Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 5)

Вона зробила паузу, а потім рішуче продовжила, випнувши підборіддя:

— До речі, про імена: давно хотіла тобі сказати, що моє мені остогидло, воно мене пригнічує. Ну що це таке? Ти примусив мене тягти на власних плечах величезну чужу країну. Хочу називатись інакше — солодко та духмяно.— І перш ніж він устиг розкрити рота, раптово виголосила: — Можливо, візьму твоє ім’я. Буду зватися Максою, Максюрою або Максі… Неперевершено! Точно: відтепер називай мене Максі!

Він тільки заперечливо похитав головою на знак цілковитої незгоди і продовжив їсти. Батько так і не зрозумів, що за цією бравадою ховається відчайдушне благання дочки, щоби він нарешті припинив тужити за ненародженим сином, скинув із себе цей старомодний жаль, що він завше повсюдно тягав за собою. Ця невимовна скорбота зачіпала та кривдила Індію. Та як батько міг дозволити, щоби його плечі сутулила та пригинала до землі ця невдача, що знущально насміхалася з нього,— ненароджений син?! Як він міг дозволити, щоби його мучив цей заздрісний і мстивий ембріон, коли поряд була та, що любила його всім серцем?! І хіба не була вона його точною копією: досконалішим, витонченішим, більш достойним повторенням його самого, набагато кращим, аніж цей хлопчисько, якого ніколи не існувало? Зеленкувато-блакитні очі та смаглява шкіра, ймовірно, дісталися їй від матері, і груди, звісно, також; натомість усе інше (майже все) дісталося їй від батька, казала собі дівчина. Міркуючи так, вона не помічала слідів іншого, материнського спадку, непритаманні їй самій риси. У власному мовленні Індія вловлювала тільки знайомий голос батька — його інтонації, манеру будувати фрази, його тембр, модуляції. Дивлячись на себе в люстро, вона воліла не помічати ознак чужої раси і бачила у відбитку тільки те, що підтверджувало її схожість із Максом: його риси обличчя, його статуру, ту лінькувато-­неспішну грацію, із якою він рухався та говорив. Цілу стіну в її спальні, прямо навпроти ліжка, займала шафа з розсувними дзеркальними дверцятами, і коли Індія вкладалася в постіль і розважала себе тим, що приймала різноманітні пози, милуючись своїм оголеним тілом, то по-справжньому заводилася від однієї лише думки про те, що саме таким було би тіло її батька, якби він народився жінкою: така сама чітко окреслена лінія підборіддя, така сама посадка голови. Як для жінки, Індія мала дуже високий зріст — і це також було від нього, як і пропорції тіла,— відносно короткий тулуб і довгі ноги. Навіть невелике викривлення хребта, внаслідок чого її голова завжди ледь-ледь нахилялася вперед, надаючи їй якогось трохи хижацького вигляду,— і його вона також отримала від батька.

Після того як батько помер, вона, як і раніше, продовжувала бачити його, дивлячись на себе в люстро. Начебто зробившись привидом свого батька.

До бажання змінити ім’я вона більше не поверталася. Усім ­своїм виглядом батько-посол дав їй зрозуміти, що готовий милости­во забути про її нетактовність, про цей випадок негідної поведінки, і мовчки її пробачити, як вибачають малюкові, коли той надзюрить у штанці, або підліткові, який після першого вдало складеного іспиту повертається додому п’яним як чіп і блює на порозі. Індія вважала таку поблажливість обурливою, але й сама вона, наслідуючи батьків приклад, вирішила так само змовчати. Упродовж решти розмови дівчина уникала бодай якихось серйозних або дражливих тем: не заводила мову ні про свої дитячі роки, проведені в Англії, коли вона ще геть нічого не знала про своє попереднє життя; ні про жінку застебнуту на всі ґудзики, яка не була її матір’ю але виховувала Індію після гучного скандалу, що зруйнував дипломатичну кар’єру батька; ні про жінку, яка була її справжньою матір’ю, але згадувати яку було заборонено.

Вони завершили обід і вирішили трохи прогулятися гірськими стежками. Обидва рухалися, наче боги в піднебессі. Говорити не було потреби. До них промовляв навколишній світ. Індія була дуже пізньою дитиною, і зараз її батькові вже трохи перевалило за вісімдесят — на десять років менше, ніж цьому наскрізь зіпсутому сторіччю. Його легка хода без натяку на старечу неміч викликала в неї захоплення. Можливо, батько й був негідником, найімовірніше, у своєму житті він не раз і не два дійсно чинив як остання сволота, але треба було визнати, що, попри все це, він мав залізну волю до подолання межі можливого та розумного, ту волю, завдяки якій альпініст без кисневої маски підкорює восьмитисячник, або ту, що дозволяє ченцеві входити у стан, подібний до смерті, і виходити з нього через декілька місяців або років.

Батько крокував, як чоловік значно молодшого віку, скажімо, років п’ятдесяти. Шершень смерті вже дзижчав десь неподалік, і цілком можливо, що така зухвала демонстрація чудової фізичної форми, неприродної для цього поважного віку, привабить його та змусить випустити своє смертоносне жало. Індія народилася, коли її батькові було п’ятдесят сім, а зараз він рухався так, немовби мав навіть менше років. За цю волю до життя вона його любила, можна сказати, навіть обожнювала. Ця воля ховалася і в її тілі, як меч у піхвах. Відтоді як Індія себе пам’ятала, батько її завжди був іще тим падлюкою. Він не був створений для батьківства. Він був жерцем-­хранителем Золотої гілки[5]. Він мешкав у своєму зачаклованому гаї, де йому поклонялися наче богові, поки він не загинув від руки свого наступника. Однак перед тим, як зробитися верховним жерцем, йому також довелося вбити свого попередника. Можливо, й Індія — така сама падлюка, як її батько. Можливо, і вона здатна вбити.

Його казки на ніч — у тих рідкісних і непередбачуваних випадках, коли батько опинявся ввечері біля її дитячого ліжечка,— чесно кажучи, не були казками у звичайному розумінні. Вони радше скидалися на ті повчальні історії, якими творець філософії війни Сунь-цзи розважав перед сном свого нащадка.

— Палац влади,— розповідав Макс одного разу напівсонній донечці,— це цілий лабіринт із великих і маленьких зал, розташованих одна за одною. Вони не мають вікон, і дверей ти також там не побачиш. Спочатку тобі потрібно буде здогадатись, як саме туди ввійти. Коли ж ти розгадаєш цю загадку, то потрапиш до першої зали. Там ти будеш непроханою жебрачкою і побачиш чоловіка із головою шакала, який спробує тебе прогнати. Коли ти не підеш, він буде намагатися зжерти тебе живцем. А якщо тобі вдасться проскочити повз нього, ти опинишся у другій залі, котру пильнуватиме чоловік із головою скаженого пса. У наступному приміщенні на тебе чекатиме злостива істота з головою ведмедя — і так без кінця-­краю. Коли ти все ж таки дістанешся передостанньої кімнати, то побачиш там чоловіка-лисицю. Він тебе не проганятиме, а спробує переконати в тому, що це і є найостанніша кімната, щоби ти не потрапила туди, де сидить чоловік — носій по-справжньому величезної влади.

Якщо ти зумієш розгадати всі хитрощі чоловіка-лисиці та проминути його, то побачиш найголовнішого владаря. Його кімната майже така сама, як і всі інші. Там немає нічого аж такого особ­ливого. Перед тобою за абсолютно порожнім столом сидітиме чоловік — маленький чоловічок зі звичайним обличчям. І вигляд у нього буде перестрашений, адже після того, як ти проминула всі розставлені ним пастки, він мусить виконати твоє найзаповініше бажання,— таким є неписане правило. Повертаючись ­назад ти вже не зустрінеш ні чоловіка-ведмедя, ні чоловіка-­собаки, ні чоловіка-­шакала. Замість них у всіх залах палацу буде повно-­повнісінько летючих чудовиськ, крилатих створінь із тілами людей і головами хижих птахів: орлів, шулік, грифів, величезних чайок-стерв’ятників. Усі вони каменями падатимуть на тебе, налі­татимуть зверху, прагнучи вихопити шматок отриманого тобою скарбу. Ти захищатимешся, власним тілом прикриваючи свій коштовний дар, а вони атакуватимуть безперестанку та розриватимуть тобі спину синьо-блискучими кігтями. І от нарешті ти спромоглася від них відкараскатися. Ти виходиш, болісно мружишся від яскравого денного світла, судомно притискаючи до грудей жалюгідні залишки того, що отримала, і тепер тобі ще знадобиться переконати заздрісну, недовірливу, не здатну на справжній учинок юрбу в тому, що ти отримала все, чого прагнула,— інакше на тебе навічно наліплять тавро невдахи.

Саме такою і є природа влади,— чула вона голос татка крізь на­півсон,— і такими є завдання, що вона перед тобою ставить. Через те кожному, хто наважиться увійти до Палацу влади, потрібний великий талан, аби достроково не розлучитися з життям.

Батько на хвилину замовк. Потім, ніби про щось згадавши, заговорив знову:

— А щодо тих, хто бажає досягнути влади, то тут є лише одна порада: не входь до лабіринту кімнат як прохач. Прихопи із собою м’яса, візьми в руку меч. Кинь м’ясо першому вартівникові та, поки він жертиме, відрубай йому голову. Хрусь — і по всьому. Потім цю голову віддай на поживу наступному охоронцю. Його голову теж слід безжально відрубати. Один удар — і готово. І так треба йти до самого кінця шляху. Та коли в найостаннішій залі владар виконає твоє бажання, не позбавляй його голови. Не роби цього за жодних обставин! Обезголовлення правителя — річ надзвичайна та найостанніша, до цього вдаватися не можна. Це створює небезпечний прецедент. Натомість, окрім виконання твого найзаповітнішого бажання, вимагай, аби він дав тобі ще і м’яса. Зі своїм запасом м’яса ти легко обдуриш хижих птахів та відітнеш голови їм усім. Клац-клац-клац! Відрубуй їх доти, доки не здобудеш собі свободу. Свобода, Індіє,— це тобі не частування чаєм із тістечками. Свобода — це завжди війна.