Адам Нэвилл – Останні дні (страница 10)

— Священний жах?

Сьюзен кивнула.

— Як вона змінилася? Це була фізична зміна?

— Так. Так, фізична. У ранні ранкові години сесії сягали свого піка. Люди виснажувалися. Були ослаблені. Втомлені від плачу, від зізнань, від витримування жахливого цькування. І саме тоді — нам казали — ці «істоти» чи «сутності» були серед нас.

Кайл розумів, що настав час поставити ще одне з Максових запитань.

— Ви бачили, аби щось матеріалізувалося? Чи це було відчуття атмосферної зміни?

— Гадаю, повітря ставало іншим. Можливо, холоднішим. Щільнішим. Наче в кімнату увійшли люди й стали за нами. Усе це моя уява, думаєте ви. Бачу за вашим обличчям. І я вас не звинувачую. Я теж так думала. Бог його знає, до чого ми на ту мить були сприйнятливі. Ми були виснажені й голодні, і знервовані, і налякані. Але я таки пам’ятаю дивні запахи. Жахливий сморід. Ніби застояна вода. Ніби вологий одяг, який не провітрили. Навколо нас. Тут, із нами, — Сьюзен вказала на підлогу. — На сесіях, зав­жди. А тоді й у наших кімнатах, де ми спали. Я б сказала, що там ще гірше тхнуло.

— Нам казали, що «сутності» приходили повідомити свої бажання обраним серед нас. І що ми мусили аналізувати сни та видіння й переказувати їх на сесіях.

— На що, люди казали, ці видіння були схожі?

— Дехто отримував раптові інсайти одне в одного. Могли раптом бачити себе очима іншої особи або опинятися в іншій кімнаті. Інші свідчили, що точно чули голоси поруч, позаду себе. Дехто казав, що подорожував.

— Подорожував?

— За межі тіла, поки спали. І всі вони поводилися так, ніби це якийсь священний досвід. Але я не могла повірити, що в цьому є хоч щось святе. Якраз навпаки. Мені це здавалося зараженням.

— А ви мали такий досвід?

— Ні. Я ніколи нічого не чула, не подорожувала за межі себе й не бачила нікого нічиїми очима. Нічого такого. І я в ніщо з цього не вірила. Люди це все придумували, щоб задовольнити Сімох і вкластися в марення Кетрін, ніби вона обожествлялася, а ці особливі духи були її супутниками, її провідниками. Люди вірили в будь-що, чи вдавали, ніби вірили в будь-які її слова, щоб дужче їй подобатися. От як усе було наприкінці, — Сьюзен зупинилась, аби набратися духу. — Але єдине, що я переживала й досі не можу пояснити, — це участь у спільному видінні.

— Поділитеся ним із нами? — Кайл почув приглушений смішок Дена за видошукачем і кинув на нього попереджувальний погляд.

— Нам усім снилося одне й те саме місце. Прихисток. Новий храм. Нам казали, що то він. Кетрін теж бачила це місце. Так нам казали Семеро.

— На що воно було схоже?

Сьюзен заплющила очі:

— Було темно. Але я пам’ятаю, що бачила кам’яні будівлі з дерев’яними дахами під дощем, у полях із високою травою. І небо над ними було дивним. Хвилястим. Але неправильно хвилястим. Ніби спека. Але вона спускалася вниз. Або ж ніби небо якось не так сформоване. Але кожен на тій сесії бачив те саме, і це надзвичайно. Ми не могли навіяти це одне одному. Дехто викрикував, що бачить будівлі. Інший казав, що теж, і перелічував їх. А потім люди вигукували й описували деталі й риси, які ми всі бачили подумки. Хтось зазначив, що місце безлюдне. Воно й справді так. Це було помітно. Одна з будівель була довгою та білою, з чотирма довгими дверима. Інша — цілком з брунатного дерева, мов амбар. На третій будівлі бракувало покрівлі.

— Я не казала, але бачила все це в голові. Усе, що люди в цій кімнаті називали й описували одне одному, бачила подумки, а потім хтось про це говорив.

— Як це витлумачили?

— Що ми розділили попередження Кетрін. Що насувався апокаліпсис. І це місце у видінні — наш прихисток.

— Нам казали, що все вело до цього. Тривалі сесії самодослідження, руйнування наших его. Перевірки нашої віри й нашої відданості Кетрін минули успішно. І ті з нас, хто лишився в Зібранні, — обрані. Усі ми тепер мали чистий канал зв’язку із «сутностями». Час сходження наближався.

— Але вас це не переконало?

— Ні. Ніщо з цього. Але я досі не можу пояснити видіння. Можливо, його нам якось навіяли раніше. Не знаю. Але плани переїзду до Франції розпочалися одразу після тієї ночі.

— І ви вирішили не їхати з ними до Франції?

Сьюзен похитала головою:

— Зібрання на ту мить було параноїдальним і надто отруєним гнівом і ревнощами. Я більше не хотіла брати в цьому участь. Це здавалося мені безглуздям.

— Хтось іще покинув групу перед їхнім переїздом до Франції?

— Декілька. Десь десятеро з нас, гадаю. Але розбіжності й суперництво на деякий час вгамувалися. Прибуття «сутностей» ніби знову все покращило. Дало людям надію, що ми таки важливі. Що все це того варте, і що Зібрання виживе. І нам усім показали фотографію ферми, придбаної Кетрін для нас на гроші Зібрання. Наші гроші. Це виявилося те саме місце, яке ми бачили у видінні. Жодних сумнівів. І це було наче диво. Багато людей після цього пробачили Кетрін усе. Але я не могла. І Макс теж. Тож одного дня ми пішли. За тиждень до першої діаспори.

— Перепрошую. Ви сказали, Макс? Наш Макс? Максимілліан Соломон?

Сьюзен зиркнула на Кайла та скривилася:

— Прошу, не кажіть йому, що я вам розповіла. Але так. Він був тут від початку.

— Вона була дивна, — зауважив Ден. Він стояв на коліні перед монітором, де Кайл його лишив, щоб провести Сьюзен до виходу та піймати їй таксі. Ден лишився з обладнанням у кімнаті пентгаусу з краєвидом на вулицю, маркуючи остан­ню з SD-карт пам’яті на вісім гігабайтів; усі коробочки з-під карт мали таке саме маркування, як і раніше їхні плівки з камер, — з назвою й датою, а тоді додатково записувалися в блокнот, аби знати, який матеріал на якій карті. Кайл не зробив цього під час свого першого фільму й витратив тижні, реєструючи кожну плівку після фінального знімання. Ніколи знову.

А щойно він викладе свій грубий монтаж, то зітре поточний матеріал із лептопа, звільняючи місце для наступного. Фінґер Маус на своїх машинах у квартирі в Південному Лондоні мав місце на жорсткому диску для всього поточного матеріалу для повнометражної документалки. Фінґер Маус зробить дві бекап-копії мастер-плівок; одна буде в Кайла, інша в Дена, а Фінґер Маус лишить собі мастери. Імовірність, що всі три квартири згорять в одну ніч, надто мала. Усі вони жили, мов мартини, кожен на своєму домашньому звалищі, але їхня організація матеріалу стала бездоганною під час спільної праці над документалками. Бо, як нерідко розмірковував Кайл, це єдине мало значення.

— І не кажи. Але виправдано. Такий досвід? Вона — чудовий матеріал.

Він себе не обманював. Але здивування й розчарування досі його непокоїло. Незізнання Макса в участі в Зібранні кинуло тінь на кінцівку інтерв’ю. Подальше розчарування Кайла посилило бажання Сьюзен піти:

— Котра година? Сьома! Я не хочу знову бувати тут уночі. Мені треба йти. Я втомилася.

Пригадування життя в будинку на Кларендон-роуд її висотало. Спостереження за її метанням від піднесення до розпачу, смутку й фінального сумного відходу виснажило і Кайла також. Вона була частиною чогось надзвичайного, поза всякими сумнівами, але шкоди їй це завдало вочевидь назав­жди.

— Я думав, нам доведеться все це викинути, — сказав Ден. — Ну тобто, вона з’являється, схожа на Барбару Картленд вкупі з Містик Меґ⁸, а тоді зомліває зовні. Але вона була хорошою. Дуже барвистою. Буквально.

Кайл присів, посміюючись і роздивляючись вишукану оболонку того, що напевно невдовзі мало стати спальнею американського фінансиста і його бездоганно ґречної дружини.

— Що ти про це думаєш?

— Доволі неймовірно, — похитав головою Ден, усміхаючись. — Якщо так триватиме, з цього може вийти гідний фільм.

— Ти їй віриш?

— А чому ні? — знизав плечима Ден. — Ця фігня тривала впродовж усіх шістдесятих. Фальшиві месії, гуру-шахраї, що витрушували зі своїх послідовників усі їхні гроші. Доки великі лідери роз’їжджали в лімузинах з Бітлами із Rolex на зап’ястках. Вона щось із чимось, ця Сестра Кетрін. Тобто адепти мов продавці Big Issue⁹ в мантіях а-ля Hammer Horror¹⁰, а сама вона ходила до Annabel’s¹¹.

Кайл всміхнувся. Зітхнувши, влігся на голі дошки підлоги й утворив кінцівками «зірку», щоб витягнути хребет після тримання мікрофона весь день.

— Як щодо сутностей? Макс хотів, щоб я зосере­дився на цьому.

— Лайно.

— Досі парке? — засміявся Кайл.

— О так. Свіже.

— Мені сподобалось. Це було дивно. Реально дивно.

— Однаково це лайно. Закладаюся, вони курили косяки завбільшки з кубинські сигари. І жерли в ті часи метаквалон, як драже, ма-а-ан.

Не тут. Це почалося пізніше. Ірвін Левайн стверджував, що культ відкрив для себе наркотики аж у Каліфорнії, після другої діаспори, коли змінили назву на Храм Останніх Днів. Але й Левайн не приділив у книжці уваги цьому містичному ракурсу, сутностям: його цікавила тільки злочинна діяльність, у якій загрузли Сестра Кетрін та її адепти.

Ден вимкнув монітор.

— То що тепер, шеф?

— Паб. Їжа.

— Зашибись.

— За дві вулиці є місцяк, називається «Принц Уельський». Поґуґлив.

— Я з тобою, чуваче. Тоді повернемося сюди закінчити?

Кайл спохмурнів, обернувши голову до Дена:

— Упевнений? Маємо це місце ще на день.

— Зробимо, скільки зможемо, сьогодні. У мене завтра хрестини. Можуть забрати цілий день. І кілька днів роботи на рілсторі наступного тижня, тож я засяду завтра ввечері. Треба наздогнати ще кілька речей перед поїздкою у Францію.