Адам Нэвилл – Останні дні (страница 84)

А тоді його осяяло: ці вертикальні лахміття й кістки на стільцях — це, ймовірно, колишні послідовники, її піддані. Висохлі фрукти колишньої пастви Сестри Кетрін. Ті, хто мав необачність, непростиму зухвалість її покинути. Відмовитися від неї. Можливо, мовчазні мерці були ексгумованими жертвами з ферми й копальні, утікачами, пропалими, яких вистежили й забрали до іншого місця або викопали з непозначеної з її волі могили. Ще одна виставка, така ексклюзивна, що призначалася для царственної спальні королеви. Висохлі, бліді, безокі — навіть після смерті ці оболонки обманутих притягнули сюди сидіти на стільцях проти їхньої волі. Стати свідками. Помсти. Якою могла насолодитися істота у величезному ліжку. Навіть після їхньої смерті й жахливого кінця їх знову прикликали до королеви, аби вони засвідчили її богохульні чудеса, її монструозне марнославство, бо всі повинні служити йому вічно.

Огрядна мадам, шахрайка, відлучена від саєнтології психопатка, колись навіть жінка, самокоронована вічною королевою пилу, прокляття та згуби невинності. Жахливий дух, що переселився в дитину і став цим розбитим хворобами чоловіком, цією оболонкою, яку надмірності паразита звели до скелету й жінкуватості.

Після всього побаченого Кайл бажав його смерті. Поки воно якимось невидимим і жаским шляхом не забралося в це. У маленьке тіло, прикрите білими шовковими простирадлами на сусідньому ліжку, де на глибоких подушках виднілася маленька темна голова дитини.

Дитина борсалася під простирадлом, але не прокидалася. Судомно копалася під покривалом, бурмотіла. Нібито боролася з кимось. Можливо, з неприродною гостею. Тією, яка хотіла знову повстати.

Кайл спробував прорватися крізь пластиковий намет. Але той був запечатаний. Кайл став збоку пластикового куба, так щоб бачити сухі боки завислого чоловіка всере­дині, і прицілився. І стріляв, і стріляв, і стріляв, і стріляв у руїну Чета Реґала, яка левітувала. І стріляв доти, доки не побачив, як худорлява постать смикнулася, а потім знову, знов і знову. А тоді радше з брязкотом, аніж із гупанням, упала на ліжко й закривавила чорним.

Кайл пробивався й продряпувався, шматував і рвав продірявлений кулями пластик, доки не опинився всере­дині біля підніжжя ліжка, де здригалася та хрипіла прошита кулями істота. Монітор в узголів’ї пищав єдиною тривожною нотою. Кайл перевів погляд на хлопчика. Той теж став дибки, скуйовджений, усипаний потом, бурмочучи. Чи встигла вона перебратися?

Кайл задивився на постать при смерті у великому ліжку. Її очі розплющилися, і в лазуритових райдужках він побачив відголосок прекрасного актора Чета Реґала, названого сина. Вмістилище Сестри Кетрін у 1975-му, у її другу Ніч Сходження після облоги Сен-Маєнн у 1566-му. Він задивився в очі того, що бідолашний Ірвін Левайн називав «матір’ю мерзоти».

Воно розтулило рота й спробувало озватися. Лапа, радше ніж рука, сіпнулася до нього. Голова звелася з потемнілої постелі. Виплюнула кров на зморщене підборіддя. Вичавила такий жалюгідний та огидний звук, що Кайлові закортіло відвернутися. Забулькотіла. Потім у ті очі наче повернулося жаске усвідомлення, і в горлі зродився тонкий крик. Люті. Яка так само швидко обернулася на тугу. Воно схлипнуло:

— Імператор... править... тисячу...

І для певності, що цього ніколи не станеться, Кайл розрядив Glock істоті в обличчя менш як з десяти сантиметрів, аж доки від нього майже нічого не лишилося.

Сигнальна ракета опливла до іскри, і він обернувся до того, що знищить і його також.

Три ряди людських останків на білих стільцях і далі витріщалися на Кайла пустими очницями. Він уявляв, що вони підбадьорюють його впалими ротами. Двері за ними у світлі ліхтарика вже не повнилися хаотичними Кровними Друзями. Величний дім замовк. Спорожнів.

Дитина в ліжку, видавалось, гарячково марила, очі її лишалися заплющеними. Він не був певен чому, але вибачився перед хлопцем. Може, тому що той прокинеться і побачить свого мертвого батька, чи сурогатну матір, чи що, розбите, ще шаленіло в нього всере­дині. Варто, мабуть, викликати швидку. Може, вона вже їде. Поліція теж: було багато пострілів. Він роззирнувся в кімнаті. Що робити?

Він усівся, схрестив ноги і, граючись, посвітив ліхтариком з порожнього пістолета на обличчя мертвої авдиторії. Замислився, чи йому взагалі повірять — про те, що він бачив, робив і знав, як правду. Очі поблукали ендшпілем Максової історії. Останньою сценою фільму. Чи хтось йому повірить? Що він кілька разів вистрелив у Чета Реґала, доки той інкарнувався в названого сина. Що Реґал насправді був не затребуваним актором, а жінкою, що називала себе Сестрою Кетрін, очільницею Храму Останніх Днів, яка продовжувала рід з Кровними Друзями, що тягнувся ще з Франції шістнадцятого століття.

— Господи-боже, — низка його падінь промайнула в нього в голові з несподіваною ясністю. Йому стало так холодно, що він затремтів. Бо ж правоохоронці знайдуть остан­ніх із Сімох у тій кімнаті: Сестер Геєнну й Беллону. Старих жінок, знекровлених ротами, які тепер пропали і яких не притягнеш до відповідальності. Ротами, яких, за законами природи, взагалі не мало бути. Макс уже не поряд, щоб його підтримати. Джед також. Їхні останки лежали ззовні. Якщо від Макса щось і лишилося, то його кістки навіть можуть знайти серед останків давньої свині, запнутої у ветхе священницьке вбрання.

— А щоб тебе, — промовив Кайл до безоких і роззяворотих глядачів на білих стільцях у стилі ар-деко. Вдячна сьогодні трапилася авдиторія. Дуже терпляча. Кайл розсміявся. Не було ані Сьюзен, ані Ґебріела, ані Марти, щоб виправдати його дії. Він озирнувся на двері.

Кайл запалив сигарету. Протер очі. У «Бестселерах трукрайму» писатимуть історії про звуки собак та свиней у маєтку знаменитості, що чулися за декілька днів до перестрілки, після якої знайшли тіла. Усере­дині порожньої будівлі живими знайдуть тільки його й дитину. Дитина була непритомна й переживала жахливі кошмари, доки відбувалися всі вбивства. Чудовезно. Поліція з ФБР перегляне його матеріали, поговорить із Деном, поставить свої запитання. Потім його розпитуватимуть, допитуватимуть і передопитуватимуть у в’язниці роками. Десятиліттями. Його вивчатимуть, як і вбивцю з мідної копальні «Блу-Оук», Брата Веліала. Історія повторилася так ошатно й так жахливо. Усі сліди вестимуть до нього. Одержимого кінематографіста, без грошей, із затамованими образами, який досліджував Храм Останніх Днів. Безперечно коронованого своєю остан­ньою розповіддю у квартирі на камеру про божевільний змовницький зв’язок Чета й Сестри Кетрін. Старі добрі Конвей та Свіні, ці нагороджені офіцери поліції, підтвердять його жадібну цікавість.

Макс його використав, а Макса й уцілілих відстежив і знищив Чет, яким скористалася Кетрін. Кармічне колесо не стільки провернулося, скільки відкотилося назад.

Покірний, мов засуджений після вироку, він подумав про картини в Антверпені й історію, яку ті оповідали. Чи зможуть йому там допомогти? «Святі бруду». Які вважалися втраченими, і тепер невідстежувані, якими володіє якась бельгійська родина, а він навіть прізвища її не знав.

Йому гаплик. Повний гаплик. Він закінчить у Сан-Квентіні з Чарльзом Менсоном. Той досі живий. Зможуть човгати в громадській кімнаті в помаранчевих комбінезонах і з ланцюгами на щиколотках, обговорюючи «The White Album». Але спершу — чи змусять його переповідати цю історію в суді? Чи показуватимуть у всьому світі відео? Поліція продивиться матеріали з Кларендон-роуд, Нормандії, Аризони й переслухає дивакуваті інтерв’ю, побачить непевні проблиски цих істот, від яких відмахнуться як від спецефектів, а потім замкнуть відео в кімнаті для доказів. Кошмарне безумство однієї людини. Одного дня хтось зніме документальний фільм про те, як він знімав документальний фільм, про його манію й марення, що призвели до масових убивств, до кривавої бані за участі знаменитості та його працівників. Усе це пронеслося крізь Кайла, мов фільм на швидкій перемотці.

І поки мав відповідний настрій, Кайл зиркнув на пістолет і знову замислився, чи не варто вкласти кінець дула собі в рот і натиснути на довбаний гачок. Але пістолет був порожнім.

— Чорт, — він загасив сигарету й запхав недопалок у кишеню.

Зрештою звівся на ноги, запалив ще одну сигарету і зробив те, що вмів найкраще: підняв камеру й узявся знімати кімнату в нічному режимі. Стоячи над мертвим тілом Чета, цього фараона без саркофагу, сказав кілька реплік для фільму, який ніколи не матиме фінальної сцени:

— Можливо, Макс мав рацію. Ми шануємо нарцисів. Бо, можливо, найбільші зірки — це ті, хто пролив океани крові заради власного безсмертя. Диваки, які вважають себе безсмертними. Які думають, що вони — боги. Тирани — точно. Але ніколи не боги.

Кровні Друзі за ме­жами пентгаузу зникли, але сліди від них залишились, як і сморід. Від полеглих у бою лишилися тільки жалюгідні кістки. Але Кайл відзняв усе, хоч і не знав навіщо. Можливо, не міг позбутися думки, що це остан­ня сцена його фінального фільму. Його шедевру. Його спадку. Режисерської версії, приреченої лише на програвання у судових залах і зберігання в ящиках для доказів.

Знайшовши Джеда, він витер руків’я свого порожнього Glock і поклав його поруч з уцілілою рукою чоловіка. Коли дістався останків, які, як припускав, належали Максу, свині не було — жодної Нечестивої Свині він не бачив, тож мовчки переступив безладні пил і лахміття й рушив далі сходами вниз.