Адам Нэвилл – Останні дні (страница 14)

Кайл змусив себе проковтнути сендвіч. У нього паморочилося в голові від ейфорії. Це могло вийти щось. Справді щось. Він відчайдушно хотів обговорити це з Деном. А від думки про остан­ні необроблені кадри попередньої ночі, що з’явилися на екрані його лептопа, він так рознервувався й розпалився, що не міг нормально дихати, вставляючи в гніздо п’яту флешку. Він відклав її наостанок. Кадри на мільйон.

Мікрофон камери використовувався лише для виведення опорної доріжки, але він записував, доки вони спускалися будівлею в підвал, а тоді також у підвалі, коли вперше налякалися, коли Ден використовував камеру як ліхтарик.

Й ось вони, він і Ден, на неосвітленому поверсі пентгаусу. Камера в Дена на плечі, налаштована на широкий кут. На екрані лептопа у вузькому білому промені ліхтаря ковзали підлога та стіни будинку. Інтенсивність променя слабшала в найдальшій точці, тоді зникала в мороці. Затінене поле зору здавалося глибоко підводним, мовби вони знімали в затонулому після трощі кораблі. Відблиски свіжої фарби та поліровані дошки підлоги мало що нагадували про звичайність таких квартир у години денного освітлення, і вночі це втішало слабко.

Маленька сфера світла омивала зад­ні вставки на шкіряній куртці Кайла, коли той ступив уперед, і відтінювала блакитним чорне волосся. Світ ока камери підстрибував і здригався: вона кидала слабкі промені, вдираючись у тьмяну порожнечу прольоту сходів. Але ніколи не пронизувала її далеко.

Аж раптом камера поквапилася вперед і глянула вгору на стелю. На аудіодоріжці Кайл почув крик Дена:

— Дурбецало!

— Чому ти зупинився?

— Цить. Ти зачинив вхідні двері, коли ми зайшли назад?

— Так. На ключ.

— Слухай.

Кайл зупинив диск. Відмотав відео назад до місця перед тим, як Ден послизнувся на сходах. Наблизився до динаміків. Підняв гучність. Щось на аудіо? Так, ось-ось. Ледь чутний брязкіт. Далекий звук. Черга стуків чи вилясків удалині. Він тричі програвав та слухав. Фонові звуки, удалині, але це могло бути будь-що.

Він натиснув кнопку «ГРАТИ».

Уважно вслухаючись у будь-що незвичне на аудіо, Кайл зауважив їхні кроки до підвалу й усере­дині, їхнє дихання, шурхіт одягу, але нічого недоречного. Вони обговорювали запах, камера рухалася ліворуч і праворуч, ні на чому не фокусуючись, аж доки Ден не збільшив зображення на стіні за безладною мішаниною руків’їв мітел та швабр.

— Бінго, — світло камери вдарило в стіну; Ден навів збільшену лінзу на знебарвлене до жовтувато-брунатного зображення. Віддалив панораму, щоб захопити схожі на хмару сліди. На позір то була пляма від випарів брудної води.

Кайл зупинив диск, тоді пострибав назад, доки не натрапив на кадр із плямою під найширшим кутом. Знебарвлення викликало асоціацію з другим рівнем товстих гілок, що здіймалися зі стіни. Вони виблискували, мов скляна штрихуватість, так ніби всере­дині тиньку запікся пісок. Це була не пляма від води.

Він пострибав по відео вперед, кадр за раз. Розмиті прожилки замерехтіли й почіткішали, і Кайл втягнув у себе повітря. Відмотав відео назад до моменту, коли Ден виявив сліди. Знову пробігся відрізком. Й ось воно, на двох кадрах: схоже на кістлявий хребет з розгалуженням ребер.

Він перемотав. Глянув знову. Зупинив відео. Так, це справді міг бути засклений відбиток зігнутого хребетного стовпа в центрі плями, напівприхований за блискучими смугами, мов скам’янілість хребта. Світліше оточення наче натякало на виснажену плоть, обгорнуту навколо скелета, мовби кістки виднілися з-під замурзаної, переважно прозорої шкіри. Над чимось схожим на висохлі залишки пари плечей ніби здіймалися, чи то гойдалися, як тонке вите павутиння, довгі нитки, що тягнулися з чогось схожого на маленький череп. На голову, що майнула, уникаючи погляду.

Кайл позначив часовий код. Тоді відкинувся й дивився — заінтригований, спантеличений і наляканий. Глитнув і роззирнувся квартирою, ніби очікував, що хтось стояв за ним. Запалив сигарету. Подивився, як розповідає на екрані про дітей Зібрання, аж доки його не перервав напружений шепіт Дена:

— Чорт.

Тихий, але чутний, мікрофон записав глухий удар. Мовби хтось упав на двері поверхом вище.

Голос Дена за камерою звучав стиснуто й наполегливо зі страху: 

— Тут точно хтось є. Ти, мабуть, лишив вхідні двері відчиненими.

Кайл достатньо уважно, аж в очах запекло, дивився, як його записане зображення вий­шло з підвалу й обшукувало будівлю з увімкненою камерою. Аж доки Ден її не опустив, щоб помочитися на другому поверсі. Мікрофон камери не вловив нічого, крім їхніх голосів і рухів. І Кайл почувся трохи присоромленим від того, яким-то напруженим від переляку видавалося його обличчя та як стрибали його очі. Фінґер Маус добряче з них порегоче.

Екран почорнів, коли Ден вимкнув камеру перед тим, як вони піднялися в колишній пентгаус Сестри Кетрін нагорі будівлі.

Енергійно палячи, Кайл дочекався початку наступної сцени. І згадав, що вони не встановили світло в пентгаусі, бо квапливо проганяли його вигляд у нічному режимі, коли їх перервали. Але вони під’єднали звук для фінального сегмента в пентгаусі за допомогою двох петличок і гарматного мікрофона. Тож плейбек аудіо моменту їхньої втечі звідти буде кришталево чистим. Це була мить правди: скільки перешкод вони записали?

Почалася наступна сцена. На екрані був Кайл, якого знімав Ден: він говорив про відсторонення Сестри Кетрін від адептів Зібрання, та от камера затремтіла, відхилилася й лишила в кадрі тільки половину Кайлового обличчя, а Ден сказав:

— Чуваче! Ми точно не самі.

Шкіра голови Кайла зіщулилася під волоссям від ледь чутного дряпання по твердій підлозі за кадром. Звук рухався з дальнього кінця коридору до пентгаусу. І це не помилка: воно могло звучати тихо, але це було ясне човгання хистких і невидимих кроків.

Наступне зображення — мертвотно-бліде обличчя Кайла на екрані. Він бачив, як його горло силоміць ковтає всупереч стиснутій трахеї.

— Що це? — запитав Ден, відстібаючи камеру від триноги й опускаючи на підлогу. Стіни пустої кімнати тремтіли у світлі ліхтаря, аж доки камера не націлилася на темну порожнечу дверей. Швидкий обмін репліками між ним і Деном за кадром стиснутими й задиханими голосами був надто голосним:

— Звідки, бляха, мені знати?

— Це не смішно. Просто не смішно. Я зараз...

У мрячних межах світу в кадрі, що показував тільки тьмяний білий потік ліхтаря камери на дошках підлоги, удалині тряснули двері. І то з такою силою, що зображення замерехтіло.

— Заберуся звідси нахрін...

Камера, непорушна на підлозі, завібрувала, зафільмувавши панічний тупіт їхніх ніг до дверей кімнати. Де ті й зупинилися. Пошарпані «конверси» Кайла здавалися сірими в найдальшій межі, куди сягало світло, а чорні кросівки Дена сусідили із зеленуватим відтінком його великих блідих ніг: він був вдягнений у шорти, і ліхтар депілював чорне волосся з його шкіри. Їхні зображення застряг­­ли у дверях, нерухомі від жаху. Кут камери знімав їх лише до пояса.

У безпеці своєї квартири-студії Кайл уважно вслухався у звуки в нібито безлюдному помешканні. Його напружений голос вигукнув із динаміків лептопа:

— Хто тут?

Відповіді не було, тільки перерва між звуками. Він пам’ятав, як цієї миті глянув праворуч: вдивлявся в неосвітлений коридор, із якого ще троє невидимих зачинених дверей вели в кімнати без світла.

Але ось він пролунав. Далекий вереск.

Кайл зупинив відео. Відмотав назад. Програв знову. Крик. Мов пташиний. Або свист. Різкий, короткий.

— Ти це чуєш?

На записі він запитав Дена, чи звук долинув ззовні.

— Рухаймося, — з труднощами промовив Ден; голос його хрипів з переляку.

Мікрофони записали стогін Кайла й кашель Дена. Запах: потім був сморід, що здіймався з неосвітлених рубежів горішнього поверху. А на аудіотреку знову пролунав далекий вибух свисту, мовби птахи, сполохані з живоплоту. А потім...

Кайл пострибав по відео назад. Знову вслухався в що це було? Тваринне. Раптове. Гортанний вологий гуркіт із зачином рику всере­дині. І щось іще у відповідь на рик: він сприйняв це за пса. Так, це звучало, мов наляканий пес свистів мордою.

Він відмотав відео назад тричі. Знову вслухався.

Чи могла такий звук видавати людина?

Кайл натиснув кнопку «ГРАТИ». І відхилився від лептопа. Відштовхнувся від динаміків, що вібрували тупотом ніг: чиїмись кроками, хто хистко промайнув темним проходом туди, де зіщулилися вони з Деном.

На екрані їхні ноги підстрибнули й утекли. Вони врізалися один в одного й боролися у дверях, тоді рядком рвонули до сходів і зник­ли з кадру. Мікрофони записали хаос їхньої втечі неосвітленими сходами: долоні повискували на бильцях, ноги гупали по дерев’яних сходинках, дихання було утрудненим, мов у перегрітих машин. А тоді вони з Деном перетворилися на далекі удари на аудіодоріжці. Але камера без упину знімала порожнечу темного коридору за дверми кімнати, з якої вони евакуювалися.

З динаміків вирвалася нова черга звуків. Вони нагадали Кайлові гарячковий ляскіт долонь по стіні. Так ніби хтось на нетвердих ногах намагався швидко рухатися коридором за ними.

На тому самому поверсі гупнули другі двері, мовби рвучко зачинені несамовитими руками. Непроханих гостей було двоє? Неможливо.

— Господи. Господи, — згорбившись на підлозі квартири, він втупився в екран лептопа й не кліпав, аби не пропустити те, чого насправді не хотів бачити. Зображення на екрані декілька секунд не змінювалося: нерухома камера знімає з рівня землі, картинка у видошукачі статична. Аж доки повз відчинені двері не пробігла худорлява постать.