Адам Нэвилл – Останні дні (страница 78)

Маєток Чета та його інтер’єр від денного світла ізолювали поєднанням чорних завіс і ролетних ґрат на першому поверсі та жалюзі нагорі. Джед завбачливо встановив на рейку нагорі кожного пістолета маленький ліхтарик і тактичний приціл і сказав Максу, що інфрачервоне націлювання видиме тільки в окуляри нічного бачення. Що годилося, бо він якраз мав дві пари окулярів: одну для себе й іншу для Макса. Тієї миті Кайл відчув потребу висловитися.

— А як щодо мене? Я теж хотів би бачити, що, у біса, проходить крізь стелю.

— У тебе є нічне бачення на камері, Спілберґу. І краще б тобі опинятися з ним у потрібному місці й у потрібний час. Ті демони реально швидкі.

Демони. З того, що Кайл зрозумів з обговорень між Джедом і його платником (із яких його самого цілковито виключили), Макс ніби виклав Джедові «місію» від початку їхньої участі в юдео-християнських термінах, а Джед як людина шанував якусь теологію, засновану на помсті, примарно біблійну, в якій «Ісус Христос спрямує мою руку».

Коли брама з бумц відімкнулася, Кайл витер піт, що сочився з-під бейсболки. За секунду під низьке електронне гудіння хвіст павича став розділятися посере­дині. І Кайл відчув нагальну потребу сходити в туалет, щоб негайно позбутися всього, не прив’язаного всере­дині до кісток чи м’язів.

Макс доторкнувся до його руки. Обличчя продюсера пополотніло й застигло з нервів, а дрібні очі швидко кліпали.

— Ходімо, — прошепотів він.

Вони знайшли Джеда біля сторожки з широкою усмішкою на обличчі; він притулився спиною до стіни, відвернутої від будинку, який височів позаду, мов одна з семи дурниць світу. Сторожка була сучасною прибудовою для охорони — маленьке бунгало із затемненими вікнами, нашпиговане всере­дині маленькими моніторами, які мали б показувати зображення території навколо будинку, якби працювали.

Кайл із зачудуванням дивився на маєток: той був занадто величним, аби в нього вламуватися, і на фотографії він не вдавався належно. Джед усміхнувся Кайлові:

— Знаєш, Спілберґу, я тут почитав про це місце. Його збудував такий собі Рубен Фішер. Чув про такого?

Онімілий від знервування, Кайл похитав головою.

— Заробив статки фільмами категорії Б. Кольоровим звуковим кіно тридцятих. Тож задумав свій будинок як театр. Доволі круто, га? Знаєш, хто тут бував на вечірках? Джин Гарлоу. Сама шведська фенікс, Ґарбо. І Джон Вейн. Довбаний Дюк²⁹, чуваче. Можеш у це повірити? Кларк Ґейбл. Джонні Вайсмюллер. Ґері Купер. Усі вони приїздили сюди з Голлівуду.

— Джеде, — озвався Макс. — Будинок. Ходімо?

— О так. Зайдемо ззаду крізь двері внутрішнього дворика. Точка входу — колишня їдальня. Видається, усере­дині немає світла. Усі вікна затемнені. Я щойно перевірив, — Джед змовницьки всміхнувся. — Імовірно, ми там будемо не самі.

Кайл запхнув у рота чергову жувальну гумку, бо Джед не дозволяв йому курити. «На недопалках лишається ДНК». Але гумка допомогла заглушити довгий крик розчарування й страху, що громадився всере­дині.

— Ти казав, що всере­дині датчики руху. Сигналізація.

— Годі, Спілберґу. Не гальмуй. Я тобі що, якийсь аматор?

— Це ти мені скажи.

Макс похмуро зиркнув на Кайла. Усмішка Джеда поширшала:

— Вони відімкнули стариганя Чета. Усі камери й сенсори не працюють. Рахунки не оплачувалися. Але коли почнеться шоу, Спілберґу, побачимо, кому стане яєць. Ну й просто щоб ти міг зосере­дитися, а не пісятися в штани за тією камерою: навіть якщо сигналізація досі працює і ти її зачепиш, сигнал надходить охороні. Статус: контракт завершено. Сьогодні витирати тобі дупу сюди ніхто не прийде.

— Що не значить, що треба всере­дині баглаї бити, — попередив Макс.

— Бити що? — зареготав Джед.

— Ми можемо вже взятися до справи, будь ласка?

— Гаразд, — вишкірився Джед. — Жвавіше. Повеселимося, — Джед вий­шов з-за сторожки, тоді зупинився й обернувся на них. Усміхнувся. — О, і народ, просто розслабтеся.

Фасад будівлі здіймався на сорок метрів над широким рожевим двором. Завширшки він сягав щонайменше п’ятдесят метрів. Не так ґанок, як навіс тягнувся до самого даху та скидався на амальгаму старого кіно та носової частини океанічного лайнера, збудованого після Першої світової. Стіни були викладені з морозивно-рожевого каменю. Круглі та морські за задумом вікна на трьох поверхах почорніли від того, що затемняло їх зсере­дини. Будівля багато що нагадала Кайлу, зокрема кемпову гробницю.

— Вікна на всіх поверхах справді затуляють металеві ролети, — промовив Макс так, ніби сподівався, що це неправда, бо провів трохи часу в темряві з Кровними Друзями. Старий продюсер уже задихався, а вони досі рухалися до переду будівлі. Кайл подумав випрохати в Джеда запасний пістолет.

Той був незворушний.

— Даху ми не побачимо, але я чув, що це металева палуба. Пофарбована в біле. Як на кораблі. Де вони влаштовували вечірки. Уявіть собі, які там були тьолки.

Макс промокнув чоло.

— Кетрін вважала його магнітом для багатих донорів. Заможних послідовників. Вона придбала його на наші гроші.

Кайл витріщався. Схожий збоку на ацтекський храм, дах здіймався зикуратним візерунком до дальніх поруч, завішаних рятівними колами. Між ілюмінаторами четвертого поверху вбудовані поліровані алюмінієві барельєфи зображали грецькі сцени з гнучкими жінками в довгих сукнях і чомусь схожому на шапочки для плавання. Геометричні металеві обрамлення сусідили з випадковими дверима на першому поверсі. Залізні двері з вигравіюваним павичем та ініціалами «Р. Ф.» ніби призначалися для високих худорлявих людей, що жили на рожевому шампанському й сигаретах, викурюваних через лаковані мундштуки. Кайл розчохлив камеру. Джед вишкірився. Макс кивнув:

— Якщо треба.

Територія ззаду, хоч і бачила кращі часи, досі приголомшувала. Довгі вигини кам’яних терас променіли за будівлею, мов брижі на воді, сягаючи зрештою чогось, що було танцювальним майданчиком, порожнім катком чи найбільшим у світі кахльованим патіо, яке охороняли наріжні камені з візерунками-«ялинками». У центрі двору стояла альтанка з боками як залізні павичі. За ме­жами двору до периметра білої кам’яної стіни з плющем плинула територія, здатна вмістити поле для гольфу.

— Бачиш той маленький будиночок з птахів? — Джед кивнув туди, куди витріщався Кайл. — Це був бар. Тут два зовнішніх бари. Інший на даху, у рятівній шлюпці.

— Міг би вже й на басейн щось викроїти.

— Він усере­дині.

Шість подвій­них дверей із патіо позаду будівлі ізолювали від сонячного світла довгими поховальними завісами. Між запоною та склом у дверних рамах були закріплені сталеві ґрати. Місце мало вигляд спустошення, мовби закрите після давно завершеного сезону легковажних вечірок.

Джед дістав із наплічника різак для скла, а тоді набір інструментів-відмичок для ґрат:

— Мені треба місце, хлопці.

Доки Джед прорізав в одних дверях патіо великий круглий отвір, Макс рясно пітнів, витираючи кощаву помаранчеву шию білим носовичком. Він зиркнув на Кайла і спробував усміхнутися, та натомість губи затремтіли. Очі були шалені від страху.

— Там не буде жодного електричного світла. Усере­дині — ні. Чет мусив наразі вимкнути живлення. У кімнатах всере­дині будівлі навіть немає вікон. А вже час Сходження. Я в цьому впевнений. Тож будьте напоготові. Він скінчиться тут. Рід.

— Ви це знаєте точно?

— Чету кінець, і Кетрін кінець разом з ним. Ув’язненій у його останках. Іншого способу немає. Кетрін — єдиний земний провідник для Кровних Друзів. Вона викликає їх, підтримує їх. Завжди так робила. Новий порядок потрібно встановити тут і сьогодні. Тож знайте — ми збираємося зробити добру справу.

Кайл заледве міг говорити й знову став задихатися зі страху.

— Вона повернула Лорхе, чи чому він там, у біса, поклонявся, Максе. Хтось іще може це зробити.

— Хто знає як? Хто лишиться? Це забирає роки. Роки рішучості й переконання, зосередження в потрібних місцях з відповідними приношеннями. Зараз світ інший. Прозоріший. Майже неможливо тепер досягти того, що вона вчинила в шістдесяті. Історія їхніх проникнень у цей світ з 1969-го закінчиться на нас. Родина в Антверпені уважно спостерігатиме після того, як ми завершимо тут наші справи. А коли настане час, зніми їх, ти мусиш їх зняти, Кайле. Це наша єдина страховка.

Макс на мить задивився на небо, а тоді знову на Кайла — з тим максимум каяття, яке тільки могло зобразити його сіпливе обличчя.

— Але, боюся, саме тому фільм ніколи не можна буде показувати жодній живій душі. Цим не можна ризикувати. Бо дурні знову намагатимуться озватися до давніх друзів, як і вона колись. Твоя робота була неоціненною. Але ніхто не має проходити через те, що ми, Кайле. Ніколи знову, — Макс кивнув на сумку. — Тож коли все скінчиться, нам знадобиться ця камера. І всі копії робочих матеріалів, — Макс кивнув на спину Джеда, що порався над склом. — Прошу, не змушуй мене збирати матеріал у твоїх колег. Було б дуже нерозумно показувати навіть уривок, мій любий Кайле. Наслідки будуть жахливими.

— Страшенно здивований. Фільму ніколи й не було, Максе. Мене змусили взяти участь у чомусь такому, що напевно не дасть мені закінчити, тим паче щось викласти в доступ. Ви це знаєте, — Кайл кивнув на вікна патіо. — Але дайте мені слово, що не залишите мене там, усере­дині.

— Звісно. Які питання. Здивований, що ти такої про мене думки.