Адам Нэвилл – Останні дні (страница 83)

Вестибюль і суміжні сходи було заблоковано, і це непокоїло найдужче. Ніщо б не дісталося сходів живим. Хоч як би мало розважливості мерехтіло в Кайловій голові, що плила від нудоти й жаху, вона підказала йому, що тікати доведеться в інший бік, попри останки Джеда й крізь шарпанину тих, хто досі був заклопотаний полеглим товаришем. Думка про це змусила все його єство здригнутися, а обличчя примружилося від напливу сліз, які Кайлу ніколи було проливати. Паніка наелектризувала його. Він знав, що мусить зараз бігти, кудись глибше в будівлю, але міг тільки боротися з розпачливим протилежним пориванням просто всістися й тремтіти, доки за ним не прийдуть також.

Кінець. Кінець. Кінець йому просто тут. Кетрін виграє. Зайде в дитину. Дитину. Ще одну дитину. Кайл схлипнув. А потім нашорошився тієї самої секунди, коли у вир його розуму увірвалась ясна ідея.

Тримаючи камеру однією рукою, він підняв Glock і націлив на вискотливе метушіння у вестибюлі. Прицілився в невиразну тушу й гучно заговорив, але не був певен, що саме сказав чи кому. Діючи за якимось інстинктом, який заледве зумів би пояснити, він став із розставленими ногами й випустив п’ять пострілів у коридор у те, що так зосереджено й жадібно ласувало там у темряві.

Величний обрис із мокрим гупанням упав на зад­ні ноги. Здійнявся вереск і приглушив Кайлові вуха, мов долоні в рукавичках. У тремтячому видошукачі в мертвотному світлі чорноволосі боки свині задвигтіли між зелено-білими стінами, що здригалися, мовби це в них щойно поцілили. Волога туша, так заклопотана тулубом Макса, важко розвернулася на підлозі й хистко звелася нібито навкарачки; мляві останки старого чіплялися їй за живіт.

За мить поранену тушу вкрив жадібний рій тонких кінцівок і пазуристих рук, які до того могли тільки хапати й ловити здобич, яку тримали над ними. Кайл відвернув лице й камеру, коли лиха паства розтягнула перші частини своєї Нечестивої Свині.

Він відступив у кімнату, де поліг Джед. Досі був у пастці. Вестибюль кишів оргією болю й розчленування; за ним давні друзі досі обгризали Джеда до вологих кісток. І, як він і сподівався, нападники стали здійматися, відірвані від дедалі вбогішої трапези звуками свіжої збудженої метушні, що виривалися з вестибюля. У видошукачі Кайл спостеріг три темні голови, що виринули з тихим іржанням, мов гієни з грудної клітки чогось поваленого на землю на африканському пасовиську. У білих очах на заплямованих обличчях Кайл розгледів жадання вгамувати свій скажений апетит деінде, наново поживитися за допомогою цих брудних пальців і чорних зубів, які виростали в їхніх ротах, наче за покликом. Він дивився, як вони відвернули свою увагу, як пожадливо комашилися в коридорі просто перед носаками його черевиків, і подумав було вкласти пістолет собі в рота. Але вони пошкреблися, погупали й поквапилися далі у вестибюль, де збита з ніг свиня ревіла, плюскала й ляскала серед збудженого натовпу стародавніх кісток.

Безнадійний розпач і туга Кайла змінилися божевільною надією, і, навіть ще вповні не усвідомивши, що рухається, він узявся чвалати геть від місця, де шумно чвакали так багато крихких зіщулених постатей.

Зупинився за пару метрів від нині безплотного силуету Джеда на килимі коридору. Глипнув у видошукач і спробував не розглядати, а тоді й розбачити останки Джеда та його єдине око, що досі витріщалося вгору. Він понишпорив за сигнальними ракетами — одна з них була зламана, інші дві, хоч і вологі, але цілі й досі прикріплені до відкинутого пояса для інструментів. Кайл забрав усе. Витер об джинси. Водночас стиснув зуби, притлумлюючи жадання схлипнути.

Дозволив камері метнутися геть під плечем на лямці. Міцно стиснув Glock і якомога хутчіше запалив одну із сигналок між колінами. І якраз вчасно звів її над головою: три постаті, що скрадалися до нього стелею з коридору, з чорними від крові щелепами, зупинилися неподалік.

Хитаючись, Кайл рушив до кінця коридору, озираючись через плече на тих, що застигли та схопилися за обличчя з шоку й болю від світла ракети. Повернув праворуч. Згадав, як Джед казав, що тут дванадцять кімнат. Скільки вони перевірили? Одну, дві, три.

— Чорт! — йому доведеться вломитися ще в дев’ять, поки вигорять дві ракети. В обоймі Glock — він так думав — ще десять патронів. Чи варто повернутися і знайти зброю та запасні обойми Джеда? Він не бачив там жодної зброї чи магазинів; пістолет Джеда також міг виявитися будь-де в коридорі чи навіть в остан­ній кімнаті, яку вони перевірили, у тій, де він поліг. І щойно ракети згаснуть, без окулярів нічного бачення Кайлові знову доведеться тримати камеру однією рукою й дивитися у видошукач, водночас стріляючи в худорляві та швидкі цілі: він загине за кілька секунд. Він не був вправним стрільцем, тож пробити собі шлях назовні — не варіант. Кайл рушив далі.

У довгому коридорі в глибині маєтку він побачив троє дверей; ще три далі й три попереду, з іншого боку обшуканого ними вестибюля. Кайл подумав, що там на нього чекає, і йому запаморочилося в голові. Де міг бути Чет? Де, де, де? Макс сказав, що з ним усе закінчиться. Виття й вереск упереміш зі стогонами останків свині відлунювали з іншого кінця будівлі, а ще пронизували темряву в далині коридору, до якого Кайл стояв лицем. Він задрижав. Роззирнувся.

— Чорт!

Двері. Спробуй двері. Будь-які двері. Перші були замкнені. Сигнальна ракета опливала. Він кинувся до наступних, рвонув клямку: замкнено.

— Бляха!

Треті відчинилися. Він штовхнув їх усере­дину. Обернувся і глянув ліворуч та праворуч у коридор. Стіни, стеля й підлога за мить перетворяться на шосе з огидним дорожнім рухом: він чув, як той мчав з обох боків, посилений рішучим дріботінням у тінях. Певно, бенкет у коридорі завершувався. Кайл ніяк не міг відбиватися. Йому нікуди було йти. І раптом закортіло покликати маму.

Натомість він закинув першу майже згаслу ракету в кімнату — вона була велика. Заставлена стільцями, відвернутими від дверей. Чи сидів на них хтось? Сигналка згасла. Він запалив другу після трьох спроб. Та спалахнула, пінячись і шиплячи, прекрасним білим яскравим світлом, і Кайл почув, як навколишній потік плямистих кісток у коридорі зовні зупинився, а тоді неохоче кинувся тимчасово врозтіч.

Випроставши руку з пістолетом і високо тримаючи сигнальну ракету якнайдалі від тіла, Кайл прокрався в кімнату й ногою затріснув за собою двері. Зайшов усере­дину, пробрався поміж стільців. І застиг, німо споглядаючи на те, що рівно сиділо та шкірилося в кімнаті, у якій він себе замкнув.

Він не знав, через що кричати найперше, бо причин волати було багато. Він наче змалів до безсилої істоти — непорушної, німої та з роззявленим ротом.

Кайл лише за кілька секунд збагнув, що жодна з сидячих постатей не ворушилася. Авдиторія, посадовлена вертикально на білі стільці чи й навіть прив’язана шовковими шарфами, давно померла. Переважно кістки. У декількох були зуби — довгі кінські зуби, досі жовті, що випиналися з хрящуватих ротів. Плоть, яка ще хоч трохи збереглася, була сухою, як в’яленина, мовби збережена запилюженими безповітряними місцями. Очниці були порожні, а носи давно зникли. Вони всі принесені сюди? Для чого? Щоб розсадити їх, мов для вистави, на стільцях із їдальні, що позабирали від столиків унизу.

Мовчазні пахучі мерці сиділи й витріщалися на два ліжка в дальньому кінці пентгаузу. Кайл забув як дихати, аж доки з нього не вирвався видих, коли він рушив глибше в кімнату зі стінами, цілковито затягненими пурпуровою тканиною, атласною в крижаному доторку сигнальної ракети. Можливо, він досі задихався від жаху зовні й позаду, безперервного моторошного видива, що супроводжувало його з першого дня основних зйомок у Лондоні й до верхівки маєтку у Сан-Дієґо. Кайл рушив невидною лінію погляду з порожнистих очниць навколо. Підійшов до двох ліжок.

— Господи, ні, — промовив до себе й до світу, що ніколи, за жодних обставин, не мав узріти такої картини: ні в глухих його куточках, ні в забутих, ні навіть богом покинутих. І він так живо згадав власні ночі переслідування, коли у жаскому сні здіймався непритомним із ліжка, мовби заповнений нічним нашестям, що перекроювало його обриси кінцівками, долонями й ступнями іншого. Цього іншого. У великому ліжку, оточеному прозорим пластиковим наметом, аби захистити його й білі панелі апаратів навіть від повітря в кімнаті й від непорушно сидячих, наче забальзамованих, постатей на білих стільцях, Кайл розгледів непевні контури змарнілого тіла.

І він би не зміг побачити підошви ніг кольору слонової кістки чи зморщені, як фіги, сідниці, чи довгі кінцівки в плямах карциноми, ці руки, що впали обабіч, і ноги, що стирчали прямо. Як і не мав би вгледіти безволосу голову з жовтяницею й обтягнуте шкірою кістляве обличчя. Він не зміг би спостерігати нічого з цього, та воно піднялося щонайменше на метр від постелі й зависнуло на невидимих нитках, мовби якась горизонтальна маріонетка, і Кайл мусив дивитися на неймовірно жаскі змарнілі останки людської істоти.

У двері позаду загупотіли тверді долоні й ступні. Кайл обернувся. Двері прочинилися й широко розчахнулися, і верескливий натовп з коридору заметався навсібіч у відкритому просторі. Бридкі голови обернулися всере­дину, тоді відвернулися від ненависного світла дедалі слабшої сигнальної ракети, що стримувало їх. Та щойно ракета згасне, вони ринуть усере­дину та здолають Кайла. Посеред стільців з уже мертвими він зустріне свій кінець. Не зафільмований. Не задокументований. Не розказаний.