Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 2)

Її назвали Індією. Свого імені вона не любила. Ну де це чувано, щоби людям давали такі імена, як Австралія або Перу, або, скажімо, Інгушетія? У середині шістдесятих років її батько, Макс (Максиміліан) Офалс, який народився і виріс у Страсбурзі (тобто у Франції, оскільки це було ще до того, як світ змінився назавжди), був найпопулярнішим і, вочевидь, найбільш скандально відомим американським послом в Індії. То що ж із того? Адже дітям не псують життя такими іменами, як Герцеговина, Туреччина чи Бурунді тільки тому, що їхнім батькам випала нагода відвідати ці країни (і, ймовірно, бути звідти з ганьбою виставленими). Ну добре, її зачали на Сході, зачали поза шлюбом, і народилася вона в апогеї скандалу, що зруйнував підвалини родинного життя її батька, а заразом і його шлюб, а також поклав край його дипломатичній кар’єрі. Хай так, але що ж із того? Коли вважати такі речі достатньою підставою для того, щоби навішувати на шиї власних дітей такі жахливі імена, наче кільця на лапи альбатросів, що використовують для того, щоби дізнатися місця їхніх гніздувань, то у світі було би повно людей із такими іменами, як, скажімо, Євфрат, Піза, який-небудь Істаксіватль або Вулумулу, хоча в Америці, чорти би її забрали, така форма надавання імен не була рідкісною, і це дещо послаблювало логіку її розмірковувань і, правду кажучи, неабияк сердило дівчину. Невада Сміт, Індіана Джонс, Теннессі Віль­ямс і Теннессі Ерні Форд — усім їм вона подумки посилала свої прокляття та з осудом цілила в них середнім пальцем.

Та хай би там як, вона відчувала, що ім’я Індія їй геть не пасує. Воно було якимсь екзотичним, колоніальним, із претензією на приналежність до геть чужорідної їй реальності, і дівчина постійно собі повторювала, що це ім’я не для неї. Вона не відчувала себе Індією попри те, що мала смагляве обличчя з яскравим рум’янцем і довге та лискуче чорне волосся. Вона не бажала асоціюватися ні з безкраїми просторами, ні з нестандартною поведінкою і темпераментністю або з перенаселеністю. Аж ніяк не хотіла вона бути ні стародавньою, ні галасливою, ні вульгарною, ні навіть містичною, а належною до країни Третього світу не прагнула бути і поготів.

Зовсім навпаки. Вона хотіла, щоби про неї думали, як про жінку, яка вміє володіти собою, має тонку душевну організацію і врівноважений характер. Індія вважала себе вдумливою, нерелігійною, чуттєвою і спокійною. Вона говорила з англійським акцентом і ніколи не гарячкувала, навпаки — завжди трималася холодно й дещо відсторонено. Такою вона прагнула бути і саме ці якості наполегливо і цілеспрямовано культивувала в собі. Саме такою вважали її знайомі та друзі в Америці, за винятком хіба що батька та коханців, яких мало не до смерті лякали її розмови уві сні. Що ж до внут­рішнього світу, до скандального періоду її перебування в Англії та різноманітних правопорушень із втручанням поліції, а також інших нерозголошуваних епізодів із її короткого, але багатого на події минулого життя, то все це не підлягало обговоренню і не могло наразі бути цікавим широкому загалу. Тепер вона вже міцно тримала себе в руках. Проблемна дитина ще продовжувала в ній жити — але вже в якомусь сублімованому вигляді, самовиражаючись через небезпечні розваги: щотижневі заняття боксом у клубі Джиммі Фіша на бульварі Санта-Моніка, де, як відомо, тренувалися знамениті бійці Тайсон і Крісті Мартін, і де холодна лють її ударів по боксерській груші змушувала навіть чоловіків-професіоналів завмирати, а також тренування із дуже схожим на славнозвісного Барта Квока майстром східних єдиноборств Віном Чаном, які відбувалися щодватижні. Зіпсута дитина в ній давала себе знати і на розпеченій до білого, безлюдній і випаленій сонцем ділянці пустелі за чорними стінами стрілецького клуба Зальцмана, де вона періодично вправлялася у стрільбі по рухомих мішенях. Однак найгостріші відчуття їй вдавалося отримати під час тренувань зі стрільби з лука в самому серці Лос-Анджелеса — в Елізіан-парку, де, власне, і зародилося це місто, і де набуту нею здатність до жорсткого самоконтролю, необхідного для виживання, самозахисту й оборони від неприємностей, можна було використати для нападу. Коли вона натягувала свій золотистий, олімпійського стандарту лук, коли відчувала на губах дотик тятиви і час від часу кінчиком язика торкалася древ­ка стріли, то помічала у собі п’янке збудження; вона отримувала насолоду від гупання крові у скронях в останні секунди перед пострілом, і от нарешті — солодка мить! — звільнена стріла летить, даючи вихід затаєній люті, що душила її, і від захвату завмирає серце і зупиняється подих від того далекого, заледве чутного звуку, що сповіщає: стріла влучила в ціль. Лук як зброя був їй милішим за будь-­що інше.

А ще вона не плутала з реальністю ті дивні зорові галюцинації, коли раптово перед її очима з’являлися та відразу же зникали якісь картини, ба більше: вона навчилася тримати їх під контролем. У ті хвилини, коли прозорі світлі очі Індії бачили не те, що було перед нею, її мозок, який працював чітко та безвідмовно, миттєво розставляв усе по своїх місцях. Вона не бажала вникати у сутність цих трансформацій, ніколи й нікому не розповідала про своє дитинство і завжди стверджувала, що не запам’ятовує снів.

У той день, коли дівчині виповнилося двадцять чотири роки, її навідав батько-посол. Коли він подзвонив у вхідні двері, вона побачила з балкона четвертого поверху, як він стоїть під палючим промінням полудневого сонця у своєму абсурдному шовковому костюмі, немовби якийсь старіючий ловелас. Та ще й із букетом квітів!

— Люди подумають, що ти мій коханець! — гукнула зверху Індія.— Що ти мій Валентин, який зажадав собі крихітку прямо з колиски.

Вона обожнювала його таким — збентеженим і розгубленим, любила дивитися на нього, коли батько стояв, болісно зморщую­чи чоло, із правим плечем, трохи піднятим до вуха, і ледь-ледь здіймав руку, ніби захищаючись від удару. Вона дивилася на нього крізь призму своєї любові, і його силует почав раптом дробитися і розпливатися в райдужному сяйві. Індія спостерігала за чоловіком, який стояв унизу, і зненацька він почав відходити кудись у минуле, повільно-повільно віддалятись, аж доки не зник у неозорому космосі, подібно до світлового променя. То он воно, як виглядає втрата, як відбувається смерть! Це — відхід, утеча, розчинення в незбагненних швидкостях і безкінечних віддалях Усе­світу. На самому краєчку нашої Галактики якась істота, уявити яку просто неможливо, одного разу погляне у свій телескоп і побачить Макса Офалса, що до неї наближається: у шовковому костюмі, ще і з букетом троянд, він підпливатиме все ближче і ближче, погойдуючись на приливних хвилях світла, що нестимуть його на собі. А зараз він із кожною наступною миттю дедалі більше від неї віддаляється. Дівчина замружилась, а потім знову розплющила очі. Аж ось він знову тут — не полетів за мільярди миль, не загубився серед галактик, що обертаються колесом. Доглянутий і шанобливий, він стоїть тут, на вулиці, де вона живе.

Він уже подолав збентеження й тепер просто чекав. Із-за рогу, із боку Оквуда, з’явилася бігунка у спортивному костюмі. Вона прямувала просто до нього, і було ясно, що на бігу дівчина у звичайних для сучасного суспільства термінах оцінює, чого він вартий у плані сексу і грошей. Батько Індії був одним з архітекторів післявоєнного світу — його міжнародних інституцій і сталих економічних і дипломатичних конвенцій. У своєму поважному віці він і досі залишався вправним гравцем у теніс, подача навиліт потужно закрученим м’ячем і зараз була його таємною зброєю, що часто приносила перемогу. Його жилаве тіло у білосніжних штанях, у якому було не більше п’яти відсотків жиру, дотепер легко переміщалося кортом. Глядачам він нагадував колишнього чемпіона Жана Боротру (не всім, звичайно, а лише тим небагатьом, кому випала нагода бачити живого Боротру). А зараз він із неприхованим задоволенням справжнього європейця розглядав специфічно американські перса бігунки під спортивного типу бюстгальтером. Коли вона порівнялася з Максом, він простягнув їй троянду зі свого здоровезного букету. Вона взяла квітку. Потім, немовби налякана його шармом, його владним, із присмаком еротики жестом, що свідчив про звичку підкорювати, і збентежена власною реакцією, дівчина наддала ходи і понеслася далі. Один — нуль на його користь.

Із сусідніх балконів жінки-іммігрантки із Центральної та Східної Європи вже певний час витріщалися на Макса — із захватом, із неприхованим пожаданням беззубої старості. Для них його візит був найзначнішою подією місяця. Зазвичай вони збивалися в невеличкі групки і стирчали де-небудь на розі вулиці або розсідалися по двоє чи по троє довкола басейну у внутрішньому дворику, безсоромно начепивши на себе наймодніші купальні костюми, що майже нічого не приховували, і безперервно поглинали що-небудь борошняне, ще й дуже солодке. Як правило, вони спали до полудня, а потім скаржилися на безсоння. Усі вони давно поховали своїх чоловіків, із якими прожили хто сорок, а хто і п’ятдесят років нічим не визначного життя. Сутулі і скрючені, з однаково байдужими обличчями, вони скаржилися на примхи долі, що закинула їх на інший кінець світу, так далеко від рідних місць. Вони розмовляли дивними і нерозбірливими мовами, що з однаковою вірогідністю могли виявитися грузинською, хорватською чи узбецькою. Смерті своїх чоловіків ці жінки вважали підступною зрадою. Чоловіки були їм опорою, чоловіки обіцяли, що не підведуть, а потім раптом узяли й віддали богові душу,— хто на полі для гольфу, а хто й цілком банально, впавши обличчям у тарілку супу з локшиною.