Адам Нэвилл – Останні дні (страница 81)

Кайл був надто наляканий, аби говорити. Рука Джеда злетіла в повітря зі сигнальною ракетою, що на мить засліпила їх усіх фосфоресцентним спалахом. Той дійшов коридором до самої глибини будівлі.

— Чорт, — промовив Джед.

Щось навкарачки, худе й оголене, мов забальзамоване тіло єгипетського жерця, яке Кайл колись бачив у Британському музеї, зіщулилось і дряпало собі обличчя пазурами метрів за десять перед ними. За ним від спалаху відповзали, мов краби, інші примарні сухорляві силуети, хоч у густій пітьмі неможливо було виснувати, скільки їх. Коридор запов­нив жахливий вереск і виття.

— Ходімо, — сказав Джед і рушив далі, викидаючи вперед магнієві спалахи. Перед ними дряпалися геть гострі ступні, знову зникали в кімнатах, із яких з’явилися, чи тікали за наступний поворот залягти в очікуванні.

Джед зупинився. У наступній кімнаті ліворуч від них щось билося об стіни, аж доки не взялося шалено ляскати сухими руками об двері зсере­дини.

— Назад. Назад, — Джед відступив на два кроки й уперся Кайлові в камеру. — Якщо в цій штуці немає гармати, Спілберґу, тобі треба відкласти іграшку й націлитися сюди.

— За нами! — Макс дивився туди, звідки вони при­йшли; його ліхтарик освітив стіни, килим і стелю позаду й зрештою знайшов дальню стіну, де стрибали невиразні тіні. — Я щось бачив.

— Чорт. Їх забагато. Ми в клятій засідці. Вони можуть вийти з будь-яких із цих дверей. Нам потрібно більше людей. Штурмові гвинтівки, — вони відступили до остан­нього повороту в коридорі. Сигнальна ракета Джеда освітила його — порожній. — Чорт, вони швидкі.

Кайл був удячний, що його гнів ненадовго повернувся.

— Їх забагато для нас трьох, Максе. Довбаний ідіоте!

Спітніле обличчя Макса присунулося ближче до ліхтарика в Джедовій руці:

— Нам треба покласти цьому край. Вона тут. Зараз потрібний час. Вони її охороняють.

Джед не видавався таким упевненим.

— Візьми ще обойму, Спілберґу, — він відстібнув від пояса для інструментів магазин і швидко показав Кайлу, як вставляти його в зброю. — Дуже сильно, доки не клацне.

— Ясно, — Кайл намагався вгамувати тремтіння в руках. Запхнув камеру назад у наплічник і тепер замислився, чи вимкнув її.

Джед витер піт з обличчя.

— Гаразд. План міняється. Шукати та знищувати — не варіант. Їх забагато, і це надто ризиковано. Ідемо до наступних сходів. Я їх освітлюю. Натрапляємо на черговий натовп — відступаємо. Операція скасовується. Максе, ти ніхріна не вмієш стріляти, і я б не заклався, що Спілберґу це краще вдасться. Я візьму на себе стільки, скільки зможу. Якщо хтось проскочить через мене, ви двоє знімаєте їх зблизька. Голови та груди. Мізки й серця.

— Гаразд, — мовив Кайл, але заледве почув власний голос.

— Макс посере­дині. Ти замикаєш, Спілберґу. Горлай, коли щось побачиш. І, хлопці, стелі та двері, стелі та двері — пильнуйте скрізь. Ці покидьки лазять, як кажани.

— Боже милий, — Макс зіщулився в темряві. Шаленими очима прозирав крізь пальці.

Кайл нічого не сказав і дістав із наплічника камеру — досі працювала. Навів об’єктив на стіни та стелю вестибюля другого поверху: мініатюрної приймальні, змодельованої за приймальнями біля лож на верхніх ярусах у старих кінотеатрах. Вестибюль розгорнувся навколо них, коли вони вий­шли на третій поверх, а тоді припах тління та застояної води змусив їх зупинитися й затриматися: сморід, що зависнув над свідченням великого народження.

Три промені ліхтариків вихоплювали з темряви точки входу на почорнілих шпалерах — сліди явлення Кровних Друзів. Тиньк на стелі прикрашала дюжина скам’янілих силуетів тих, що впали на мармурову підлогу, — вологих скигліїв за життям. Зародкова огидність. Післяпологове богохульство.

Дещо Кайл детальніше розгледів у видошукачі, і видиво ледь не змусило його мозок вимкнутися. Коли його думки зібралися докупи після гострого шоку, байдужість, яку він розпізнав за заціпенінням частин тіла, заспокоїла його, але позбавила здатності рухати щелепою чи ногами. Коли рухливість повернулася, він зауважив, що до підошов черевиків прилипала плацента.

Йому здавалось, що, перероджені у світі, вони скидались на новонароджених телят: липких, напівпрозорих, незграбних, сліпих і амніотичних, що хвицалися напівутіленими кінцівками потойбіч своєї надто тривалої пастки. Він чув їхні пологи вночі під час травми вагітності. Чув, як їхні роти роззявлялися з криком про їжу, коли вони прокидалися в повітрі цього світу, і як потім починалися справжні пошуки харчу.

Ще одна Джедова ракета освітила катакомбний стінопис, цю неолітичну печеру, укриту візерунками скам’янілих, давно похо­ваних реліктів, що знову піднялися. Сатанинські графіті ніби одразу потьмяніли, як фотографії, надто рано проявлені. Сигналка враз виявила метушню поблизу.

З вестибюля вели дві арки, і під облямівкою відгорнутої темряви Кайл мигцем помітив тонкі кінцівки, що виштовхувалися в безпеку неосвітленості. Виття, скиглення, виск і свист з-під їхніх ніг здіймався пекельним крещендо з поверху нижче, ближче до сходів. Двері прочинялися й затріскувалися, прочинялися й затріс­кувалися, мовби від протесту чи збудження.

— Ми знайдемо її реально швидко, Максе, — часи, коли Джед шкірився, минули. Наявна ситуація нарешті поклала край його легковажності. — Це поверх пентгаузу. Чет мусить бути в одній із великих кімнат. Їх тут дванадцять. Ліворуч чи праворуч?

— Я не знаю! — верескнув Макс.

— Дай мені одну з цих ракет! — гукнув Кайл Джедові й запхнув камеру назад у сумку. — Ти знайдеш кімнату. Макс посере­дині. Я замикатиму.

Джед жбурнув Кайлові сигналку. Той упіймав її:

— Як вона, в біса, працює?

— Запали довбаний папір. Черкни, як сірником.

— Вони деруться вгору сходами, — це був Макс: він двічі вистрілив наосліп у темряву, якою вони щойно піднялися.

— Зроби так, аби вони запам’ятали, Максе, — Джед жбурнув сигналку на наступний майданчик. Тіні кинулися врозтіч, доки спалах магнію не заплювався на мармурі. — Ходімо.

Джед підійшов до арки ліворуч. Зіщулився й вистрелив двічі на стелю в коридорі. З темряви випав обрис і вдарився об підлогу.

— За мною, — Джед рушив. Макс за ним, майже приліпившись тому до спини. Проминаючи здобич, Джед розчавив крихкий череп підбором черевика, щоб той перестав смикатися. Кайл зиркнув на істоту, зістрелену Джедом зі стелі. Та була вдягнена в робочий халат, такий брудний від віку й крові, що старе полотно затверднуло й висохло навколо виразної грудини. Кайл відвернувся.

Рухаючись так швидко, наскільки ставало сміливості, вони проминули ще один міжпалубний коридор. Двері тут були величнішими, облямованими позолотою, і над кожними розгорталися павичі, а навколо клямок вигиналися силуети прекрасних жінок, інкрустованих у дерево лаком.

Джед повернув клямку першої кімнати пентгаузу. Відступив і вибив їх. Промінь ліхтарика метнувся туди й назад у темряву, а тоді чоловік зайшов усере­дину, зіщулений і ладен стріляти. Макс рушив за Джедом. Кайл почув, як Джед сказав:

— Господи-боже.

Кайл залишився в коридорі, просто перед одвірком, тримаючи іскристу білу ракету вгорі. Вона освітлювала весь коридор до самого кінця, де з пащі суміжного проходу час від часу відлунював свист і гавкіт. У самому вестибюлі, ліворуч, Кайл бачив арку, у яку вони щойно забігли. Й істоту, що навкарачки носилася навколо миготливого хімічного світла, використовуючи руки як ноги: кінцівки вона мала тонкі, як у пса. Обличчя було відвернуте, а потилиця бліда й помережана темним волоссям. Кайл міцніше стиснув руків’я пістолета.

За спиною Макс шалено й навіжено торохтів чи то до Джеда, чи то сам до себе:

— Кров випивається швидко. Вона утримує їх тут. У Франції янголи Лорхе навіть розвивали смаки містечка під облогою. Ті стали канібалами. Їхнє страждання було таким жахливим, що вони позначили небо, повітря, світ...

Кайл зиркнув через плече. І побачив пакети з плазмою, що звисали з довгої сталевої пересувної жердки — такі можна побачити за лаштунками на модному показі. Пласкі поплямовані пакети з банку крові висіли та скрапували плазмою з пластикових трубок у жолоб, мовби сисним поросятам. Біля поруч біч-о-біч на білих стільцях сиділи дві літні жінки. Очі в них були широко розплющені й скляні.

— Сестра Геєнна й Сестра Беллона. Останні з Сімох, — сказав Макс. — Найбільші улюблениці Кетрін. Найфанатичніші... вони віддали себе. Навіть після... — Макс так і не завершив, а голос його затихнув у хрипкій безнадії.

Два тіла в мерехтінні ліхтарика були вбрані, як черниці, — у червону форму благословенних Сімох Останніх Днів. І щойно пакети з плазмою спустошилися, їх висушили до сухожиль, волокон і кіс­ток просто на місці; їх спорожнили багацько зламаних зубів, що прокололи їхні тонкі ноги, руки й, зрештою, горлянки. Видавалося, що сестри випустили власну кров потоком із зап’ясть, мов пекельні матері, що годували своїх малих. А та наче окропила шалену змову живих і мертвих: іржавий аромат їхньої старої крові, певно, розпочав божевілля, результати якого поставали перед Максом і змушували його коліна підгинатися. Джед утримав його на ногах і витягнув з кімнати.

Мовчазні від жаху й шоку, вони строєм відступили. Кайл зад­кував і передбачав, застигне він чи вистрелить, коли один з них накинеться на нього з величезних неосвітлених тунелів. У цій кімнаті вони щойно бачили власний кінець, якщо припустяться тут, у темряві, хоч однієї помилки. Їхні видихи оглушували. Усі вони важко дихали крізь роззявлені роти, аби притлумити нудоту від смороду.