Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 3)

І цими фіналами вони лише підтверджували власну неспроможність — як узагалі, так і як одружені чоловіки. Вечорами вдови співали пісні свого дитинства — пісні Балтики, Балкан, безкраїх центральноазійських рівнин.

Представники чоловіцтва у цьому районі теж були переважно самотніми стариганами. Деякі мешкали в тілах, що скидалися на напівпорожні лантухи, для яких навіть земне тяжіння є непосильним тягарем; інші, зарослі сивою щетиною і геть занехаяні, виходили на люди у засмальцьованих штанах із підтяжками та з незастебнутою матнею. Зустрічався і ще один різновид. Ці мали вже зовсім комічний вигляд, бо вдягалися як франти і носили берети та краватки-метелики. Час від часу ці самозакохані джентльмени намагалися зав’язати розмову із удовами, але їхні усмішки, що супроводжувалися жовтавим виблискуванням вставних зубів, і меланхолійною демонстрацією ретельно прилизаних залишків сивого волосся, випущених із-під хвацько заломлених беретів, навіювали лише нудьгу та нудоту. Усі подібні намагання мали однозначний і невідворотний ефект: їх незмінно і з презирством ігнорували. Для цих пошарпаних папуг самий лише вигляд Макса Офалса був образою, а цікавість старих жінок до нього вони сприймали як особисте приниження.

Індія все це пречудово бачила: і старих бабів, які безсоромно виставляли себе на загальний огляд і заклично, із кокетливою хіттю, витріщалися зі своїх балконів, і злостивих дідів, які підглядали нишком і аж сочилися жовчю. Управителька, товста Ольга Симео­нівна, котра в комбінезоні, що безсоромно обтягав її круглобоке тіло, скидалася на самовар, привітала посла з такою облесливою шанобливістю, ніби він був главою держави, який прибув з офіційним візитом. Якби в неї десь тут напохваті знайшовся червоний килим, вона, напевно, розстелила би його перед Максом.

— Вона примушує вас чекати, пане посол! Ну що тут скажеш, така вже вона є, ця теперішня молодь. Я не ремствую. Просто в наш час із вихованням доньок дуже важко — самі проблеми. Я і сама колись була дочкою, але татко для мене був майже як бог. І щоб я змусила його чекати? Та нізащо! Ох-ох-ох, важко тепер з доньками. Дуже важко. Виростиш їх, аж глянь — вони тебе вже й покинули. Я, пане мій добрий, також була колись матір’ю, тільки тепер вони для мене все одно що померли. Я плюю на їхні забуті імена. Отак-то воно тепер є…

Це все управителька виголосила, крутячи в руках зморщену картоплину. У цьому її останньому прихистку всі називали цю жінку не інакше як Ольга-Волга. Вона стверджувала, що є останньою представницею роду картопляних заклинательок із міста Астрахань. Так-так, щира правда, божилася Ольга-Волга, вона — справжня чаклунка, у чиїй владі за допомогою особливих маніпуляцій із картоплиною викликати кохання, обдарувати людину багатством або зурочити її, наслати болячку чи якусь біду. Колись у давньому, але ще не забутому минулому, десь дуже далеко звідси, вона викликала в усіх, хто її оточував, пошану і страх, тепер же, коли поїхала слідом за моряком, який закохався в неї і вже помер, опинилася у чужому для неї середо­вищі в західній частині Голлівуду, змушена завжди вдягатися в робітничий комбінезон та червону у білий горошок хустку на голові, під якою вона ховала рідке сиве волосся. У задній кишені штанів Ольга постійно носила гайковий ключ і викрутку. У тому минулому житті вона могла все — проклясти кішку, вилікувати від безпліддя, зробити так, аби скисло молоко; у цьому ж, тутешньому, житті вона міняла лампочки, що перегоріли, слідкувала за станом кухонних плит і щомісяця збирала орендну платню.

— Ну от хоча би я, пане посол,— не вгавала вона.— Я живу не в колишньому своєму світі і не в теперішньому, не в Астрахані і не в Америці. Скажу навіть більше: не в теперішньому, але й не у прийдешньому. Такі, як я, живуть десь поміж. Поміж спогадами та щоденними клопотами, поміж учора та завтра,— от і я живу у цьому краї втраченої радості і спокою, у місці оманливої тиші. Така вже, видно, наша доля. Раніше я думала, що все в мене о’кей. Тепер я вже так не думаю, як думала раніше. Але й перед смертю не відчуваю ніякого страху.

— Я також, мадам, належу до громадян тієї країни,— цілком серйозно відказав їй Макс.— Я, як і ви, прожив у ваших краях досить довго, щоб отримати тамтешнє громадянство.

Ольга народилася за кілька миль на схід від дельти Волги — там, звідки відкривався краєвид на Каспійське море. Повідомивши про це, вона відразу ж переходила до історичних катаклізмів два­дцятого сторіччя, причиною яких, на її погляд, було не що інше, як картопляне чаклунство. «Ну ясно, тяжкий був час»,— виголошувала вона, звертаючись до бабів на балконах, дідів біля басейну та до Індії кожного разу, коли їй вдавалося впіймати дівчину і затиснути де-небудь у кутку. Тепер те саме вона повідомляла й послу Максу Офалсу, який прибув привітати дочку із днем народження.

— Ну ясно, злидні були жахливі, а ще утиски, гоніння та пере­їзди з місця на місце, солдатня, рабська праця. Сьогоднішні діти — їм геть на все це плювати, вони про це і знати не хочуть. Але я ж бачу, що ви чоловік досвідчений, бували в бувальцях, і теж, напевно, багато бачили на своєму віку. Авжеж, чого тільки не траплялося! Знову ж таки, заслання, одна лишень турбота — як вижити, а для цього треба було зробитися вертлявою та хитрою, як щуриха. Правильно я кажу? Ну і, як годиться, посеред усього цього ще й чоловік, думка про те, як би з ним куди-небудь поїхати,

шлюб і діти. А що ті діти? Діти завжди тебе кидають, у них власне життя, а з твого вони ідуть геть. І що далі? Далі — війна, втрата чоловіка, от лишенько, про таке краще й не розповідати. Знову переїзд, знову той вічний голод, ті вічні зради, а потім зненацька поталанило — інший чоловік. Добрий, морська душа. Далі — шлях через море-океан. Поманив до себе Захід, розумієте? Переїзд, усю країну об’їздили. А потім знову зробилася вдовою, у мужика вік недовгий,— про присутніх, звісно, мови немає; чоловік — субстанція нетривка, вона швидко зношується. Для мене чоловіки завжди були як черевики. У моєму житті їх було двоє, й обидва зносились. А опісля я, можна сказати, призвичаїлася ходити босою. От тільки я ніколи нічого від них не вимагала. Ніколи. Те, що мені було треба, я завжди отримувала. Так-так, отримувала через картопляне чаклування — їжу, дітей, потрібні папери, роботу… Підступи ворогів розсипалися на порох, і я завжди виходила сухою з води. Такою вже є сила мого дару, із ним неможливе робиться можливим. От тільки років усе одно не повернеш, навіть моє ворожіння не здатне повернути час назад. Ми ж із вами добре знаємо цей світ, чи не так? Ми знаємо, чим усе завжди закінчується…

Батько послав нагору водія, а сам залишився чекати внизу. Новий водій! Намагаючись, як зазвичай, зовні не виявляти найменшої цікавості, Індія зазначила подумки, що чоловік цей дуже привабливий, можна сказати, навіть вродливий, що йому десь за сорок, і рухається він із такою же грацією, як її неперевершений татусь. Так, ніби іде по канату. У його обличчі зачаївся біль, чоловік не усміхався, однак від куточків його очей розбігалися тоненькі зморщечки, що трапляються у людей, які часто сміються. Від його обурливо прискіпливого, напруженого погляду її ніби смикнуло електричним струмом. Посол не наполягав, аби його працівники носили якийсь певний одяг, і на водієві були біла сорочка та ­легкі білі штани — щось на кшталт уніформи для всіх, кому випало щастя опинитися в одному з найбільш пропечених сонцем штатів. Красені та красуні стікалися до цього міста звідусіль; вони прибували цілими табунами та викликали до себе жаль: вони так рвалися сюди лише для того, щоби страждати, терпіти приниження і відчувати жах від того, що їхнє головне особисте надбання — врода — невблаганно падає в ціні, девальвує, наче російський рубль або аргентинське песо; вони прибували сюди ґарувати ліфтерами, офіціантками у барах, сміттярами і покоївками. Для них це місто нагадувало прямовисну скелю, на яку вони дерлися, від­штовхуючи одне одного, наче охоплені панікою лемінги. А біля підніжжя цієї скелі простяглася долина розбитих ляльок.

Водій відірвав погляд від її обличчя і втупився в підлогу. На її питання відповів поганою англійською, мовляв — родом із Кашміру. Водій із раю! Серце її завмерло на мить — і підскочило від збудження. Волосся чоловіка перед її очима перетворилося на гірські потоки, груди розцвіли нарцисами з берегів стрімких річок, яскраві маки високогірних луків вибилися з-під коміра його сорочки. Навколо залунали хрипкі звуки кашмірської сопілки — сварнаї. Що за нісенітниця! Вона не фантазерка, вона ніколи і ні за що не дозволить собі принизитися до дурнуватих вигадок. Світ реальний. Він такий, який є, і ніякий інший. Індія замружилася, знову розплющила очі — і все повернулося на свої місця. Реальність перемогла: жодних галявин із квітами. Звичайний водій терпляче чекав на неї, притримуючи дверцята ліфта. Вона прихильно кивнула. Помітила, що його стиснуті в кулаки пальці тремтять. Двері зачинилися, ліфт поплив униз.

На запитання, як його звати, чоловік відповів, що називається Шалімаром. Шалімар — таке ім’я він назвав. Його англійська була дуже поганою, насилу піддавалася сприйняттю. Вона навіть подумала, що цих слів — «насилу піддавалася сприйняттю» — він би точно не зрозумів. У нього були прозоро-блакитні, ще світліші, ніж у неї самої, очі і світле із сивиною волосся. Вона не відчувала потреби дізнатися історію його життя. Принаймні сьогодні. Можливо колись, іншим разом, вона і запитає, чи не лінзи він носить, чи не фарбує, бува, волосся, і чи сам він вигадав для себе такий стиль, чи його нав’язав своєму водієві її любий татусь, який усе життя тільки те й робив, що нав’язував свої думки іншим людям, але робив це з таким шармом, що їм здавалося, ніби ідея належить не послу, а їм самим. Мати Індії, яка померла, подарувавши їй життя, також була з Кашміру. Бодай це вона знала про жінку,