Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 7)

Дорога додому виявилася незвично, майже шокуюче порожньою — вони не зустріли на ній жодної автівки, й у цьому було щось настільки тривожне, ніби наближався кінець світу. І поки вони мчали у цьому асфальтованому вакуумі, посол раптом почав говорити. Він висловлювався палко та розлого, і слова зривалися з його вуст одне за одним, ніби колони автомобілів, так, ніби він прагнув компенсувати ними відсутність реального руху на дорозі. Макс Офалс із легкістю міг вести бесіду на будь-яку тему, однак то був лише один із багатьох використовуваних ним прийомів приховування справжніх думок: найбільш потайним він бував саме тоді, коли видавався найбільш відвертим. Більшу частину свого життя він був хробачком, який, нікому не видимий, угризався у чужі, приховані від усіх, секрети. Такою була його робота; а ще він робив усе можливе, щоби вберегти від сторонніх очей свої таємниці. Коли ж із власної волі або через необхідність він починав ораторствувати, то вдавався до парадоксів, і то була його улюблена машкара, під якою посол ховав усе: справжній настрій, свої переконання і наміри.

Отже, вони мчали порожнім шосе так швидко, що виникало відчуття, ніби автівка стоїть на місці, з океаном праворуч і мерехтливими вогниками міста ліворуч, що з кожною секундою наближалося. І саме про місто Макс розмірковував у своїй розлогій промові, оскільки зрозумів, що й так уже сказав про себе занадто багато і зробив чимало зайвих натяків, тобто повівся не як професіонал, а як звичайнісінький аматор. І ось він узявся виспівувати осанну цьому місту, уславлюючи його саме за ті особливо­сті, що їх було заведено вважати найбільшими недоліками. Макс захоп­лено вихваляв місто за те, що воно, власне, не мало центру. За його словами, сама ідея центру мала би вважатися олігархічним анахронізмом. Розтягнуту спіраль цього величезного ­безхребетного, цю розпливчасту пляму, це місто-медузу із бетону та вогнів, він називав по-справжньому демократичним містом майбутнього. Поки Індія вела автівку спорожнілими магістралями, Макс складав оди оригінальній анатомії міста, своєрідній побудові міського тіла, що харчується почасти закоркованими, але переважно нормально функціонуючими артеріями доріг, але при цьому не потребує серця, яке би розганяло і скеровувало його могутню життєву енер­гію, що потужним ключем вихлюпується через край. Те, що насправді місто було лише декорацією, за якою ховалася пустеля, стало для нього приводом для оспівування людського генію, здатності людини заселяти найнепридатніші для життя місця на земній кулі за допомогою її неперевершеної винахідливості, що знаходила вихід у зрошенні пустелі та її залюдненні. А той факт, що пустеля мстилася прибульцям ранніми зморшками та потрісканою шкірою, став приводом для виголошення повчальної сентенції — мовляв, жодна перемога не буває абсолютною. Боротьба між Землею і землянами не може увінчатися беззаперечним тріумфом однієї зі сторін, вона триватиме доти, доки існує життя на планеті, із пере­мінним успіхом для борців. Але понад усе Макса захоплювала та обставина, що це місто нікому не показує свого справжнього обличчя, що це — місто чужинців. У Забороненому місті китайських імператорів, казав він, лише особи імператорської крові, які там жили, мали право на таємничість. У нашому ж пречудовому місті право на таємне життя має будь-хто. Максові, бачте, була не до смаку теперішня божевільна пристрасть усіх до швидкого зближення, до інтимності, до вивертання душі перед кожним зустрічним. Місто, де немає таємниць, своєю відкритістю нагадувало, на його думку, шльондру, що заголилася, розсунула ноги і виставляє на загальний огляд усі свої сумнівні принади. А це складне, огорнене туманом таємничості місто, ця еротична столиця невидимих обхідних маневрів добре розуміється на тому, як і чим забезпечити збудження і подарувати неповторне сексуальне задоволення будь-кому з тих, хто в ньому мешкає.

Індія вже звикла до цих його розмов із самим собою і напам’ять знала коло можливих тем, тому її вже давно не дивувала Максова схильність викладати думки в напівіронічній, а часто-густо і в дещо перекрученій формі. Зараз, однак, їй здалося, що у своєму словоблудді батько непомітно для самого себе перетнув межу розумного і відходить усе далі й далі, занурюючись у сутінки. Коли Макс узявся співати дифірамби могутнім гангстерським угрупованням за їхню вражаючу здібність зменшувати людську популяцію, коли почав вихваляти самозваних митців за недбало нашкрябані на стінах графіті, коли зі щирим захопленням він згадав про землетруси, видовищність яких є воістину неперевершеною, і на­звав масштабні зсуви ґрунту живим докором людському марно­славству; коли він цілком серйозно заговорив про те, як йому подобається американський фаст-фуд, і мало не зронив сентиментальну сльозу із приводу найновітнішої банальності — дієтичної коли; коли він узявся вихваляти заклади зі стриптизом за їхні нео­нові вивіски, а забігайлівки зі всілякою дешевиною — за безпосередню близькість до жител містян; коли він відмовився визнати, що на місцевих ринках торгують усілякою гидотою (скажімо, продають яблука, що зовні такі красиві, а смакують як гігієнічні тампони, банани зі смаком жованого паперу і квіти, що взагалі нічим не пахнуть), і назвав увесь цей непотріб тріумфом ілюзії над реальністю, що, на його переконання, є єдиним неспростовним фактом у всій історії людства; коли він, який був зразком чесності у службовому (але не в сексуальному) житті, зізнався в тому, що глибоко в душі захоплюється якимсь місцевим чиновником через його шалене нахабство в корупційних справах, а потім іще почав вихваляти іншого корупціонера за спритність, із якою той приховує свої шахрайства вже цілий десяток років,— Індія вперше зрозуміла, як далеко зайшов процес старіння, що її батько послідовно й досить успішно приховував навіть від неї. Він утратив смак до життя, недуга старості вигризла його зсередини, і Макс втратив здатність міркувати об’єктивно й відрізняти добро від зла. Якщо процес руйнування розвиватиметься у цьому напрямку й надалі, то дуже скоро її батько взагалі буде не в змозі ухвалити хоч якесь рішення: вибір страви в ресторані зробиться для нього справжньою проблемою, і навіть відповідь на запитання, чи варто зранку вставати з ліжка, чи краще пролежати в ньому цілісінький день, заганятиме його у глухий кут. Коли ж нарешті перед ним із невблаганністю занесеного ножа виникне останній фінальний вибір — продовжувати дихати чи припинити, він, напевно, помре.

— Раніше я завжди прагнула почути твою кваліфіковану думку із приводу будь-чого,— сказала вона тільки для того, щоби батько нарешті замовк,— але тепер, коли доводиться вишукувати зернятка істини у всіх цих купах лайна, я вже не впевнена, що хотітиму цього й надалі.

Вони під’їхали до її будинку. Той самий водій із пронизливим поглядом стояв на тому самому місці, ніби і не сходив із нього весь довгий день; біля його ніг, прямо на асфальті хідника, розстилався пахучий килим із квітів, а руки та одяг були вкриті свіжою кров’ю.

Що це? Що це таке? Індія кліпнула і замружилась, а коли знову розплющила очі, ясна річ, усе зникло. Ніяких квітів і близько не було, і слідів крові — теж. Одягнений у бездоганно чисту сорочку, водій шанобливо чекав, як і належало сумлінному працівникові, людині його стану. До того ж він не байдикував: поки вони були відсутні, водій сходив на Малголланд-драйв і пригнав із Максового гаража його улюблений «Бентлі». Ось і він — престижний солідний автомобіль, великий і надійний, як саме життя колишнього посла. Як так сталося, що вона відразу його не помітила? Звідки в неї ці миттєві видіння? Звідки вони беруться, ці кляті галюцинації? Може, вона чимось не догодила Ользі Симеонівні, і та зурочила її за допомогою свого картопляного ворожіння, що зародилося десь у гирлі ріки Волги ще в ті далекі часи, коли гноми водили хороводи на луках? Але в картопляну магію Індія теж не вірила. «Я просто перевтомилася,— вирішила вона.— Усе минеться, треба тільки добряче виспатися». І пообіцяла собі пігулку перед сном. Пообіцяла, що вестиме неквапливе, впорядковане життя. Дала собі обіцянку задовольнятися заспокійливою одноманітністю повсякденності.

— І все ж таки, де ти його відкопав, цього садівника Великих Моголів? — поцікавилася вона у батька. А коли той зробив вигляд, що не розчув її питання, наполегливо продовжила: — Я кажу про Шалімара, твого нового водія із вигаданим ім’ям і поганою англійською. Він хоча би має водійські права?

Посол махнув рукою, ніби намагався відігнати від себе надокучливий рій її слів.

— Нехай це тебе не хвилює,— зневажливо вимовив він, і саме це змусило Індію по-справжньому розхвилюватися.— Ну, із днем народження,— квапливо змінив він тему.— Un bisou[8]…

Уже після вбивства, дивлячись телевізор, Індія одного разу по­бачила в новинах Горбачова. Той виходив із літака, що повернув його до Москви після невдалого комуністичного перевороту. У нього було схвильоване, пом’яте обличчя, нечітке, наче акварель, що побувала під зливою. Хтось поставив Горбачову питання, чи не збирається він вийти з комуністичної партії. На його обличчі з’явився вираз розгубленості, і це чітко засвідчило: він утратив розуміння ситуації. Партія була його колискою, справою всього ­життя.