Адам Нэвилл – Останні дні (страница 79)

— Авжеж, Максе, — похитав головою Кайл. — Авжеж.

Джед обережно видобув коло цілого скла, лишаючи отвір, крізь який вони могли зайти. Поклав скляне коло на бетонний дворик. Сягнув рукою всере­дину й відімкнув сталеві ґратки. Відсунув їх гармошкою вбік, звільняючи шлях, тоді відступив і повідомив:

— Шоу починається, народ.

Макс розкрив свій речовий мішок і дістав пістолет, срібну сільничку, окуляри нічного бачення й ліхтарик, і розпихав це все в кишені комбінезона. Кайл здригнувся від самого вигляду зброї:

— Ви взагалі вмієте нею користуватися, Максе?

— Молюся, щоб не знадобилося, але Джед люб’язно навчив мене.

Джед прилаштував свою зброю на чорний полотняний пояс для інструментів. Повісив на нього болторіз і низку сигнальних ракет. Упіймав на собі погляд Кайла:

— Магній. У крайньому разі. Освітить це місце, мов на День незалежності. І ти бачив, як вони полюбляють, коли їх палять. Нагадує їм прокляття, якого вони уникнули в пеклі.

Макс глянув на Кайла.

— У всіх кімнатах, де зможемо, відсуваємо завіси, щоб убезпечити територію позаду. Ми маємо освітити будинок якомога більше, доки пересуватимемось ним, — він підняв погляд на стіни. — Вона там. Десь там.

— Ви не знаєте, у якій кімнаті?

— А як же тоді розважитися, Спілберґу? — хихотнув Джед.

— А що, як вона, він — хай що воно таке — одразу за клятими залізними дверима?

— У мене з собою ацетиленовий різак. Май трохи віри, Спілберґу.

— А дитина? Що ми з нею робитимемо?

— Дитина? — спохмурнів Джед. — Ніхто мені не казав про дитину.

— Дитина, яку він, бляха, усиновив?

— Ну, це ти впевнений, що це дитина, Спілберґу. Бо я — ні.

Кайл визирнув на тераси та двір і моментально відчув гостру спонуку тікати. На місці його вчасно втримала перевірка та клацання зведеного курка Джедового пістолета.

— Чекайте тут, — Джед натягнув окуляри нічного бачення й пірнув в отвір у склі.

Вони зайшли в їдальню, варту Королеви Марії.

На широку підлогу з шаховим чорно-білим мармуром падало золоте світло. Кайл приголомшено задивився кругом, тоді згадав, що треба без упину знімати. Макс не зміг розсунути завіси достатньо швидко, щоб освітити кімнату. І в його поспіху відсунути їх на стіни кімнати, обабіч отвору, у який вони пірнули, було щось негідне.

За велетенською кленовою стійкою з хромовою інкрустацією, у правій частині кімнати, стіну прикрашав мотив павичевого хвоста з нержавій­ної сталі. Усі столики були білими й бакелітовими, але порожніми й без стільців.

— Немає стільців? — озвався Кайл.

— Тобі тут не «Дім і сад», — відказав Джед і зсунув окуляри на верхівку бейсболки. Підбіг до Макса, який сказав:

— Що далі? Не можу згадати. Не можу...

Кайл рушив стати за ними. Знімав розмову. Навіть якщо це відео ніколи не здобуде нагород, якщо потрапить у руки правоохоронців, він хотів, аби вони зрозуміли, хто тут віддавав накази. Можливо, тоді йому доведеться просидіти за ґратами лише більшу частину життя, але не все.

— Ідемо в кухню по сусідству. За нею пральня. З іншого боку кімната відпочинку, а тоді більярдна, що виходить назад. Спершу запустимо сонце туди. Так ми знатимемо, що зав­жди зможемо сюди відступити.

Кайл підійшов і зняв величезний комин, викладений рожевими й синьо-зеленими кахлями, на протилежному боці їдальні від стійки.

— Спілберґу!

Кайл озирнувся через плече.

— Не підходь до коминів, — вишкірився Джед. — Там реально темно. Не знаєш, що може звідти спуститися.

Кайл добряче відступив і натомість розвернувся до вишуканої арки, що вела з їдальні. Збільшив зображення. Але не бачив нічого, крім неосвітленого простору, що ніби пророкував кінець існування будь-кому достатньо дурному, щоб туди зайти.

До нього знову долинув голос Джеда:

— Спереду в нас басейн, бібліотека, вітальня, ранкова кімната й суміжна кімната. І ще — до ліфта ми навіть близько не підходимо.

— Саме так. Саме так, — промовив Макс, хапаючи ротом прохолодне повітря, і Кайл абсолютно впевнився, що Джеду варто негайно роззброїти старого й віддати Glock йому.

— Максе, поміняємось камерою на пістолет?

Йому ніхто не відповів.

Вони наблизилися до арки: Джед першим, Кайл посере­дині, Макс човгав позаду, задихаючись від страху та нервів. Вони ще не встигли увімкнути маленькі ліхтарики на пістолетах, як у них урізався сморід.

— Вони тут, — сказав Макс, кашляючи від міазмів мертвих птахів, застояної води й стародавнього одягу всере­дині ізольованої будівлі. Сморід ніби падав просто з величезного мавзолею, що нависав над ними вгорі.

Вони обачно спинилися посере­дині просторого передпокою, на шаховій підлозі. Велетенські мармурові сходи праворуч здіймались у темряву. Ліхтарики пістолетів і камери нишпорили простором, задуманим як величний театральний вестибюль, і ненадовго освітлювали темні арки, що з нього вели. Величезні вікна-ілюмінатори біля вхідних дверей, які вони бачили ззовні, були заґратовані й затягнуті темними завісами, довгими, мов королівські стяги. Усі чотири стіни вкривали візерунки високих світлових панелей із зеленого скла, вбудованих поміж довгих смуг прим’ятого червоного оксамиту, що тягнулися до склепінчастої стелі. Тут стояли автомат з цукерками, машина для попкорну й навіть невеличка каса біля вхідних дверей, хромові ґратки якої сяяли, мов перед старого авто, а ще був замкнений гардероб для давно зниклих гостей.

Джед припав до підлоги й перебіг вестибюль до вхідних дверей, на ходу позираючи на сходи праворуч. Макс покульгав за ним. Вони удвох відсунули вбік неслухняні шумні завіси, оголивши зачинені сталеві ґратки безпеки. В ілюмінатори влетіли стріли запилюженого світла, смугастого від тіней, і освітили підлогу вестибюля. Однак навіть попри раптовий заспокійливий ефект від сонячного світла вибратися з будівлі можна було лише через отвір у французьких дверях. Кайл хотів було запропонувати створити інші точки виходу, коли Джед напружено прошепотів:

— Висуваємося. За мною, — і, так само припавши до землі, пробіг назад через вестибюль до дверей біля їдальні.

Кайл зрадів, коли побачив, що той першим увійшов у величезну кухню з виставленим вперед пістолетом, підтримуючи однією долонею пальці, які тримали зброю.

— У кухні чисто!

І вони рушили купою крізь арки дверей з візерунчастого скла, кімната за кімнатою на першому поверсі, мовби досліджували корпус якогось забутого «Титаніка», збереженого й нерушного в чорних водах левову частку століття. Мрячні сфери їхнього світла, відкидані їхніми ліхтариками на далекі стіни, металися, мов розпачливі очі, ті перші кілька жаских секунд входу в кожну кімнату. Джед постійно йшов попереду.

Лампи в стилі ар-деко й дивні меблі призвичаїлися раптом різко виринати у фокус під саундтрек Кайлового: «Чорт. Чорт. Що це таке?». Різкі вдихи Макса слугували перкусією. Фурнітура, кріп­лення й меблі, що ховались у темряві, відблискували алюмінієм, нержавій­ною сталлю, політурою й бакелітом. Зі штучного сутінку проступали візерунки-«ялинки», зикурати, хромовий фонтан і дзеркальні кахлі. На кожній стіні розправляв своє хвостове пір’я павич.

У більших кімнатах темрява спершу була такою щільною, що лягала відчутною вагою, тиснула на них зусібіч, і без того насичена їхнім жахом, аж доки вони не розривали завіси й інколи навіть відривали їх обома руками від карнизів, коли ті вперто опиралися.

Вони освітили дім каліфорнійським сонцем. Відкрили його запечатані скарби. Залили сонячне золото крізь французькі двері відпочинкового бару — двері, які так і прагнули знову відчинитися на статечний краєвид за ними. У світ поверталися плавні вигини. До прямокутного комина здіймалася сходинкова піраміда. Латунні ширми з казковими нуво-русалками обрамляли вишукане зібрання полірованих кленових стільців, оббитих атласом і хутром, що стояли поміж лискучих лакованих кавових столиків, але за відсутності гостей мали тужливий вигляд.

Випадкові промені ліхтариків зачіпали крижану непорушність люстр у темряві вітальні, і ті спалахували уламками синюватого світла. Очищувальні промені невдовзі засяяли й заіскрились на ручної роботи дубових книжкових шафах бібліотеки. Ясеневі, кленові й палісандрові стільці в ранковій кімнаті швидко просочилися сонячним блиском. Тикова обшивка суміжної кімнати знову набула магічності, коли вони відкинули завіси. Італійський мармур і позолочені скульптурними павичами стіни більярдної повернули звичний глянс. І в жодній кімнаті, бездоганно збереженій з кращих часів, не проглядалося й натяку на присутність і рух тих, хто маскувався під живих. І Кайл охоче засподівався, що в будинку не було того, на пошуки чого вони при­йшли. Що воно зникло, лишивши по собі тільки сморід і кілька плям, як і зазвичай. Але якщо й так, тоді що? Просто влягтися й чекати, доки однієї ночі йому розірвуть горлянку брудним ротом?

Наковтавшись удосталь води з чорної військової фляжки, щоб удовольнити спрагу, стоячи біля безвіконної кімнати з басейном з непорушною й чорною водою під тепличними стінами з білої сталі й зеленого скла, Джед мовив:

— Якщо нагорі стане надто гаряче, відступимо у вестибюль. У безпечну зону. Але тільки за моєю командою. Ніхто не накиває п’ятами, доки я не дам знак хутко вшиватися, — він підморгнув Кайлу. — До бою!

Вони рушили за Джедом до підніжжя сходів у вестибюлі. Металеві поруччя, хромовані й ґратчасті, з візерунком Чарльза Ренні Макінтоша, націлювалися вгору на майданчик другого поверху, частково видимий крізь арку з білим павичевим хвостом і вже знайомими ініціалами «Р. Ф.» на краях.