре відомих у світі кіно. Коли вони питали Макса, чому він не дивиться фільмів із їхньою участю, він палко запевняв їх у тому, що будь-яка вистава типу хеппенінгу дарує йому незрівнянно більшу насолоду; мовляв, те, що вони демонструють на екрані, і близько не дорівнює тому, що вони з такою безпосередністю, спонтанністю та живою присутністю роблять для нього прямо тут, у стінах готелю.

Перше погане знамення, що провіщало Максову смерть, явилося йому у вигляді непередбачуваного ускладнення стосунків із відомою індійською кінозіркою. Спочатку Макс навіть не здогадувався, що ця загорнута в сарі дівчина зі шкірою кольору випаленої землі, яка невідступно ходила за ним скрізь, ніби сумлінна учениця за видатним ріші[9], насправді є кіноактрисою. Щоразу, як він з’являвся в готелі, вона простувала за ним наче тінь, і коли врешті-решт Макс забажав дізнатися, чого їй, власне, від нього треба, то голосом тихим і приємним вона повідомила, що, подібно до Венери, що обертається по орбіті довкола Сонця, вона не в змозі опиратися Максовому чарівному впливу й не бачить для себе ніякої іншої долі, ніж якомога триваліше перебування у сфері його тяжіння. Ім’я дівчини — Зейнаб Азам — нічого йому не сказало, та, беручи до уваги його роки, у Макса не виникло найменшого бажання копирсатися в родоводі цієї прегарної конячки, яка ще й дісталася йому задарма. Після любощів у його апартаментах, що мали місце майже одразу після цієї розмови, вона раптом завела мову про його давню посольську службу в Індії — і говорила із захватом, виявивши, до того ж, вражаючу обізнаність. Дівчина знала, що саме він був тим, хто першим ужив вираз, який, можна сказати, увійшов мало не до всіх книжок про Індію, і тепер не минало й тижня, щоби хтось із відомих індійських політиків не цитував — і завжди з гордістю — його знамените висловлювання: «Індія — це хаос, але хаос осмислений». Вона назвала його Редьярдом Кіплінгом серед послів, сказала, що він — єдиний серед усіх дипломатів, які будь-коли служили в Індії, по-справжньому розумів її країну, і що сама вона мріє бути його нагородою за це розуміння. Зейнаб нічого не просила, не приймала від нього подарунків, більшу частину дня пропадала невідомо де, але ввечері неодмінно поверталася, скромна й несмілива, доки не скине одяг, а потім перетворювалася на полум’я, що Макс забезпечував паливом досить-таки повільно, але з охотою.

— Навіщо тобі здався такий гидкий старигань, як я? — якось збентежено спитав він, вражений її свіжістю і красою. Відповідь прозвучала настільки брехливо, що його врятувало від сорому лише миттєво підбадьорене марнославство, яке послужливо прошепотіло йому на вухо, що, напевне, краще прийняти це за щиру правду.

— Щоб обожнювати тебе,— вимовила вона своїм неповторним голосом.

Зейнаб нагадала Максові жінку, яка померла для нього понад двадцять років тому. Вона нагадала йому доньку. І дійсно — вона була лише на два або три роки старшою за Індію і років на п’ять старшою за її матір, коли він бачив її востаннє. У якийсь момент Макс Офалс навіть дозволив собі пофантазувати стосовно того, як його донька та сексуальна партнерка зустрічаються і стають подругами, але його негайно пересмикнуло від відрази, і він відкинув саму ймовірність такої зустрічі. Зейнаб Азам була останньою коханкою в його довгому житті та задовольняла статевий потяг Макса з такою несамовитістю, ніби намагалася знищити в ньому пам’ять про всіх її попередниць. Про себе вона не розповідала нічого і, схоже, з абсолютною байдужістю ставилася до того, що він ні про що її не розпитував. Такий стан справ, що його Макс вважав майже ідеальним, зберігався до того дня, що передував його смерті — нещасливого дня, коли екс-посол зробив свій короткий і геть невдалий публічний виступ.

Після його вбивства ніхто не міг відповісти на одне запитання: чому після довгих років добровільного відлюдництва, що позбавило його виснажливої уваги з боку громадськості, Макс вирішив з’явитися на телеекрані — і лише для того, щоб у бундючній, відверто пафосній манері, притаманній сторіччю, що вже практично скінчилося, засудити загибель раю, яким колись був Кашмір. Підкорившись неочікуваному пориву, він зателефонував давньому знайомцю, найвідомішому на Західному узбережжі ведучому вечірнього ток-шоу, і заявив, що хотів би виступити у найближчій програмі. Знаменитий телеведучий здивувався й водночас безмірно зрадів. Він давно вже прагнув отримати згоду дипломата, відомого своїм гострим розумом, приєднатися до його шоу. Цей телеведучий одного разу зустрівся з ним на прийомі в Марлона Брандо й був зачарований геніальною невичерпністю Макса як оповідача кумедних випадків та анекдотів. Наприклад, Макс розповідав про те, як Орсон Велс прибував до ресторану й відбував звідти виключно через кухню, щоби переконатися в тому, що поки він уражатиме товариство за столом тим, що замовляє лише салат, до його лімузину вже завантажені коробки із профітролями та шоколадним тортом; або про випадок на недільному обіді у Чарлі Чапліна на честь його іспанських колег-­акторів, коли Луїс Бунюель у припливі сюрреалістичного натхнення вирішив деконструювати різдвяну ялинку та позривав із неї всі прикраси; або про свій візит до вигнанця Томаса Манна, який заховався в Санта-Моніці та оберігав себе так, ніби був найуславленішим діамантом англійської корони; або про п’яні амурні походеньки разом із Вільямом Фолкнером; або про разюче перетворення блискучого Скотта Фіцджеральда на слабенького сценариста Пата Гоббі; або про незбагненний зв’язок Воррена Бітті та Сьюзен Зонтаґ, що нібито зустрічались у забігайлівці для таксистів на бульварі Сансет.

На той момент, коли посол, чиїм хобі було вивчення історії тутешнього краю, перейшов до розповіді про підземне життя таємничих людоящерів, які нібито мешкали в тунелях під Лос-­Анджелесом, знаменитий ведучий вечірнього ток-шоу вже не мріяв ні про що інше, окрім того, у який спосіб заманити цього екстраверта-­одинака до своєї телепрограми. Він почав переслідувати Макса з наполегливістю безнадійно закоханого. Той факт, що людина, яка із презирством ставилася до кіно, мала енциклопедичні знання про Голлівуд, уже сам по собі здавався дивним і неймовірно цікавим. А якщо взяти до уваги ще й те, що ця людина прожила таке багате на події життя: Макс — герой французького Руху Опору, Макс — неперевершений філософ і руйнівник багатомільйонних фінансових пірамід,— то, погодьтеся, що від спокуси бачити його гостем ток-шоу неможливо було встояти.