Адам Нэвилл – Останні дні (страница 11)

— Я взяв квитки на пором.

Ден кивнув.

— З цим Братом Ґебріелом усе домовлено?

— Ага. У нього немає імейла. Чи мобільного телефона.

— Страшенно здивований. Сутності кажуть все, що йому треба знати.

— Але я зателефонував йому на міський і сказав, що ми підберемо його в четвер.

— Сказав йому, що я не хочу жодних сутностей у фургоні?

— Забув згадати, — засміявся Кайл.

Коли вони поверталися до червоного будинку на Кларендон-роуд, сонце вже сіло, а місто оживало збудженням суботнього вечора. Випещений дорожній людський рух прямував на звані вечері й у ресторани Ноттінг-Гіллу та Голланд-Парку, перетворюючи повільне сіре пообіддя на спалахи коротких спідниць, вибухи жіночого сміху, гучне гудіння потужних машин і гортанний рух таксі з Гекні.

— Поші, — сказав Ден.

— Піжони, — сказав Кайл.

— Тут не надто помітний економічний спад.

— Велике Суспільство зупинилось на Шепердз-Буш, друже.

Кларендон-роуд тонула в тіні біля підніжжя Ноттінг-Гіллу. Чоловіки віддалялися від пабу, і навколишні звуки ставали фоново-­міськими, далекими: сирени, гучні голоси, недоречний прорив боллівудської музики: тиха стриманість і вишуканість дорогих фасадів і давніх дерев Кларендон-роуд відбивали шуми звідкись інде.

Ден відригнув.

— За скільки, гадаєш, це житло продають?

— Бачив одне, виставлене за п’ять мільйонів, в агентів із нерухомості біля станції метро.

— Певно, продала багато Gospel, щоб заплатити за оренду.

— Вона мислила масштабно.

Будівля була темною. Кайл попорпався з ключами.

— Третя пінта була помилкою.

— Від мого знімання тебе закачає, — розсміявся Ден.

Хихочучи, вони хистко зайшли в будівлю; рухалися неузгоджено через випивку й темряву. Крізь незашторені вікна в будівлю просочувалося трохи блідого вуличного світла, але далеко воно не проникало.

Кайл потягнувся до вмикача в приймальні. Той клацнув. Світла не було.

— Чорт.

— Жартуєш?

Кайл похитав головою. Його ноги прогуркотіли далі коридором. Він спробував увімкнути світло в одній із передніх кімнат. Не було.

— Певно, перегоріли запобіжники. Скільки в тебе батарейок?

— Три. Вистачить, якщо хочеш по-мистецьки. Буде багато тіней. Або...

Кайл пройшов далі в коридор, де великий силует Дена добряче затуляв світло, що падало з вікна над вхідними дверима.

— Або?

— Нічні зйомки. Збільшимо витримку. І я можу влаштувати твоїй дупі суцільну «Відьму із Блер».

Кайл сперся об стіну коридору й поклав долоні на батарею опалення, ніби хотів зігрітися:

— Непогана ідея. Матеріал зі Сьюзен — у денному світлі. Тож мої репліки можуть іти поверх темніших інтер’єрів. Я однаково збирався запропонувати трохи нічого режиму, бо все це трохи одноманітне.

— Круто. З чого хочеш почати?

— З підвалу. Можемо скористатися тамтешніми речами як реквізитом. Знаєш, зробити його нежитловим, але повним історії. Трохи лячним із парою ламп, тоді трохи в нічному режимі. Одна камера на тринозі. Може, трохи стедикама теж.

— Прийнято. Допоможи мені з обладнанням.

Вони вий­шли з квартири на першому поверсі й піднялися до пентгауса забрати обладнання. Вони просувалися глибше й вище в будівлю, і фонове вуличне світло зменшувалось, аж доки їм не довелося навпомацки пробиратися назад у кімнату з їхніми сумками.

Ден вставив нову батарейку в кожну камеру й перевірив ліхтар на верхівці першої — світло, за яке Кайл раптом відчув соромливу вдячність. З-понад лінз камери вперед відкидався маленький круг­лий місяць, а за ним тонше білувате світло утворювало ширше і тьмяніше коло. Промінь ковзав предметами — і ті виблискували: латунні дверні ручки, лискуче покриття на довгих дерев’яних дверних панелях. За ме­жами цього світла були або розмиті стіни й підлога, або цілковита темрява.

Дорогою сходами вниз у приймальню на першому поверсі Ден раптом зупинився. Кайл врізався йому в спину, і Ден зіслизнув на дві сходинки вниз.

— Дурбецало!

— Чому ти зупинився?

— Цить, — Ден обернув голову та глянув униз сходами. — Ти зачинив вхідні двері, коли ми зайшли назад?

— Так. На ключ.

— Слухай, — Ден підняв одну руку.

Кайл нашорошив вуха. Глибокий простір неосвітленої будівлі тихо гудів.

— Що? — прошепотів він.

— Здалося, я щось почув. Унизу.

— Не починай цю фігню, — вишкірився Кайл.

— Ні, серйозно. Я чув кроки.

— По сусідству?

— Можливо, — Ден опустив руку. — Ні, твоя правда. Просто переживав, що якийсь бездомний зайшов за нами всере­дину.

— Ходімо.

На першому поверсі Кайл відчинив двері в підвал.

— Іди перший, — сказав він Дену.

— Чого?

— Бо ти маєш довбане світло на камері. Я не хочу беркицьнутися на цих сходах.

— Сцикун.

Обережно спускаючись за кремезним тілом Дена, Кайл шкодував, що випив так багато Franziskaner Weissbier¹². Але тоді настала його черга зупинитися на нижній сходинці.

— Дене?

— Що?

Кайл підняв обличчя й понюхав повітря.

— Відчуваєш цей запах?

— Який?

— Відійди, — Кайл пройшов далі в підвал. Ден захрипів під вагою камери й обладнання, ідучи за ним. Понюхав. Знизав плечима.