Адам Нэвилл – Останні дні (страница 8)

— Десь п’ятнадцятеро нас спали на підлозі тут, у спальних мішках. На тонких килимках. Скрізь були люди. Якось нас у цій будівлі жило понад п’ятдесят. Ти не мав особистого простору. Це було заборонено. Два роки свого життя я спала в цій кімнаті.

— Але ви лишилися.

Сьюзен закинула голову назад і верескливо засміялася:

— Ми були знаменитостями, любий чоловіче. Відомими! Люди нас обожнювали. Улітку босоніж чи в сандалях. Щільні шкіряні чоботи взимку. Чорні накидки й довгі сукні. Ми скидалися на відьом, любий. І хлопці з маленькими фігурними борідками та довгим волоссям. Їхні проникливі очі. Пентаграми червоною шовковою ниткою. Або Соломонове коло, анх, кельтський вузол, вишиті на наших уніформах. Неважливо, у що ми вірили, але ми мали харизму, любий. Ми були небезпечними. Я про історії, які про нас писали в пресі. Наші оргії! «Поклоніння дияволу», — казали вони. Чорні меси! Оголеність!

— Це все було перебільшенням?

— Сміховинно. Усе до деталей. Ми як адепти дотримувалися целібату весь перший рік. А пізніше, тільки після підвищення, отримували дозвіл зійтися з хлопцем. Але тільки з тими, кого тобі обирала вона. Ніколи не з тими, з ким хотілося. Хіба що, звісно, ти була улюбленицею.

Сьюзен примружилась і кинула в камеру багатозначний погляд, і Кайл вловив його на лептопі, який вони використовували як монітор:

— Але ми, дів­чата Зібрання, інтригували чоловіків. Кетрін дозволяла макіяж і парфуми, але тільки коли ми виходили збирати пожертви та продавати Gospel. Заохочувала нас фліртувати, так. Допомагала нам збирати краще. Вона навчила нас дивитися їм в очі й солодко всміхатися, як невинні маленькі черниці та сільські дів­чата. Простодушні. «Змусьте їх мріяти про інше життя, — часто казала вона. — Наше життя. І вас». Але ми могли бути й відстороненими. Вона нас цьому навчила. Чи були-таки незайманками, чи шльондрами? Чоловіки ніколи не знали. Чи були ми прикриттям для поклоніння дияволу та спокуси? Гадаю, Кетрін мала особливі стосунки із сексом. З чоловіками та їхніми бажаннями. Але вона радо дозволяла нам його використовувати, щоб отримати пожертви. Не сумнівайтесь у цьому.

— Я тут ніколи не бувала, — Сьюзен із невірою хитала головою в кімнатах, які колись утворювали колишній пентгаус Сестри Кетрін, приголомшена відкриттям, що на горішньому поверсі будівлі взагалі було так багато світла та простору. — Сюди не дозволялося нікому, крім Сімох. Вона встановила вгорі сходів вхідні двері з великим латунним молотком, щоб відділитися від нас унизу.

Горішній поверх будівлі переробили, як і квартири внизу: дерев’яна підлога, білі стіни, свіжа фарба. Кайл міг тільки уявляти, який це мало вигляд у лондонський розпал Зібрання. Жодних світлин так ніколи й не знайшли.

— Хто такі «Семеро»?

— Одна з причин, чому я пішла, милий. Її обрані. Першого року багатьох людей підвищували, а тоді понижували із Сімох. Але її улюбленцями впродовж левової частки остан­нього року в Лондоні були Серапіс, Белус, Оркус, Адес і Азазель. І Сестри Геєнна та Беллона. Хулігани, які підтримували для неї контроль. Вони вміли весь час бути відстороненими. Ніколи не всміхались, але обертались і дивилися, пронизливо, просто на тебе. Усере­дину тебе. І коли вони так робили, ти жахалася. Засмутити Кетрін. Якій вони, звісно, доповідали. Ми зав­жди були такі налякані, що саме нам випаде черга потрапити під атаку на наступній сесії за слабкість, за те, що підвели Зібрання.

Інстинкти Кайла підказували йому, що вони отримували хороший матеріал. Не лише через природну розповідь Сьюзен і щедру кількість інформації, яку вона надавала з нечисленними підказками: освітлення на моніторі мало фантастичний вигляд. Ден у кожній кімнаті створив навколо Сьюзен клаустрофобний ореол, коли вона розповідала. Це допомагало розвіяти попередні сумніви Кайла щодо неї та порожньої локації. Але він ще дещо вловив у фоновому звучанні будівлі, коли виставляв рівні в кожній кімнаті в процесі знімання, — неочікуваний бонус.

Після «Ковену» в Шотландії, коли Кайл випадково записав якісь непоясненні підземні звуки в тунелі біля зруйнованого Палацу єпископа, він упевнився в тому, що спіймає багато фонового звуку зовні та всере­дині приміщення на кожній локації їхнього остан­нього фільму «Кривавий Безум». Те, що він міг вловити, часто було кращим за музику саундтреку, і самі лише океанічні звуки шведського лісу утворили весь саунд до документального фільму «Кривавий Безум»; більше ніщо так не передало б відчуття змаління перед величчю й прадавністю бореального лісу. Але в навушниках, ще до запису сегменту зі зреченням Сьюзен, глибоко в штаб-квартирі культу в Західному Лондоні Кайл почув щось схоже на натовп на віддалі. Перш ніж звук затих, він упевнився, що це вітер. Десь там. Але той ніби вдарив у горішній поверх будівлі. І залетів усере­дину.

Гарматний мікрофон, певно, вловлював протяги й повітряні потоки в стояку, бо всі вікна були зачинені: вони зменшували шум дорожнього руху. Але сам будинок створював власний природно химерний звуковий ефект, і то такий, який важко було знайти у звуковій бібліотеці.

— Сьюзен, можете розповісти нам про зміну ролі Кетрін? — жінка знову нервувала. Або тривожилася після викриття Сімох, або ж через сам факт, що справді перебувала в пентгаусі. — Сьюзен? Сьюзен?

Вона підвела погляд. Кайл повторив питання.

— Так, так. Кетрін. На другий рік вона рідко вела сесії. Вона відсторонилася сюди, нагору, — Сьюзен зиркнула на стіни, почуваючись незатишно, мов кошеня перед тінню. — Це мусило бути в 1969-му. Ми бачили її дедалі менше й менше від Різдва попереднього року. Після квітня 69-го я вже ніколи її не бачила.

— Вона повністю відсторонилася?

— Цілковито. Лишалася тут. Коли ми виходили впродовж дня, вона навчала Сімох. Вони проводили сесії вночі за її відсутності.

— Тож, доки ви спали втридцятьох на кімнату, вона мала цілий поверх для неї самої?

— І її собак, — закотила очі Сьюзен. — Її улюблених «варгів», які їли, мов королі. Саме тоді дехто з нас, кому це остогидло, стали називати це пентгаусом. Вона також взялася носити пурпурову сукню. Імператорсько-пурпурову, з горностаєвим коміром. А Семеро носили червоне. Знаєте, щоб виділятися. Як лідери. Наші духовні провідники. Але мені це не подобалося. Ця раптова ексклюзивність, коли ми всі мусили бути разом.

— Тому ви й пішли, через введену нею ієрархію?

— Це була одна з причин для мене. Вона стала обирати улюбленців і серед нас, адептів. Зазвичай дів­чат. Тих, хто найкраще зароб­ляв і лизав дупу. Дів­чат, які тішили її, не загрожуючи їй. Розумних. Тих, що найбільше нагадували її саму. Маніпуляторок. Які могли вибирати хлопців. А її улюбленицями зав­жди були привабливі дів­чата. Бо вона використовувала їх як приманки, і вони починали проводити приватні медитації й терапевтичні сесії з приватними клієнтами. Багатими мішенями. Здебільшого нас змушували до целібату, а вона керувала дів­чатами за викликом, милий. Ці дів­чата робили будь-що для неї, для Зібрання. Ви знаєте, що вона була мадам⁷ у колишньому житті?

Кайл кивнув, спостерігаючи за монітором.

— Ну, тоді ми цього всього не знали. Це стало відомо пізніше, після подій в Америці. Але вона влаштувала кімнати на Вімпол-стріт для своїх улюблениць. І ще пари гарненьких хлопців. Дарувала їм дуже дорогі подарунки як винагороду за їхні послуги. Вони мали власну кімнату на другому поверсі, спереду. Щоб мотивувати решту нас і змусити ревнувати, ще сильніше жадати її уваги. І ми мусили виказувати себе. Свої відчуття. Невдоволені обличчя. Теревені. Плітки. Семеро мали серед нас інформаторів. О, так.

— То як гадаєте, що вона робила тут, нагорі?

Розчарування і гнів зморщили маленьке обличчя Сьюзен:

— Нам казали, що Кетрін жила там у стані постійного спочинку, медитувала. Але вона зав­жди з нами. Її присутність. Що вона все про нас знала, весь час. Що кожен із нас думав і відчував. Семеро казали, що вона нас захищала. Й оцінювала для вибору. Для сходження. Але, звісно, ми вже зізнались у всьому ще в перші дні Зібрання, тож вона знала всі наші секрети. Вона доволі доб­ре уявляла, до чого ми були вразливі. І, за її вказівками, Семеро використовували цю інформацію, щоб звинувачувати нас у незгоді. На сесіях. Аби прорідити людей. І зав­жди щодо нас виявлялася їхня правда. Ми не могли заперечувати звинувачень, тож просто зізнавались у більшому й більшому.

— Навіщо ви це робили?

— Ми відчайдушно хотіли прийняття. Жахалися виключення. Її несхвалення, якщо в чомусь не зізнаємося. Її відсторонення від нас лише додало всьому секретності, таємничості. Їй. О, вона була розумна. І лінива. Перебування нагорі тільки зробило її сильнішою, а вона й пальцем не повела. Усі її дії були стратегічними.

— Сьюзен, що вона робила з людьми, які впадали в її немилість?

— На другий рік нас жахливо карали за непослух. Жахливо.

— Можете нам розповісти? Це були фізичні покарання?

— Свого роду. Але спершу вас просто виключали. Що навіть гірше за те, що відбувалося далі. З вас глузували інші із Зібрання, яким наказували говорити про вас найжахливіші речі на сесіях. У тій кімнаті, де ми зреклися всього. У тому місці відкритості, плекання та спільності. Святотатство — ось на що це перетворилось.