Адам Нэвилл – Останні дні (страница 13)
— Я...
Але ось він долинув знову — далекий спалах свисту, перемежований звуком, що нагадував ледь чутне, наче крізь стіну, булькання в горлі. А за кілька секунд — собаче скавуління. Вони стояли мовчки й нерухомо, аж раптом неосвітленим коридором пронеслося гупання ніг і вирвало їх із заціпеніння.
На мить вони удвох застрягли в одвірку. Ден ударив ліктем Кайлу в плече.
— Сутності.
Кайл пішов за Деном темними сходами з третього поверху на другий; підошви його «конверсів» приземлялися на гладенькі краї сходів і кидалися вперед, а звук дихання поглинало
Кайл не міг ковтнути. Глянув Денові в очі, коли той повернув на сходах і, напівбіжучи, напівнасилу попрямував на другий поверх, і пошкодував про це: ті зі страху були широкі та яскраві в промені вуличного ліхтаря, що падав на його бліде неголене обличчя. Істерика наелектризувала нутрощі Кайла, поширилася на ноги й руки, заледве стримувалася й хотіла вирватися та різко прискорити Дена та його громіздке тіло, що перекривало сходи. Він і гадки не мав, від кого чи від чого тікав, але інстинкти волали: забирайся!
Ноги Кайла занурювалися у фонове вуличне світло, що відбивалося від ламінованої підлоги. Світло втискалось у будівлю з маленького квадрату вікон на сходах, але завжди було тьмяним. Поміж цими джампкатами13 напівтемряви він заштовхував ноги в ніщо і бився спиною, мовби йшов на ногах, що відмовлялися згинатися.
Кайл озирнувся. Побачив вхідні двері на поверх пентгауса. Вони роззявилися. Чорні, розмиті й вібрували в його неповному полі зору. Там нічого не рухалося. Але Кайл знав, що якби це сталося, він застиг би й чекав на сходах, нездатний зрушити.
Він побіг далі вниз за шумною хисткою ходою Дена, а тоді через крихітний сходовий майданчик другого поверху до наступних сходів. Світ здригався в Кайлових широко розплющених очах у відчайдушному жаданні освітлення та ясності, щоб світло виправило світ й зробило його знову видимим і безпечним. Ден важко дихав перед ним, додаючи йому поспіху.
За ними нагорі зачахнулися двері. Мабуть, у пентгаусі. Крізь вихор їхнього важкого дихання, тупоту ніг і серцебиття Кайл також розчув легкий біг, схожий на гарячковий рух пазурів собаки на дерев’яній підлозі, коли той намагається підвестися. Йому стало надто страшно озиратися знову глянути, чи щось тепер позаду нього рухалося.
Раптовий потік повітря згори впав на середину сходів, якими вони завертали, як настрашені діти.
Упав тривалим шипінням і, як здалося Кайлові, перетік у рохкання свині.
— Ох бляха. Ох бляха, — видихнув Ден, послизнувся та вгатився широким плечем у стіну сходів. Кайл проминув його, пробіг останній проліт по три сходинки за раз і не зупинявся, доки не опинився біля вхідних дверей. Ден втиснувся в спину друга. Просипів високочастотним гугнявим ритмом жаху:
— Відчиняй!
— Намагаюся! — зв’язка ключів у руках Кайла підстрибувала, торохкотіла і срібно виблискувала, мов риба в сітях рибалки. Він штовхнув, штрикнув і дряпнув у замок одним, двома, трьома хибними ключами, а потім впустив усю зв’язку. Здавалося, він ладен був заплакати від гніву, страху й розчарування.
За їхніми спинами будівля знову затихла.
Поклавши руки на коліна, вони хапали нічне повітря. Згорбилися біч-о-біч на тротуарі через дорогу від темного й мовчазного будинку із зачиненими після їхньої втечі дверима, і Ден звучав так, ніби в нього стався серцевий напад.
Він поклав долоню на величеньке плече Дена та підштовхнув себе підвестися. Футболка Дена промокла від поту. Вона пахнула сушеною яловичиною на кінській попоні. Кайл витер долоню об
— Ти віриш у цю херню?
Ден не міг говорити.
— Йой. Господи-Ісусе, — він підняв дві долоні в повітря, благаючи в ночі відповіді.
Ден піднявся, мов старий із колісного крісла:
— Щось бачив?
Кайл серйозно замислився над запитанням і швидко пробігся мішаниною свого стрибучого зору з того, що міг згадати:
— Ні. Але ти чув той звук?
— Котрий?
Кайл почув своє нервове хихотіння ще до того, як його усвідомив.
— Якесь страхітливе лайно, — обличчя Дена було попелястим, а верхня губа — волога від краплин поту поміж посивілих вусів. — Що це було?
Кайл похитав головою. Знизав плечима:
— Я чув кроки. Цей... цей... зоопарковий звук.
— Зоопарковий? — стривожене обличчя Дена розпливлось у млявій усмішці.
— Птахи. Тварини. Ну, знаєш, як у зоопарку. Удалині. Чув таке?
Вологе чоло Дена зморщилося від зачудування:
— Я чув голос.
— Ні.
— Мовби голосіння. Такі собі спроби співати. Я так думаю. Без слів. Тоді, може, і собаку. І ніби флейту чи щось таке.
— Флейту? Як свист?
— Може. Хтозна, — Ден замовк і притиснув обидві долоні до рота. — От чорт.
— Що? Що? — друге слово Кайла на октаву піднялося.
— Камери. Чуваче, довбані камери досі там.
Кайл засміявся — більше від полегшення, ніж від абсурдності ситуації:
— Якщо думаєш, що я повернуся туди без священника, то ти жартуєш.
— Хрестини. Мені треба там бути о дев’ятій ранку. Я пообіцяв Джареду. Чорт.
Кайл глипав на будинок з кількасекундною мовчанкою, що відчувалася як кількахвилинна. Він похитав головою:
— Не можу повірити. Велика частина мене тепер серйозно роздумує, чи це не перший, найперший, кажу тобі, перший досвід, перша зустріч із... хай що то було... у моєму житті.
Ден спробував всміхнутися:
— Це міг бути щур, голуб, що застряг усередині. Якийсь протяг. Ми навалені. У старих будівлях химерна акустика. І ми нічого не бачили. Просто налякалися.
Кайл обернув голову до Дена. Простягнув обидві руки з розкритими долонями:
— Тоді піди й забери свою камеру.
ЧОТИРИ
Вест Гемпстед, Лондон
12 червня 2011 року. 1 година дня
До неділі весь випадок уже видавався вигадкою. На світанку вони успішно провели набіг на будівлю і вийшли звідти з усім цілим обладнанням.
У дім на Кларендон-роуд прокралася тварина. Собака. Лисиця. Птах. Голуби. Вони були скрізь. А найменші рухи та звуки пташиного чи тваринного вторгнення посилилися до тої міри, що налякали їх до безглуздя. Чи, може, як і казав Ден, за ними всередину зайшов сторонній.
Кайл виключив імовірність телевізора чи радіо, бо будинок стояв осібно, а вікна були зачинені; однак нагадував собі, що темрява налаштовувала будь-яку уяву на припущення. Це було природно. І не дивно після розповідей Сьюзен Вайт про видіння й сутності у величезній порожній будівлі. Пара пив і тріск дошки на підлозі — і все, вони завелися. Хоча що менше людей знатиме про цей випадок, то краще. Уже тепер Кайл почувався ніяково після дня, проведеного вдома, в безпеці, у його пройнятій відчаєм квартирі-студії: у спортивних штанах, за роботою над сценарієм, з сигаретним димом, що постійно здіймався з попільнички з гаргульєю, та черговим завареним кавником на столі.
У своєму маленькому неохайному святилищі він поступово дозволив відчуттям нишпорити й зупинятися на застарілих якорях його життя: стародавньому шкіряному дивані, від якого боліла спина; настінних стійках, заповнених сотнями корінців
Мало за що можна чіплятися: пошарпане лігво з постійно порожнім холодильником, непевним запахом котячої сечі біля вхідних дверей, вікнами з вертикальним підйомом, що ніколи повністю не зачинялися, та неробочими батареями. Кайл навіть не міг дізнатися власні показники газу й електрики, бо ті були замкнені в підвалі двома поверхами нижче, мешканця якого він ніколи не бачив.
Після простору й вишуканості таунгаузу в Голланд-Парку квартира здавалася ще безладнішою, аніж він пам’ятав. Так само бувало після ночі в готелі, якщо живеш, як бездомний. Але це був дім. Безпечний і справжній. І хоч переживання минулого вечора збурили в ньому достатньо тривожності, щоб вистраждати ніч, а тоді бачити сни, яких він не міг згадати вранці, його страх потьмянів, коли світ заповнило світло нового дня.
Кайл витяг ззаду лептопа четверту флешку з підписом «Лондон, 11 червня, Кларендон-роуд, інтерв’ю в пентгаусі: Сьюзен Вайт, відома як Сестра Ізіда». На перших чотирьох флешках уже знайшлися чудові кадри. Усі сегменти інтерв’ю Сьюзен Вайт здіймалися до критичних точок, коли її схвильованість ставала помітною — зазвичай ближче до кінця кожного сегменту.