Адам Нэвилл – Останні дні (страница 77)

 

— Максе, він укритий камерами.

— Але хто їх дивиться? Хай там як, дивися вниз. Я тобі казав. Під ноги. Ти що, не можеш виконувати найпростіші вказівки? — запізно, Кайл натрапив щонайменше на три камери і таки глипнув на них, доки вони з Максом ішли тротуаром до брами.

— Спереду, Максе? Ми зайдемо через кляті головні ворота?

Макс глибоко занурився в тривожні думки, про які Кайл міг тільки здогадуватися, хоч і припускав, що й сам думав про щось подібне. Але його запитання дратували продюсера цього нового найгіршого дня в його житті. Це доб­ре.

Вони зупинилися біля брами — хвоста павича в стилі ар-деко: шпичаки довгих пір’їн — зі сталевих ґрат, а на центральному елементі викарбувані ініціали «Р. Ф». Стовпчики обабіч мали вигляд кам’яних колон із коронами, схожими до тих, що на Крайслер-білдінґ. Зі стовпчиків до безхмарного блакитного неба тягнулися довгі сталеві флагштоки. А від них в обидва боки розтікалися зарослі плющем білі стіни, замикаючи кільце навколо території.

Спереду дім був цілковито прихований. Крізь сталевий розмах павича виднілася лише доріжка з рожевого гравію, облямована дикими клумбами й густим живоплотом. З плюща на стінах час від часу визирали зосереджені маленькі чорні камери й оглядали вулицю та ділянку головної брами.

В одній дрібній руці виконавчий продюсер міцно тримав полотняну сумку для інструментів. Обидва вони були вдягнені в комбінезони й бейсболки з написами «Чотири Вершники — боротьба зі шкідниками» на кишенях і козирках. Кайлові камера й акумулятори ховались у наплічнику. Джед не дав йому зброї. Хоч до виходу з мотелю він попросив про неї, але той лише засміявся й мовив:

— Ага, аякже.

За півтора кілометра від маєтку вони змінили машини в запилюженому провулку, пересівши з чорного фургона Джеда в робочу вантажівку, колір панелей і вивіски якої збігалися з їхньою формою борців зі шкідниками.

Кайлу наказали сісти в кузов, і ним жбурляло поміж білих пластикових каністр, відрізків труб і розпилювачів. Макс із Джедом усілися спереду в кабіні. Йому сказали не знімати, доки «Макс не дасть тобі зелене світло, Спілберґу». Джед щокілька хвилин наглядав за ним у дзеркало зад­нього огляду, аби переконатися, що той слухається. Щоразу, коли Кайл перехоплював його погляд, Джед підморгував.

Перед воротами руки Макса так сильно тремтіли, що Кайл вирішив стати за ним, якщо той раптом дістане пістолет. І коли Макс знову озвався, Кайл не був певний, яка саме частина старого випірнула з його хворобливої самозануреності:

— Це не наша сфера знань. Це Джедова. І ти маєш йому довіряти, Кайле. Слухайся його. Це не жарт, Кайле. Від нього залежать наші життя.

— Хіба я сміюся, Максе? І я вашу впевненість не поділяю. Він психопат. І черговий милий сюрприз, який ви мені підсунули. Я зараз тут заради вашого самозбереження, Максе. Будемо хоч раз чесні щодо цього. Бо ваша мавпа має зброю, яку наставить на мене, якщо я не погоджуся на цей нісенітний план. Мене зав­жди використовували тільки у ваших інте­ресах. Від самого початку. І на кого це схоже, га? Тож ідіть нахер, Максе. Ви це знаєте. Ідіть нахер за все це.

Макс не звертав на нього уваги.

— А тепер сіль? Бачу, це теж допомагає. Могло, бляха, бути мені корисним, не думаєте? На здоров’я.

Навіть його лайка більше не спрацьовувала як провокація. І Кайл не міг приписати Джедові минуле на будь-якій військовій чи поліційній службі. Чоловікові бракувало тої визначальної аури поваги й підготовки, які служба у формі ніби накладала на людину на все життя. Натомість він скидався на шаленця, який навчився своїх прийомчиків за бойовиками та в інтернеті, жив у мами в підвалі й розробляв саморобні бомби для федеральних будівель, бо ж ООН, бачте, змовилася з Сірими чоловічками. Коли Кайл натиснув на Макса щодо Джеда та його вислуги, доки найманець мочився в поплямовану ванну мотелю, Макс сказав, що того «дуже рекомендували», що він «результативний» і «дорогий». Але Кайл пі­дозрював, що минуле Джеда досі залишалося для Макса цілковитою загадкою. Він знову подумав про Малкольма Ґонала як перший вибір режисера: Макса цілком влаштувало залучати дискредитованих і без грошей — таких легше обманути. Включно з ним.

— І звідки мені знати, що... — він навіть не міг цього вимовити. Глитнув, щоб зберегти голос твердим. — Що Джед мене не вб’є.

Макс спохмурнів. З приголомшеною невірою похитав заліпленою марлею головою, і Кайл почувся слабким і дурним, бо озвучив свій страх. Макс і далі тупився на низ воріт, мовби хотів силою волі змусити їх широко розчахнутися.

— Я знімаю фільми, Максе. Ви — видавець розуму, тіла й духу. Ми не кляті командос. Ви навіть не знаєте, хто цей тип. Його ж насправді навіть звуть не Джед, так? А у вас пістолет, Максе. Пістолет! Ви цю частину доб­ре продумали? Ви сьогодні вранці збираєтесь застрелити людину при смерті.

Макс обернув обличчя з синцями й бинтом до Кайла. Його усмішка не скидалася на приємну.

— Ти нічому не навчився? Це не людина, Кайле. Ніколи не була людина. У нього не більше права залишатися в цьому світі, ніж у створіння, яке ми впіймали вночі. Але якщо страта цієї мерзоти тебе непокоїть, тоді зосередься на хлопцеві, чиє життя ми врятуємо. Уже не кажучи про наші.

— А якщо для хлопця вже запізно? Якщо Кетрін уже помінялася, га? Ви застрелите дитину? — Макс йому не відповів. Ні, але Джед міг: його мовчання було виразним. — Максе!

Той зітхнув.

— Від тебе вимагається лише спрямовувати свою кляту камеру туди, куди я скажу. Якби ти не заснув і не зачинився у ванній, міг би щось дізнатися минулої ночі. Про нашу стратегію.

— Стратегію? То от що воно таке? А схоже на злочинне пограбування. Люди дивитимуться це вічно на ITV4, у «Найдурніших злочинцях Америки». Мусить бути інший спосіб.

— Іншого немає. На це пішли тижні планування. Ми все продумали. А тепер помовч, будь ласка. Мені треба подумати.

«Тижні планування» анітрохи не вгамували Кайлової тривожності. Він знову зиркнув на годинник: вони стояли біля воріт уже дванадцять хвилин. Двадцять хвилин тому вони лишили вантажівку за ме­жами огляду настінних камер. Джед «висунувся» з машини сам.

— Нас троє, Максе. Це й усе? Ви не могли найняти якогось маргінала для брудної роботи?

— Зайві вуха, Кайле. І я не наражатиму більше невинних, ніж уже наразив.

— Та ви святий.

Ден був живий, а повз них поки не проїхала жодна поліційна машина. Кайл знову взявся лічити свої благословення, але так і не просунувся далі цих двох. Він метушився, пітнів і сумнівався, що витримає видиво ще одного Кровного Друга. У голові майоріли образи з «Королівства дурнів», а за ними — з Голланд-Парку, страхітливі стіни амбара в Сен-Маєнн, квапливе метушіння худорлявої постаті біля його ліжка в Сіетлі, істота, що прокрадалася накарачки в його квартирі... І Кайлове самовладання почало випаровуватись; з ніг поволі висотувалися сили. Пошкодував, що з’їв лише сухий тост у «Денніз».

— Скільки, Джед казав, це забере?

Макс не звернув на нього уваги.

Невдовзі після сьомої ранку вони вий­шли з кімнати в мотелі, з досі обпаленою та вкритою шаром почорнілих кісток ванною, та перед тим Макс сказав Кайлові, що Джед відчинить головну браму дистанційно зі сторожки біля маєтку. Коди до внутрішніх бар’єрів системи безпеки коштували «добрячих грошей». Їх злив один із колишніх невдоволених і неоплачених охоронців, що більше не працював на Чета. Джед проникнув до них декілька місяців тому й підкупив там людину, щоб отримати всю потрібну інформацію щодо зламу та входу. Охоронна фірма мала б навіть повернутися наступного тижня й позабирати камери та датчики руху. Сторожові пси пішли з ними. На саму нерухомість чекало неминуче відчуження за борги: за шість тижнів її мали виставити на аукціон. «Розвіддані» Джеда свідчили, що в маєтку не лишилось нікого, крім недієздатного Чета, якого ніхто з охоронців ніколи й не бачив, і двох «старих дівок, одягнених, мов червоні черниці», які час від часу ненадовго заходили на територію самі, сиділи й говорили телефоном.

Проте інформатор Джеда ніколи не бачив дитини, як і жоден з його колег. У будинок іноді приїздила колишня дружина-супермодель, тож вони припускали, що це було пов’язано з правом на від­віду­вання, що й підтверджувало наявність малюка.

Макс припускав, що після смерті Чета хлопчик повернеться до заможної матері, уникне Четових боргів і виросте в прекрасному й розкішному житті в Санта-Барбарі, де вона мешкала. Хоча Кайл досі наполовину відмовлявся приймати Максову теорію, він мусив визнати, що вона описує дуже вдале майбутнє дитини. Для нового старту могло скластися все набагато гірше за життя в Санта-Барбарі з моделлю — жінкою, яку можна замучити до самогубства, щоб успадкувати тридцять мільйонів доларів, які та витрусила з Чета за позасудовою домовленістю. Можливо, Чет вважав це позикою.

На щастя, тигр вирушив у тваринний притулок у Монтані, а змії — в Лос-Анджелес: єдині хороші новини для Кайла, відколи він вий­шов уранці з ванної й наразився на нові погрози від Джеда, який заряджав три пістолети:

— Це Glock-25. Військовий калібр. Заборонений на цивільному ринку. П’ятнадцять набоїв в обоймі. Переконай мене зараз, що немає потреби відкласти один для тебе, Спілберґу.

Кайл багато чого думав сказати у відповідь, та притримав це все в собі й натомість вирішив мовчки тішитися новинами, що Ден пережив напад у своїй квартирі. Байдужість Макса до цієї неймовірної новини Кайла не просто вразила, а й нажахала. А в номері мотелю просто перед тим, як вони «поїхали», він випив для хоробрості ще віскі, змішаного з колою для кофеїнового сплеску, доки спостерігав, як Джед порпається з пістолетами.