Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 4)

яка її народила. Тільки це — і більше майже нічого (щоправда, відсутність інформації зовсім не заважала їй робити власні припущення). Її таточко, хоч і мав американське громадянство, так і не обзавівся водійськими правами, проте полюбляв купувати автівки. Отже, він наймав водіїв. Вони з’являлися і зникали. Вони всі, ясна річ, прагнули зробитися знаменитостями. Одного разу протягом двох тижнів його возила розкішної вроди молода жінка, але потім вона почала зніматись у серіалах для домогосподарок. Інші іноді з’являлися в ролях другого плану. Принаймні двоє — чоловік і жінка — зробили кар’єру в порнофільмах: вона постійно бачила їх оголеними на телеекранах в готельних номерах, де частенько ночувала. У готелях Індія дивилася виключно порно. Це допомагало їй заснути. Щоправда, вдома вона також дивилася порно.

Шалімар із Кашміру спускався в ліфті разом із нею. Індія дивилася на нього й міркувала. Він законно потрапив до Сполучених Штатів чи він нелегал? А чи має всі належні документи? Чи є в нього ліцензія на водіння авта? Чому його найняли на цю роботу? Чи великий у нього прутень? Чи достатньо великий, аби варто було колись на нього подивитися у винайнятому на одну ніч готельному номері? Батько нещодавно запитував, який подарунок вона би хотіла отримати. Індія поглянула на водія, і на якусь мить їй закортіло зробитися такою жінкою, яка могла би поставити йому декілька непристойних запитань (просто тут і зараз, лише через кілька хвилин після знайомства), яка могла би дозволити собі говорити непристойності в обличчя вродливому чоловікові, доб­ре знаючи, що він не зрозуміє жодного слова і тільки шанобливо всміхатиметься та киватиме головою, не маючи зеленого поняття про те, на що, власне, погоджується. Чи він коли-небудь устромляв у дупу? Їй забажалося побачити його усмішку. Разом із тим Індія взагалі перестала розуміти, чого хоче. Та ні, неправда,— вона хоче робити документальні фільми. Послу треба було би й самому це знати, а не питати, еге ж? Або привів би слона, щоби вона каталася на ньому верхи бульваром Вілшир, або міг би показати дочці Ангкор-­Ват або Мачу-Пікчу, або запропонував би зайнятися скайдайвінгом. Або міг би влаштувати поїздку до Кашміру.

Їй уже двадцять чотири роки. Їй хочеться мати справу із життям, що базується на фактах. Їй потрібна реальність, а не фантазії. Одні адепти віри, страхітливі мрійники, не дозволяли віддати землі труп аятоли Хомейні, інші, такі самі, тільки з далекого ­минулого та іншої країни, на честь якої її назвали, намагалися відкусити бодай крихітний шматочок від тіла Франциска Ксав’єра[3]. Отже, одна частина його опинилася в Макао, а друга — у Римі. Їй набридли світлотіні, напівтони. Їй хотілося дістатися найглибшої суті, самого ядра, сліпучого світла — і прорвати його цнотливу оболонку та поглянути нарешті на цю довбану таємничу правду. Те, що не було прихованим, що лежало на поверхні, являло собою зворотний бік правди, тобто брехню. Дівчина хотіла, щоби в неї була мати. Вона хотіла, щоби батько розповів їй про матір, показав її листи, її світлини; вона прагнула послань із того світу, бажала дізнатися історію її життя. Ось чому Індія вже не розуміла як слід, чого їй хочеться. А втім їй хотілося десь пообідати.

Машина її вразила. Зазвичай Макс віддавав перевагу великим лімузинам класичного стилю, але ця виявилася зовсім не такою: срібляста гоночна модель класу люкс із футуристичним дизайном, у якої дверцята хижо випиналися, наче крила кажана; це була точна копія тих надзвукових пристроїв, на яких у цьому сезоні герої новітніх блокбастерів переносилися в інший час. «Дозволити якомусь водієві керувати цим крилатим чудом автомобілебудування — дивна примха, недостойна такої видатної людини, як батько»,— розчаровано подумала вона.

— У цьому космічному кораблі, мабуть, не вистачить місця для трьох осіб,— вимовила Індія вголос.

Посол мовчки вклав їй у долоню ключі.

Кричущо розкішний, абсолютно недоречний, якийсь неправиль­ний автомобіль прийняв їх у своє нутро. Красень-водій із Каш­міру на ім’я Шалімар залишився стояти на тротуарі, миттєво зменшившись у дзеркалі заднього огляду до розміру комашки. Очі його зблиснули, як два гострі мечі на сонці. Він виглядав наче тоненька срібляста рибинка чи сарана, не більше. Біля нього тупцяла картоп­ляна відьма Ольга-Волга, і їхні постаті, що віддалялися, зробилися схожими на цифри. Разом вони читалися як «10».

У ліфті вона відчула, що водієві кортить до неї доторкнутися. Спраглу жагу хоті, що палила його, Індія відчувала майже фізично. Це її здивувало. Ні, звісно, здивувало її не це, а дещо інше. Їй здалося, що в його бажанні немає нічого сексуального. Індію потягнуло на філософські узагальнення: схоже, що йому кортіло за допомогою цього доторку дотягнутися до когось іншого, до того, хто перебував в іншому вимірі, чи, може, до сумних спогадів і втраченого життя. Схоже, сама вона була для нього не чимось іншим, ніж аналогією, якимось символом. Тому Індія раптом захотіла зробитися такою жінкою, яка могла би спитати: «До кого ти прагнеш дотягнутися, коли торкаєшся мене? Хто та, до якої ти не доторкнувся, бо не насмілився торкнутися мене? Торкнися ж,— кортіло їй прошепотіти і побачити його незбагненну усмішку,— я готова перетворитися на твого провідника, на твій магічний кристал. Ми могли би покохатися в ліфті, щоб опісля ніколи про це не згадувати. Ми могли би займатися сексом у рухомих просторах. У транзитних зонах, коли ти ні тут, ні там,— у тих-таки ліфтах. І в автомобілях теж. Транзитні зони, вони зазвичай якось асоціюються із сексом. Коли мене братимеш, ти думатимеш, що це вона,— хай би ким була та жінка. Я не хочу нічого знати про неї, я й сама в цей момент хочу бути десь у зовсім іншому місці. Я буду лише каналом зв’язку, медіумом. А потім ти про це забудеш; ти будеш просто працівником мого батька — лише ним. Це буде для нас чимось на зразок «Останнього танго», тільки без усіляких зітхань і марень.

Одначе вголос вона нічого не сказала цьому чоловікові, що знемагав від смутку і в будь-якому разі нічого не зрозумів би з її слів. А може, зрозумів би? Адже насправді вона не має поняття про рівень його володіння мовою, лише припускає, що цей рівень дуже низький. Навіщо? Для чого вона все це вигадує? Якась нісенітниця! Це — глупство.

Індія вийшла з ліфта, розпустила стягнене стрічкою волосся і ступила на тротуар.

Той день був останнім із тих, що вони з батьком провели удвох. Наступного разу, коли вона його побачить, усе буде вже зовсім інакшим, зовсім інакшим. Так, той день був для них останнім.

— Це тобі,— сказав батько.— Маю на увазі автівку. Не така вже ти пуританка, щоби не прийняти її в подарунок.

Часопростір як масло, думала Індія, швидко їдучи трасою, а цей автомобіль — нагрітий ніж, що з легкістю його розрізає. Вона не хотіла цієї машини. Їй просто кортіло, щоби відчуття зробились яскравішими, гострішими. Хотілося, щоби її струсонули, закричали на неї, вдарили. Зараз дівчина почувалася отупілою, занімілою, немовби одразу ж після падіння Трої. А взагалі-то все в неї гаразд. Їй тільки двадцять чотири роки. Є чоловік, який хоче з нею одружитись, і є інші чоловіки, ладні погодитися на менше. У неї вже є сюжет для першого документального фільму, і грошей вона має достатньо — принаймні, щоби розпочати роботу. Поряд із нею на пасажирському сидінні її батько, і «DeLorean» летить уперед глибоким каньйоном. Це буде перший день чогось нового. Але водночас це буде й останній день чогось іншого.

Вони пожадливо їли в маленькому готелі високо в горах, під мертвими поглядами рогатих оленячих голів, що прикрашали стіни. Батько та донька, такі схожі одне на одного, з однаковою пристрастю до смачної їжі, з однаково чудовим травленням, з однаковими м’ясоїдськими смаками, стрункі та помірно засмаглі. Ніби кидаючи виклик оленячим головам, Індія замовила собі оленину.

— От, звірюко, я їм твій зад!

Вона промовила ці слова вголос, аби батько почув і посміхнувся. Він також замовив оленину, але, за його висловом, на знак поваги до обезголовлених тварин, які втратили власні тіла. «Ми ласуємо не їхньою справжньою плоттю, а м’ясом інших, таких самих, як і вони були, і завдяки цьому втрачені ними тіла можуть бути повернуті до життя нашою уявою і поціновані належним чином». Підміна за підміною. «Ну от, знову самі лише припущення,— подумала Індія.— Спочатку моє тілесне перебування в ліфті, де, мовляв, не було мене самої, тепер — така сама історія із м’ясом, що лежить на моїй тарілці».

— Твій новий водій мене трохи насторожує,— сказала вона.— Дивиться на мене, немовби перед ним хтось інший. Ти у ньому впевнений? Він пройшов перевірку? І що це взагалі за ім’я — Шалімар? Як на мене, воно звучить наче назва якогось задрипаного клубу з екзотичними танцівниками десь на Ла-Бреа, дешевенького курорту або прізвисько циркового акробата. Ох, будь ласка!..— Дів­чина нетерпляче звела руку, не даючи батькові вимовити те, що, як вона передбачала, буде найочевиднішим поясненням.— Будь ласка, позбав мене від культурологічних екскурсів і не посилайся, заради бога, на назву знаменитого саду! — вигукнула Індія, перед очима якої одразу ж намалювався невимовної краси сад Великих Моголів[4] у Кашмірі, чиї соковито-зелені тераси спускаються до дзеркальних озерних плес, хоча сама вона цього ніколи у житті не бачила.— Звісна річ — слово «шалімар» перекладається як «обитель радості». А для мене воно все одно звучить як напис на етикетці дешевої карамельки.