Адам Нэвилл – Останні дні (страница 80)

— Усі готові? — прошепотів Джед.

Ані Макс, ані Кайл йому не відповіли.

— Вікна нагорі з опущеними жалюзі. І замкнені. Розрізати їх усі буде ніколи, тож відтепер — ліхтарики й світло камери. Нічне бачення й сигналки як запасний варіант. Ідемо кімната за кімнатою. Як і тут, унизу. Доки не знайдемо королеву вулика. Капіш?

Конотації слова вулик збавили силу в ногах Кайла. Макс, здавалося, не надто краще порався в плані яєць. А от Джед зберігав віру й самовпевненість професійно безстрашного чи просто психопата. І ступив перший крок угору.

Вони проминули королівську арку й увійшли в довгий коридор, що тягнувся між зовнішніми стінами будинку й дивився на північ і південь. У тонких променях світла з пістолетів і камери усі кімнати в довгому проході починалися зачиненими білими дверима, вбудованими в розкішно вершкові стіни.

— Гостьові спальні, — пробурмотів Джед. — Цікаво, хто в них зупиняється, га, Спілберґу? Хочеш піти перевірити, чи не бажають вони дати інтерв’ю?

— Джеде! — прошипів Макс.

Навколо них просочувались і тьмяніли випадкові потоки запилюженого світла, мовби в якійсь величній субмарині, що спливала на поверхню, відчинялися далекі люки, виявляючи заледве щось детальніше за їхні ноги на червоному килимі: світло знизу сягало не більш як на три метри обабіч них. В обох дальніх кінцях коридору ліхтарики вихопили великі морські вікна, затулені замкненими ролетами. Пізніші доповнення. Підготовка. Чет. Здавалось, чоловік бажав навічно викорінити світло зі свого дому. Від головного вестибюля в дальніх стінах зяяли інші проходи.

Кайл увімкнув ліхтар на лампі.

Джед крутонув клямку найближчої кімнати:

— Зачинено.

— Нам треба перевірити їх усі? — запитав Макс.

А тоді вони почули. За три метри в першому коридорі, над ними. Свист зі сходів з горішнього поверху. З рота, який ніхто не бажав бачити розтуленим. Довгий пташиний крик, помережаний гугнявим виском. Кайл доб­ре знав цей звук: дещо схоже вигнало його з дому на Кларендон-роуд.

У відповідь пролунав ще один виск, радше шиплячий і собачий, аніж пташиний — здалеку, можливо, над ними, десь у далеких межах темного будинку.

Джед із Максом удвох задивилися на сходи, що вели на наступний поверх: очі широкі, зброя піднята. Робоча рука Макса тремтіла, мов від паралічу. І щойно промені їхніх ліхтариків зник­ли там, де вони стояли, на Кайла, запов­нивши простір навколо, наринула щільна темрява. Він посвітив камерою в прохід в іншому напрямку.

На дальній межі променя від ліхтаря лампи в кінці довгого коридору щось квапливо пробігло. Прогалопувало. Супроводжуване раптовим Кайловим позирком на постать навкарачки, худорляву, як мисливський пес, у довгому білому одязі, що тягнувся ззаду.

— Народ!

Воно на мить звернуло на нього погляд: далекий і непроникний, наче сліпий. З темної голови звисали пасма безбарвного волосся.

Джед із Максом розвернулися та спрямували ліхтарики туди, куди било світло камери. Й осяяли порожній коридор.

— Що це було? — затинаючись, мовив Макс.

Кайл відірвав язик від піднебіння:

— Один з них. У... у... не знаю. У чомусь білому.

— Уже зник, — констатував Джед. — Вони знають, що ми тут. Куди воно пішло?

— Ліворуч, — глитнув Кайл. — Углиб.

— Ці поверхи збудовані як палуби корабля. Коридори тягнуться вздовж внутрішнього боку зовнішніх стін будівлі. Якщо ці двері зачинені, у них мало вибору, куди бігти. План поверху — це великий квадрат. Тож ми їх на ходу викуримо. Ходімо, — мовив Джед і став швидко скрадатися коридором, змушуючи їх поквапитися за ним. — Макс замикає. Так ніщо не заскочить нас зі спини.

Кайлові здалося, що Джед щойно озвучив параметри ідеальної пастки, але сильне напруження заважало бодай щось сказати. Доки його не наздогнав Макс.

— Максе, пильнуйте ззаду. Ззаду! — але Макс мав намір проштовхнутися повз нього й потрапити в потік Джеда, наразивши Кайла на те, що, як він жваво уявляв, повзало в темряві.

— Тримай стрій, Максе, — тихо вигукнув Джед.

— Так, так, — Макс послухався, але, здавалося, уже доб­ре й не тямив, що відбувається.

У кінці коридору Джед швидко глянув обабіч. Тоді розвернувся, побіг ліворуч і зник з поля зору. Лишив їх самих. Вони чули, як швидко віддаляється гупання його ніг, а світло ліхтарика потьмяніло і зникло.

— Джеде! — вигукнув Макс писклявим голосом. — Швидко, за ним!

Мабуть, не всі двері до гостьових кімнат були замкнені. Одні з них у темряві за спиною Макса відчинилися, і Кайл ледь не зомлів. Вони одночасно обернулися. Слабкі білі ліхтарі пошаруділи в неосвітленій норі за дверима.

— О господи, — промовив Кайл.

Макс тричі нерозбірливо вистрілив. На стіні вибухнув тиньк. Килим забрижився. Але істота, що зводилася на ноги з підлоги, навіть не здригнулася. Роззявлений сухий рот був чорним усере­дині й беззубим. І якусь мить ніхто з них не озивався, і зброя також мовчала, і навіть земля, здавалося, спинилася, доки вони тупились у те, що звисало з огидної голови й тіла істоти.

Біла перука. Перехняблена над зморщеним обличчям з крихітними, мов у шимпанзе, рисами, чорними, мов старовинна шкіра. Змарнілі останки дрібної людини, нібито заклопотаної порпанням у гардеробі. Вони якусь мить розглядали її з чудернацьким захоп­ленням. З огидою дивились на її вбрання — атласну нічну сорочку, заплямовану спереду старою кров’ю. А потім воно заверещало від люті, мов мавпа, і рушило на них на позбавлених плоті ногах, тонких, як бамбук.

— Стріляй! — заревів Кайл.

Макс вистрелив, двічі. І промахнувся, загнавши дві кулі в обшивку понад метр над плямистою головою. Скинув руки до обличчя й заволав. Кайл перечепився через власні ноги та із зойком усівся.

Істота вже тягнулася було до Макса, аж раптом відсахнулася, мовби її смикнули ззаду за мотузку. Кістляві ноги відірвалися від килима. Воно засіпалося в повітрі, тоді важко впало й уривчасто заборсалося на підлозі.

— А я ще думав, що Спілберґ заістерить першим. Прокляття, Максе. П’ять пострілів на п’ять метрів мимо, — Джед обійшов Кайла, що досі шоковано сидів на підлозі, і просто повз Макса підступив до істоти, що тремтіла на спині. Від світла ліхтарика Джеда вона підняла пах, мовби в якійсь жаскій провокації. Той наступив їй на горло та впритул вистрелив в обличчя. Кінцівки знерухоміли. — Воно в клятій сукні. І довбаній перуці, ніби якийсь кістлявий педик. Мабуть, це сучка. Хоч так і не скажеш, і я, бляха, впевнений, що в трусах там нічого не ворушиться.

Макс, нечулий зі страху, тулився до стіни. Зігнувся, і його знудило на ноги. Джед з огидою похитав головою:

— Агов, Спілберґу, я можу тобі довірити зброю? Макс віднині суто за розвідку.

— Авжеж.

— Начепи свій ліхтарик сюди, Спілберґу.

Кайл на дерев’яних ногах рушив до трупа. Джед розкрив наплічника й вивудив третій Glock. Кайл зосере­див камеру на обличчі істоти, тепер розкритому та блискучому, мов розламані нутрощі якогось шкірястого фрукта. Весь обрис істоти в нього на очах й у світлі камери помітно зсохнувся й зів’яв у вільному вбранні.

— Зняв це?

— Так, — кивнув Кайл.

— Цей мудак секунд за двадцять обернеться на порох. Максе, можеш зібратися докупи, щоб посолити це лайно, щоб уже напевне?

— А що з іншим? — глянув на Джеда Кайл.

Джед уже махав ліхтариком навсібіч, обмацуючи простір навколо них в коридорі.

— Забрався. Далеко не втече. Рухаймось.

— Вони вдягаються. Вдягаються? — зауважив Кайл, рушивши за Джедом. Glock зі знятим запобіжником тепер заспокійливо важко лежав у кишені штанів. Макс пішов за ними, витираючи рота носовичком:

— Вони імітують життя. Отже, вони тут доволі довго й годні скопіювати те, ким вони колись були. Їх підтримують.

— Підтримують як, Максе? — гукнув назад Джед. — Темрявою?

— Не знаю. Але відсутності світла мало, щоб їх тут утримати. Їхня присутність не триває довго. У моїх кімнатах вони приходили та йшли за кілька хвилин.

— Цього достатньо, щоб хтось із них тебе навернув. Очі й вуха нашорошити, хлопці. Нашорошити. На цьому кораблі може бути повно щурів.

Вони ледь не пройшли під наступним давнім другом, не усвідомлюючи, що той причепився, зіщулившись і вичікуючи, до стелі під візерунчастою лампою на другому повороті другого поверху.

Джед вистрелив в істоту тричі, а Кайл не встиг навіть дотягнутися долонею до стегна, що напиналося пістолетом. Та заверещала так, що, він був певен, продірявила барабанну перетинку. Вони з Максом затулили вуха, коли істота гепнулася об килим із приглушеним торохтінням кісток у тканині. Звуки навколишнього світу пішли під воду, наче Кайл занурив голову в басейн. Джед шкірився з виряченими очима, мов у збудженого п’яниці чи божевільного, що не вживав ліки.

— Реально близько, га, хлопці?

І ця істота була вбрана в довгу сукню. Якусь нічну сорочку без рукавів або довгу комбінацію з мереживним коміром, відвислим навколо скам’янілих ключиць і під горлом, не ширшим за гриф гітари. Як і в іншого створіння, перед привласненого вбрання був замазаний кров’ю.

— Ці покидьки когось їли, Максе.

— Господи-боже, — прошепотів виконавчий продюсер виробниц­тва, що швидко виходило з-під контролю. Він судомно ковтав від паніки.

Здавалося, звуки пострілів та агонія таких, як вони, достатньо далеко відлунили, щоб сягнути інших висушених вух. На наступному повороті над ними чи на тому самому поверсі вони почули низку ударів поміж виру свистячого вереску. Віддалік затріснулися щонайменше двоє дверей.