Адам Нэвилл – Останні дні (страница 82)

— Вона збирала їх, — почув Кайл слова Макса в наступній великій кімнаті, куди вони вломилися. Пістолети не вистрелили, тож, певно, там нікого не було.

— Срань господня, Максе, нам потрібно більше зброї. Їх тут можуть бути сотні, — Кайл на цих словах обернув голову та глянув на те, чого насправді не хотів бачити. Але перший погляд на кімнату не викликав катарсису. Він протер очі та глянув ще раз. Та нагадувала залу музею. Уздовж трьох стін, які він міг розгледіти, тягнулися вітрини. За склом благальні очі Кайла розгледіли наче обриси уламків, брунатних останків.

— Знаки, — сказав Макс. — Артефакти з початку. Від тих янголів Лорхе, зібраних у Сен-Маєнн.

Кайл устромив голову в кімнату. Зиркнув у найближчу шафу. Побачив жаский черевичок, малий, почорнілий і гостроносий. Біля нього лежав халат, малий, наче дитячий, з червонувато-брунатними плямами. А далі на білій картці, мовби з пошаною — грубо вирубана дерев’яна корона. Він замислився, чи вона колись належала Лорхе, Батьку Брехні. Корону оточували почорнілі кістки, прикріплені сталевими шпильками до пурпурового сукна. Небесні листи. Дощ із чорних кісток.

Кайл озирнувся на коридор, освітлюваний сигнальною ракетою, що поволі згасала. Праворуч далеку темряву коридору пронизав вереск люті чи істерики. Об одні із зачинених дверей гупотіли кістляві долоні й ступні. Звуки, від яких шлунок Кайла розм’як, коли він уявив, як ця лють завиває йому в обличчя. Він спрямував туди Glock: кінець променя пронизав обрис, худіший за смертельно голодного й новонароджено голий. І цієї миті він міг зробити перший постріл у своєму житті, та істота, на щастя, плюснулася боком схиленої голови й почвалала геть на зігнутих ногах, поплямованих дизентерійно-брунатним.

— Вони там, — повідомив Кайл Джедові, коли той вий­шов із виставкової кімнати.

— Вони скрізь. Ходімо. Тут на плані ще десять кімнат. Лишилося три ракети. Потім палитимемо смолоскипи. Отже, розведемо вогонь, хлопці.

Звук чогось схожого на дитячий плач змусив їх завмерти біля наступної кімнати.

— Там дитина! — заверещав Макс. — Відчини.

Джед намагався спіймати Макса розмахом вільної руки, але не зумів схопити за плече.

— Обережно, Максе! — Джед ляснув по бічній кишені й висмикнув з неї світлину. — Дитина. Переконайся, що це ця дитина, Максе. Спілберґу, звали назовні. Прикривай коридор!

— Ви не вб’єте дитину. Ні! Ви не вб’єте дитину!

— Стій зовні, Спілберґу!

— Йди нахер!

Макс намацав ручку й відчинив двері. Джед зіщулився в позицію для стрільби.

Дитина. Дитина. Вони не вб’ють дитину. Не думаючи, не усвідомлюючи, що саме чинить, спонуканий нерозсудливим енергійним поривом, Кайл набіг на Джеда та в’їхав вагою чоловікові в спину. Упав на коліна та спостерігав, як Джед зі стогоном ввалився у, як він мигцем розгледів, розкішну кімнату, освітлену намацуванням Максового ліхтарика. Оздоблену пурпуровим, із велетенським ліжком. Величезні дзеркала на всіх стінах віддзеркалили їхній хао­тичний хід і подвоїли світло ліхтариків.

Дитячі крики перетворилися на собачий рик. Макс шоковано охнув, а тоді закричав, коли щось миттю вистрибнуло з-за ліжка й накинулося на Джеда. Який лишився лежати під заклопотаним ротом і гострими пальцями; вищир нападника був жахливішим, ніж тремтіння потертого черепа.

Джед заверещав. Плямисті ноги шарпали йому живіт, мов голодний кіт намагався спорожнити черево здобичі. Темна рідина вихлюпнулася на обличчя Джеда з одночасним булькотінням у горлі шкірястої істоти, не більшої за десятирічну дитину, що звисала з чоловіка.

Паралізований від жаху, Кайл зачув стукіт і гуркіт кістлявих кінцівок у коридорі зовні, мовби в кімнату мчав натовп. Джед прострелив маленький череп, що рвав йому горло. Його живіт смикався. Він замовк із роззявленим ротом, притискаючи долоню до вологого чорного горла. Їхні погляди перетнулися: у Джедових очах він розгледів лише страх і біль. Макс знову заволав, коли крізь двері в кімнату до них галопом увірвалися худорляві тіла.

Кайл упав на стіну біля підніжжя ліжка. Згадав, що має зброю. Підняв руку. Освітив прикріпленим ліхтариком Джеда на землі. Дві нерівні постаті пробігли крізь тонкий промінь тремтливого білого світла, рикаючи над харчем. Джедів Glock востан­нє глухо вистрелив у сутолоку, і чоловік самовільно припинив рухатися.

Макс заверещав і взявся стріляти в натовп на підлозі. Промазав. Кровні Друзі вчепилися пальцями ніг у килим і висмикнули мляве тіло Джеда з кімнати вглиб темряви.

Кайл освітив їхній квапливий відступ, але не встиг побачити зброю чи натиснути на гачок у тих істот, завбільшки з дітей, що тягли дорослого чоловіка, мов іграшку, підлогою своєї дитячої. Він стиснув пояс, шукаючи сигналку, і збагнув, що остан­ні три кріпилися до пояса Джеда.

— Нам треба забиратися! — усе обличчя Макса було тремтінням блідої плоті над роззявленим ротом. З нижньої губи звисала слина. Він вибіг зі спальні й лишив Кайла притиснутим до стіни, непорушним, як торшер у стилі ар-деко.

— Максе, — віднайшов Кайл голос. Скидалося на схлипування.

Ноги Макса гупотіли в коридорі зовні в напрямку вестибюля. Просто в хор пташиного вереску. Жахнула швидка черга пострілів. За нею — глухий ляскіт.

Кайл рушив до дверей, змахнувши праворуч прикріпленим до пістолета ліхтариком. Побачив шарпання шалених кінцівок і мокрих долонь у пітьмі над нещодавно поваленою здобиччю: Джедом. Плямисте обличчя піднялося, показавши ліхтарику вибілені очі й укрите зіжмаканою паперовою плоттю чоло. Істота один раз зашипіла, а тоді її огидна голова знову взялася до бридкої справи на вологому килимі.

Кайл зиркнув ліворуч, за тонким променем ліхтарика на пістолеті, і втягнув повітря. Вестибюль раптом нагадав відео з камери спостереження в пеклі, видиме в єдиному промені світла: темні обриси на стінах, на підлозі, на стелі, брудні зуби, закочені й білі, як більярдні кулі, очі посеред рою десь там, де досі гарчав і панічно спалахував маленький Максів пістолет. Кайл опустив руку зі зброєю, і вестибюль знову занурився в темряву.

Розум кричав: «Геть! Геть! Геть! Геть!». Він мусив вшиватися геть. Як? Кайл зіщулився в темряві, досі у дверях, і що мав сили придушив крик та не дав тілу метушливо борсатися просто в тому пурханні кісток. Витрусив із наплічника камеру й переставив на нічний режим, вимкнувши ліхтар. Куди? Він розвернув камеру та глянув крізь видошукач у бік останків Джеда.

Світ у видошукачі був підводно-темним, зеленим, чорним, розбавленим латками молочного освітлення. У ньому він побачив, як підлогою навкарачки з дальнього кінця коридору наближається ще один Кровний Друг, убраний у якесь невпізнаване розмаїття поплямованого савана й, певно, одягу Чета. Істоті вдалося забратися в кравецьку сорочку. І постать стрибала, як леопард, що націлився на зад­ні стегна газелі. Вона сягнула цілі та впала на неї, копаючи й шарпаючи, хрускаючи обличчям об вологий обрис Джеда. Кайл не відчував ніг; його широко розплющені очі затягнулися плівкою сліз.

Однак трійця Кровних Друзів була надто заклопотана останками Джеда, аби помітити його тривогу так близько в темряві. Це була єдина причина, з якої він досі лишався живим. Намагаючись утримати на місці вміст шлунку, Кайл обернувся й почвалав до вестибюля, користуючись видошукачем камери, як очима, щоб побачити, чи можна пройти до сходів.

Він затремтів і зупинився, не ступивши й чотирьох кроків. Макс не пробрався надто далеко та не проклав шлях. І спершу Кайл не був певен, долинали стогони та виск від Макса чи від блідої, але невиразної туші, яка, мабуть, тільки нещодавно прибула чи ховалася, щоб збити Макса з ніг, доки той біг до сходів. Істота завбільшки з ведмедя, на зад­ніх ногах, тримала дрібне тіло виконавчого продюсера вгорі. Якнайдалі від інших, яких Кайл, на щастя, детально розгледіти не міг і які стрибали навколо кінцівок туші, охочі доєднатися до бенкету. Гущавина дрібних змарнілих силуетів, що заповнювали вестибюль третього поверху, ричала, ґелґотіла й вигукувала зі звірячою насолодою та, коли виснувати за звуками, ляскала хрящами та здирала шкіру вологими ременями з дрібного тіла Макса.

Нічне бачення найдальше досягало верхівки сходів, однак на великій постаті його затуманення відшукало вологу морду на висоті голови. Під нею — чимале почорніле черево свині з вологими від ропи пипками.

Жаский плюскіт під вагою істоти супроводжувало нелюдське сопіння і хапальний гам рота навколо чогось, що з вологим ляпанням відпало від здобичі. У сіпанні гнітючого світла Кайл помітив і відтиск маленьких чорних очей глибоко у великій темній щетині. Подоба вологої пащі гарчала. Бивні омилися рідиною, а частини мокрої туші огортало дрантя ветхого одягу; істота стояла вертикально, прикрашена чимось, що цілком могло бути клаптями шат єпископа, вигнаного чотири століття тому. Нечестива Свиня похитувалася на зад­ніх ратицях, а біля богохульного верховного жерця Сен-Маєнна згромадження частин опудал верещало, завивало й тягнулося вгору тонкими руками, з новим запалом хапаючи все, що відпадало від шумного бенкету над ними.

Тонкі щиколотки Макса посмикувалися чи й навіть досі борсалися, аж доки свинячий виск не пронизав остан­ній вереск розірваного живцем чоловіка. Від другого дихання агонії й жаху Макса павуча метушня постатей, що продовжували роєм линути у вестибюль із поверху нижче та темної арки навпроти, лише посилилась. Максимілліан Соломон загинув, його не стало: він зустрів свій кінець, намагаючись завершити бездумно ним розпочате в 1967 році.