Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 6)

Ці сни з картинами битв і перемог снилися Індії і досі, як і в ті часи, коли вона ще була дитиною. Уві сні вона кидалася, крутилася з боку на бік, билась у двобоях, що батько колись давно впустив до її дитячої душі. Дівчина твердо вірила, що успадкувала від нього майбутнє воїна,— адже вона має таку саму статуру, думає так само, як він, і духом вона так само сильна, як славнозвісний меч Екскалібур, вийнятий із каменю. Індію не здивувало би, якби батько не залишив їй нічого в матеріальному сенсі — ні грошей, ні вартісного майна, адже він, цілком вірогідно, може заявити, що позбавлення спадку є його найостаннішим і найкоштовнішим подарунком: останнє, так би мовити, напучування, що їй необхідно засвоїти.

Індія відігнала думки про смерть і стала дивитись у далечінь — туди, де за темними пагорбами передвечірня синява неба танула в ліниво-гойдливих океанських хвилях. Прохолодний вітерець скуйов­див її волосся. Десь 1769 року у цих місцях францисканський ченець Хуан Креспі відшукав дуже чисте джерело. Ченець назвав його Санта-Моніка — тому, що дивлячись на кришталево чисту воду, він згадав про сльози, що пролила мати святого Августина, коли її син відрікся від церкви. Згодом святий Августин, ясна річ, повернувся до віри, а сльози Санта-Моніки й надалі струменіли собі в Каліфорнії. Індія не схвалювала релігію — і це, на її думку, лише зайвий раз підтверджувало, що дане батьками ім’я їй геть не пасує. Релігія — будь-яка — повна дурня, думала вона. І все одно породжені релігією легенди дивним чином хвилювали дівчину, і це заганяло її у глухий кут. А її померла мати? Чи лила би вона сльози, якби дізналася про безбожність своєї доньки?

На Мадагаскарі тамтешні люди час від часу виймають своїх мерт­вих із могил і танцюють із ними усю ніч аж до ранку. А в Австралії та Японії відомі випадки, коли живі вшановували померлих і поклонялися їм, як святим. Хай би куди ви потрапили, скрізь знайдуться такі мерці, яких не забули, пам’ять про яких бережуть і досліджують їхню спадщину. Це найкращі із кращих, і серед мерт­вих вони найживіші тому, що живуть у людській пам’яті. Менш відомі й уславлені з мерців теж можуть розраховувати, що продовжать жити в серцях тих небагатьох, які їх люблять (або ненавидять). І навіть якщо то буде лише одне-єдине серце, все одно в його межах вони продовжу­ватимуть сміятись, любити, здійснювати гарні та погані вчинки, можуть ходити до кіно на гічкоківські фільми і проводити відпустки в Іспанії, виклично вдягатися і захоплюватися садівництвом, змінювати свої погляди як заманеться, скоювати страшні злочини і казати дітям, що люблять їх понад власне життя. Але смерть її матері була найгіршою з усіх можливих. Мати Індії була мертвішою за будь-­якого з мерців тому, що батько-посол замурував пам’ять про неї в піраміді мовчання. Індія палко бажала розпитати батька, їй відчайдушно кортіло зробити це під час кожної їхньої зустрічі, вона жадала цього щохвилини, щомиті, проведеної поряд із батьком. Бажання знати пронизувало її єство, наче спис. Одначе вона так і не наважилася на розпити. Її мати, ця мертвіша від будь-якого з мерців жінка, пішла в невідомість, загубилася в Максовому мовчанні, що стерло навіть пам’ять про її існування. Як колись древніх фараонів, її оточувала кам’яна німота. Вона була похована в наглухо запечатаній камері разом з усім, що їй належало, зі своїми слабкостями і вподобаннями,— з усім тим, що могло би залишити їй бодай крихту надії на безсмертя. Індія була готова зненавидіти батька за це, от тільки тоді їй нікого було би любити.

Вони дивились, як огорнуте імлою сонце занурюється у води Тихого океану, аж раптом посол майже пошепки почав декламувати вірші. Більшу частину свого життя він був громадянином Сполучених Штатів, але, коли потребував розради, завжди вдавався до французької поезії, що надавала йому підтримку та втіху.

Homme libre toujours tu cheriras la mer! La mer est ton miroir…

Після того як батько врятував Індії життя, він сам почав слідкувати за її освітою, і тепер вона вже засвоїла все, що він вважав необхідним для своєї дочки. Тому вона миттєво зрозуміла те, що Макс промовив:

Вільна людино, ти завжди кохатимеш море! Воно — твоє дзеркало: душу свою споглядаєш…[6]

Це означає, що й він подумав про смерть. Індія відповіла батькові також словами Бодлера:

Le ciel est triste et beau comme un grand reposoir. Le soleil s’est noye dans son sang qui de fige… Ton souvenir en moi luit comme un ostensoir![7]

І знову:

Le soleil s’est noyé dans son sang qui se fige… Ton souvenir en moi luit comme un ostensoir!

«Небо смутне і прекрасне, як величезний»… Що саме? Щось типу вівтаря. Сонце потонуло у власній засохлій крові. Сонце потонуло у власній засохлій крові. Пам’ять про тебе світиться в мені, як,— чорти б його узяли,— ostensoir. Що ж воно таке? Ну звісно ж — дароносиця! І знову ця релігійна образність! Терміново треба виробити нову систему образів. Нову поетику для безбожного світу. Поки антирелігійний лексикон не замінить собою всю цю сакральну маячню, поки не буде створена нова поетична лексика, нова іконографія безбожності, ці освячені віками образи не поблякнуть; ні, вони зберігатимуть свою сумнівну владу навіть над нею.

Вона знову це вимовила, тільки вже англійською:

— Пам’ять про тебе світиться в мені…

— Їдьмо додому,— пробурмотів Макс, цілуючи її у щоку.— Стає прохолодно, а я вже не той молодик із залізним здоров’ям, яким колись був.

Це вперше Індія почула від нього зізнання в немочі. Уперше на її пам’яті батько погодився з тим, що час і над ним має владу. Але що спонукало Макса поцілувати її просто так, ні сіло, ні впало? Він поцілував Індію у щоку, коли для цього не було підстав, коли це не було необхідним. І це теж було ознакою слабкості, хибним кроком, так само, як і куплений їй у подарунок вульгарний автомобіль. Посол втрачає над собою владу. Вони вже давно відмовилися від вияву ніжних почуттів, а якщо й дозволяли собі таку розкіш, то лише зрідка. Цією непорушною самурайською стриманістю вони немовби доводили силу своєї любові.

— Мій час утікає за вітром,— промовив посол.— Скоро від нього взагалі не залишиться нічого.

Він передбачив несподівано швидке завершення Холодної війни, провістив, що Радянський Союз розвалиться раптово, наче картковий будиночок. Він знав, що впаде Берлінська стіна, і що об’єднання Німеччини є неминучим, і що це відбудеться практично за одну ніч. Він завбачив, що Західну Європу невдовзі заполонять орди зі Сходу, що жадатимуть для себе робочих місць. Передбачив він і кінець Муссоліні нашого сьогодення — Чаушеску, так само, як і завершення президентства елегійних фігур із письменницької братії — Вацлава Гавела та Арпада Гонзи. Але водночас Макс уперто відмовлявся помічати появу інших, менш прийнятних фактів реальності. Йому хотілося вірити, що ті механізми керування світом, що він свого часу допомагав започаткувати, всі ці канали політичного впливу, фінансів і влади, всі міжнародні корпорації, організації, створені задля досягнення міжнародних домовленостей, а також структури зі співробітництва та дотримання законів, призначені для перетворення «гарячої» війни на війну «холодну», існуватимуть і в тому майбутньому, бути свідком якого він уже не матиме змоги. Індія бачила, що в її батькові, попри все, живе відчайдушна надія на те, що його епоха матиме щасливий кінець на вже новому, наступному етапі її існування, що цей новий світ житиме краще, аніж той, який помре разом із ним. Вільна від радянської загрози Європа та позбавлена необхідності постійно пере­бувати у стані бойової готовності Північна Америка об’єднають зусилля і в мирі та злагоді почнуть створювати новітній світ, у якому не буде стін. То буде світ без кордонів, світ невичерпних можливостей. І дзиґар дня Страшного суду більше не відлічуватиме останніх секунд до настання апокаліпсису. Економіка Індії, Бразилії та начебто наново відкритого Китаю розвиватиметься і зробить ці країни потужною силою, своєрідною противагою американській гегемонії, чиє бажання верховодити Макс, який був справжнім громадянином світу, ніколи не схвалював. Щойно Індія зрозуміла, якої утопічної помилки він припускається, продовжую­чи сліпо вірити в досконалість людської сутності, як відразу ж усвідомила, що жити батькові залишилося зовсім недовго. Він нагадував їй канатохідця, який усе ще намагається зберегти рівновагу, хоча туго напнута мотузка вже втекла з-під його ніг.

Несподівано їй на плечі опустився тягар давлючої туги, настільки важкий, що дівчині здалося, ніби гравітація зненацька зробилася в кілька разів більшою. Коли Індія була дитиною, ніщо не заважало їм із батьком бути ніжними одне з одним. Варто було послові торкнутися губами будь-якої точки на її тілі,— руки, щоки, спини,— і там одразу ж починала співати пташка. Від доторку його губ її шкіра виспівувала голосно та радісно, наче жайворонок. До восьми років вона полюбляла здиратися на нього, як на Еверест. Та й історію виникнення Гімалаїв вона почула вперше, сидячи у батька на колінах, історію руху і зіткнень гігантських протоконтинентів у той період, коли Індія відломилася від Гондвани та через первісний океан почала сунути у бік Лавразії. Донька заплющувала очі і бачила, як відбувається це титанічне зіткнення суходолів, коли кришилися і підносилися до неба могутні гори. Батько дав їй перший урок відносності часу та повільності процесів, що відбувалися на планеті Земля. Зіткнення це й досі триває, наостанок сказав він, але не так інтенсивно. Отже, якщо Макс, подібно до Гімалаїв, виник у результаті зіткнення найпотужніших сил, цілих світів, то тепер він також поступово завмирає. Але поштовхи і зсуви досі відбуваються в ньому самому. Він був для Індії батьком-­горою, а вона була альпіністкою. Він брав її за руки, й дівчинка злітала вгору і всідалася йому на плечі, звісивши ноги. Батько цілував її у животик, вона робила сальто назад і зістрибувала на підлогу. Та одного разу Макс сказав: «Усе, досить». Їй хотілося розплакатися, але вона стрималася. Кінець дитинству? Ну що ж, гаразд, хай так і буде. Більше вона не дозволить собі дитячих думок.