Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 1)

Салман Рушді

КЛОУН ШАЛІМАР

Роман

Видавничий дім «Фабула»

2024

Оригінальна назва твору: Shalimar the Clown

Copyright © 2005, Salman Rushdie All rights reserved

© О. Тільна, пер. з англ., 2023

© ВД «Фабула», 2024

ISBN 978-617-09-6698-8 (epub)

Усі права збережено.

Жодної частини цієї книжки не може бути відтворено або передано в будь- якій формі або будь-якими засобами, електронними чи механічними, включно з фотокопією, записом чи будь-якою системою зберігання та пошуку інформації, без письмового дозволу власників авторських прав.

Електронна версія створена за виданням:

Рушді Салман

Р82  Клоун Шалімар. Роман / пер. з англ. О. Тільна. — Харків : ВД «Фабула», 2024. — 464 с.

ISBN 978-617-522-180-8

Як і більшість романів Салмана Рушді, ця книжка — історія кохання, знайденого і втраченого, надзвичайно красивого, трагічного і смертельно небезпечного. Магічна проза чудового майстра із чарівною легкістю переміщує читача у часі і просторі, від чого, наче на американських гірках, захоплює дух. Водночас це історія про жорстоку ненависть, яку живлять розколи між культурами, країнами, релігіями і навіть окремими сім’ями, про коріння ісламського тероризму і про те, як влада й політика знищують кордони між добром і злом.

«Клоун Шалімар» — потужна, наповнена неповторними характерами, надзвичайно яскрава книжка, яку просто неможливо читати зі спокійним серцем.

УДК 82-311.2

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо- і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Пресвітлій пам’яті моїх кашмірських дідуся та бабусі —

доктора Атаулли та Амір-ун-Нісси Батт

(моїх Бабаджана й Аммаджі)

Я через Рай пливу рікою з пекла:

прекрасний привид, серед ночі.

Весло — це серце, воно у хвилі з порцеляни б’є.

Безмовна ніч. Весло — це лотос.

Я — танучий весляр. Ласкавим диханням втішає бриз,

мені він наче співчуває…

Якби ж ти могла колись моєю бути,

чи залишилося б щось неможливе в світі?

Все, що ти втратила,— це я. Ти не пробачиш.

Блукає моя пам’ять шляхами твого минулого.

Там нічого прощати. Ти не пробачиш.

Навіть від себе я таю свій біль,

свій біль я відкриваю лиш собі.

Нема нічого, що не прощається. Ти не прощаєш.

Якби ж ти могла колись моєю бути,

чи залишилося б щось неможливе в світі?

Ага Шахід Алі. «Країна без поштамтів»[1]

Чума на ваші два роди!

Вільям Шекспір. «Ромео і Джульєтта» [2]

ІНДІЯ

Двадцятичотирирічній доньці посла довгими теплими ночами спалося тривожно: вона раз у раз прокидалася. Навіть тоді, коли важкий сон брав своє, тіло її не відпочивало: воно кидалось і перекручувалось у ліжку, ніби намагалося звільнитись від накинутих на нього безжальних кайданів. Іноді з її уст зривалися слова мови, якою при світлі дня вона ніколи не говорила. Про це їй знервовано повідомляли чоловіки. Чоловіків цих було мало, бо дуже небагатьом дозволялося перебувати поруч, коли вона спить. Отож, ці свідчення не могли вважатись абсолютно достовірними, оскільки їм бракувало підтвердження із боку третьої, незацікавленої особи. Одначе певні узагальнення все ж таки вдалося зробити. За словами одного свідка, у її нічній мові переважали горлові й аспіраторні звуки, як в арабській. «Опівнічна арабська,— подумалося їй,— чарівлива говірка Шехерезади». За другою версією, то був різновид мови, якою зазвичай говорять герої наукової фантастики. Звуки були акустично чистими, немовби виходили із безмежно далеких галактик,— як у Сіґурні Вівер у «Мисливцях за привидами», коли вона виганяє чергового демона. Однієї такої ночі дочка посла, охоплена миттєвим бажанням провести науковий експеримент, залишила біля свого ліжка увімкнений на запис магнітофон, ­однак коли вранці почула жахливо потворний, неначе з потойбіччя, голос,— він був таким знайомим і водночас абсолютно чужим,— це так її налякало, що вона негайно стерла запис. «Усе одно там не було нічого важливого»,— сказала вона собі.

От тільки стерти не означає забути. Що є, то є, і від цього нікуди не подітися.

На щастя, ці гарячкові періоди сомнамбулічного мовлення були короткими, але коли вони закінчувалися, деякий час дівчина лежала пластом, укрита потом, часто й тяжко дихаючи, немовби ­після швидкого бігу, а потім провалювалась у важкий сон без сновидінь. Прокидалася вона раптово, геть виснажена, і довго не могла зрозуміти, де перебуває і що з нею коїться. Зрозуміло було тільки одне: у її спальні є хтось чужий. Насправді ж там, окрім неї, нікого не було. Чужинкою, що пробиралася до неї у спальню, була присутність відсутності, згусток негативної енергії, що ховався в темному мороці. Дівчина не мала матері. Мати померла, народжуючи її на світ. Про це їй розповіла дружина посла, і батько-посол це підтвердив. Її мати була кашміркою, і дівчина втратила її назавжди, наче рай, наче й сам Кашмір, у незапам’ятні часи. (До того, що Кашмір і рай є для неї синонімами, всі, хто знав дівчину, мусили звикнути і вже сприймали це як одну із її аксіом). Дівчина вдивлялась у пітьму, тремтячи перед відсутністю своєї матері, відчуваю­чи цю мовчазну сторожу, що ховалась у непроглядній темряві, і з завмиранням серця очікувала наступної, ще однієї життєвої катастрофи, сама не відаючи, чого саме чекає. Після того як помер батько,— її неперевершений батько, громадянин світу, наполовину француз, наполовину американець («Як сама статуя Свободи»,— одного разу зауважив він), її обожнюваний і засуджуваний, цинічний, часто відсутній, непосидючий і спокусливий батько,— до дівчини повернувся спокійний сон, немовби від неї відвели прокляття. Неначе їй були прощені гріхи. Або, може, батькові. Хай там як, але тягар гріха було знято. Хоча вона, взагалі-то, не вірила в існування гріха як такого.

Отже, поки не помер її батько, чоловікам було дуже непросто з нею спати, хоча охочих ніколи не бракувало. Сексуальні домагання чоловіків її обтяжували. Власні ж бажання дівчини переважно залишалися нереалізованими. Серед тих, із ким вона розділяла ліжко,— а таких було небагато, жоден із тієї чи іншої причини її не влаштував. І тому з часом (немовби для того, щоби закрити цю тему) вона вирішила зупинити вибір на геть пересічному хлопцеві й навіть усерйоз розмірковувала над тим, чи не прийняти його пропозицію руки та серця. А тоді посла зарізали прямо на ґанку її будинку — зарізали, немовби курча до халяльного обіду, і він стік кров’ю, що струменіла із глибокої рани на горлі, завданої одним убивчим помахом гострого ножа. І це посеред білого дня! Як, напевно, яскраво блищало лезо у золотих променях ранкового сонця, що було для цього міста оспіваним багатьма благословеннями, а чи, може, його прокляттям. Донька вбитого належала до тієї категорії жінок, які ненавидять безхмарне небо, проте це місто нічого іншого впродовж більшої частини року запропонувати їй не могло. Відповідно, дівчині залишалося тільки змиритися з нудною чергою місяців без жодної хмарки на небі й зі спекою, від якої сохла і тріскалася шкіра. У ті поодинокі дні, коли, прокинувшись, вона відчувала в повітрі подобу свіжості і бачила, що небо затягнуте хмарами, донька посла солодко потягалася, вигинаючи спину, і на коротку мить почувалася майже щасливою. Однак зазвичай ще до опівдня сонце випалювало всі хмари, і з неба, оманливо блакитного, як стіни дитячої кімнати, що роблять світло чистим і сяючим, знову нахабно шкірилося вічне світило — так, ніби якась людина, нехтуючи пристойністю, занадто голосно розсміялася в ресторані.

У такому місті, як це, не могло бути ніяких напівтонів або сірості, принаймні так здавалося на перший погляд. Тут усе завжди було саме тим, чим видавалося, без натяків і двозначностей,— ні тобі дощику, що стиха накрапує, ні мінливого затінку, ні поривчастого холодного вітру. Від пильного ока тутешнього сонця ніде було сховатися. Всюди і скрізь люди залишалися на виду, наче манекени у вітрині. Їхні тіла, заледве прикриті одягом, виблискували на сонці і постійно нагадували їй персонажів вуличної реклами. Тут, здавалося, немає місця ні таємницям, ні глибоким почуттям — усе виключно поверхове, відверто виставлене на загальний огляд. Однак, аби по-справжньому зрозуміти це місто, потрібно було збагнути, що ця банальна прозорість є нічим іншим, як великою ілюзією. Це місто було і є суцільною оманою, містом-брехнею, зрадою та перевертнем, містом сипких пісків. Воно вміло приховувало свою справжню природу та надійно берегло від сторонніх очей свої таємниці, хоча й видавалося повністю оголеним і нелукавим. У такій місцині силам зла та руйнації вже не потрібно було ховатися під покровом ночі. Вони випорскували назовні під яскравим ранковим сонцем, засліплюючи та спопеляючи все навкруги своїм смертоносним полум’ям.