Адам Нэвилл – Останні дні (страница 16)

— І вам доведеться прийти до мене. Я працюю біля Стренд.

— Гаразд. Чудово.

— Доб­ре. Зустрінемося біля «Стар Інн». О першій рівно. Можу приділити вам двадцять хвилин. Побачимося. І принесіть із собою мою пошту.

— Авжеж, — сказав він гудкам.

Кайл видихнув, тоді добряче ковтнув із пінти води з-під крана на кавовому столику. Обернувся до лептопа й наґуґлив згадану Рейчел Філліпс назву пабу. Розгорнув на екрані ще одне вікно і вставив поштовий індекс у Google Maps. Пошукав найближчу станцію метро. «Чансері Лейн». Може, він зуміє поїхати на таксі й виставити рахунок Максу, який потішиться цією зачіпкою. Може, спробує переконати Рейчел дозволити йому записати її свідчення анонімно, а тоді запросити актрису начитати її розповідь закадровим тестом, якщо та буде достатньо доброю. Королівська радниця Рейчел Філліпс говорила стисло й цінувала час, але як баристерка вона точно не відповідала портрету дивачки, готової поспішати зі спекулятивними висновками щодо химерних звуків і запахів в орендованій квартирі. Хіба баристери не за точність?

Раптом Кайл відчув спокусу знову зателефонувати Дену й розповісти йому новини про інтерв’ю: це неочікуване підтвердження того, що вони насправді пережили в будівлі. Він підхопив телефон зі столу, згадав, що Ден працює, і поклав назад. Кайл осів на дивані. Поглянув на покрив каштану за вікнами вітальні, крізь який пробивалося остан­нє сонце, просочуючись, мов крізь діаманти.

Це реально перетворювалося на щось. Він це відчував. Цю дорогоцінну сверблячу мить, коли звичне плентання дослідження, полювання на інтерв’ю, нескінченні телефонні дзвінки для організації зйомок, стовбичення між дублями, хвилювання, перероб­лювання та компроміси ніби сходилися докупи; щасливий розвиток подій, коли одна зачіпка розгорталася в наступну, і Кайл, запаморочений від захоплення, сповнювався радістю від того, що проєкт утілювався в життя й набував унікальної форми, розповідаючи власну історію — наратив, формування якого Кайл ніколи не очікував від сценарію. Найкращі історії розповідали самі себе й перетворювали початкові передумови на скам’янілості: Кайл знав це з досвіду «Кривавого Безуму» та «Ковену». Вони вигорали, якщо просто чекали, що їх розкажуть, чекали потрібних людей і поставлених потрібних запитань.

— Нічосі! — сказав він коту, що сидів на поруччі дивану. Той примружився й перевернувся на спину.

Досі жодної звістки від Макса: Кайл уранці залишив у того на мобільному плутане повідомлення. І ще два раннім пообіддям, коли був надто накручений, аби сидіти спокійно після перегляду відео з остан­ньої флешки. Хіба Макс не просив його перетелефонувати одразу після інтерв’ю зі Сьюзен Вайт?

Він відкрив електронну пошту й став друкувати:

Вітаю, Максе!

Перепрошую за надлишок ентузіазму, але з нами трапився надзвичайний випадок увечері в суботу на Кларендон-роуд. У мене досі обертом голова. В усякому разі, розповімо детальніше, коли говоритимемо наступного разу. Паніка скасовується: ми повернули камери сьогодні рано-вранці, мушу додати, з деяким занепокоєнням, що Ден не зможе відправитися на наступне замовлення. Удень це місце справляє інше враження. Узагалі жодних доказів перебування там ще когось, окрім нас. Зовсім як коли ми були там зі Сьюзен-Вайт: порожнє, голе, звичайне, цілковито безневинне. Утім, світла досі не було, і нам забракло духу/часу перевірити пляму в підвалі, тож мусите розповісти про неї домовласнику. Там смердить. А якщо це скверна, то про неї варто знати Ватикану! Хай там як, я трохи пішов по сліду після переляку минулої ночі й тепер маю неочікувану зачіпку, над якою працюватиму завтра.

Бувай,

Кайл

 

 

ШІСТЬ

Лінкольз-Інн-Філдз, Лондон.

13 червня 2011 року, 1 година дня

 

Рейчел зиркнула на Кайла, який видобув з бічної кишені шкіряної куртки верескливий телефон:

— Вам треба відповісти?

— Ні, це може зачекати, — похитав головою Кайл. Це був третій дзвінок від Макса, відколи він усівся з Рейчел Філліпс на лавці на Лінкольн-Інн-Філдз. Один позирк крізь вікно пабу — і вона миттю відмовилася від власного вибору закладу їжі. — Не переживайте, — сказала. — Річ не в тім, що я не хочу, щоб мене бачили з вами. Швидше, щоб хтось не підслухав нашу розмову. Я там надто багатьох знаю. У мене всього двадцять хвилин, я можу поїсти піз­ніше. Ви не заперечуєте?

Швидко, стисло, задихано, доки вони крокували до Лінкольн-Інн-Філдз; її очі рідко відривалися від екрана BlackBerry, і Кайл зрозумів, що це інтерв’ю буде коротким.

— Сподіваюся, ви не виставите мені рахунок за ваш час. Здогадуюсь, що він у вас дорогий.

— Можливо, — засміялася вона. 

Свіжа біла блузка, єдина низка перлів, дизайнерські окуляри з чорними дужками, вугільно-чорний костюм у смужку, лискучі білі колготки, туфлі з ремінцями на п’ятках, зрілі парфуми. Жінка була пухкою, але сексуальною тою вродою, що притаманна блон­динкам середнього віку з блідою шкірою. Вона жестикулювала, і її червоні нігті виблискували, мов панцирі великих сонечок, а на гладенькому веснянкуватому зап’ястку мерехтів тонкий золотий ланцюжок.

Кайл дав їй DVD двох остан­ніх документалок, сподіваючись, що вона здолає перешкоду з мертвотно-похмурих обкладинок і подивиться їх; бачив, що вона була серйозною, не божевільною й не схильною до експлуатації, і що їй можна довіряти, якщо вона колись передумає щодо розмови на камеру чи принаймні дозволу використовувати її діалог.

— Ох. Боже. «Ковен». Що далі? — сказала вона, тоді кинула на нього примирливий погляд. — Дякую, — промовила, швидко заштов­хуючи диски собі в сумку.

— Назву обирав не я. Дистриб’ютор, — запропонував він як пояснення.

Телефон Кайла запищав: Макс залишив ще одне повідомлення.

— А я думала, це я зайнята, — сказала Рейчел.

— Це виконавчий продюсер фільму. Він може зачекати. Я знаю, що ваш час цінний.

— Дякую, — скромно мовила вона й задивилася понад травою на башточки та вали Університету Святої Марії. — Спочатку з’явився запах. Це перше, що я помітила.

— Як би ви його описали?

— Жахливий. Спершу — як невиразні залишки каналізації. Але я тоді переконано думала про мертвого щура під дошками підлоги. Як падло. Безпомилково. Я провела деякий час із ООН у Боснії, розслідувала воєнні злочини. Тож знаю, як пахне смерть, — вона тричі кліпнула охайно нафарбованими тінями очима. — Але він з’являвся й щезав. Уночі. Ніколи не відчувався, коли агенція з оренди надсилала майстра вдень. Вони нічого не могли знайти. Сантехніка була справна.

— Вони перевіряли підвал?

— Звісно.

— Бо я гадаю, саме там ми й знайшли течу.

— Течу?

— За коробками й меблями, — кивнув Кайл. — На стіні. Світло не працювало.

— Світло, — Рейчел вкусила збоку нижню губу; її наманікюрені руки якусь мить покрутили BlackBerry.

— Так. Коли ми повернулися близько десятої, щоб завершити пару сегментів, то виявили, що немає світла. Тож ми використовували ліхтар камери, коли Ден побачив пляму на стіні підвалу.

— Це була не теча, — сказала вона майже пошепки. Роззирнулась, упевнюючись, що ніхто не підслуховує.

— Ні?

Рейчел похитала головою.

— Я правильно розумію, що ви побачили знебарвлення в комірчині? — коротко запитала вона, і її блакитні очі звузилися в тандемі з тоном допиту.

— Так... — Кайл стримався, щоб не закінчити словами «ваша честь».

— І що саме ви побачили на стіні?

Кайл знизав плечима, досі вибитий із колії раптовою прямотою її розпитувань.

— Ем... пляму, я гадаю. Або сліди тління. На тиньку. Коли я промотав назад, я побачив... не знаю. Кістки чи щось таке.

Рейчел у загадковому тріумфі всміхнулась.

— Плями на тиньку проступали у двох кімнатах, які я орендувала. За три місяці після масштабного ремонту всієї будівлі. Що включав нову сантехніку, прокладення проводки та повний косметичний ремонт в усіх трьох квартирах. Я це знаю, бо змусила агента з нерухомості показати мені рахунки. І там не було вогкості. Не було теч. Волога не підіймалася. Нічому було залишити ті сліди.

— Що ж, ремонт зробили знову. Це місце всере­дині показово ідеальне.

— Не здивована. Але вас мусить здивувати, що інші частини будівлі також двічі ремонтували, поки я там жила, і це за якийсь рік. Дві інші квартири досі порожні?

— Так.

Рейчел знову всміхнулась.

— Інші мешканці виїхали до мене. З тих самих причин.

— Сморід, плями?

— Це лише частина. Але стосовно світла — двоє електриків запевняли мене, що з проводкою все гаразд, хоча вимкнення світла в усій будівлі було звичною справою. Я стала доволі вправно вмикати світло у щитку. Зазвичай цього для початку вистачало — цього й сотні запасних лампочок. Що саме вимикало мережу, ніхто мені сказати не міг. Але потім проводку під щитком хтось пошкодив.

— Пошкодив?

— Понівечив, — кивнула Рейчел. — Але хто? І вимкнення світла зав­жди передувало появі дивних запахів і плям. Власне, Кайле, закладаюся, що коли ви повернетеся в будівлю сьогодні, сліди на стіні в комірчині вже помітно зникатимуть. І вони будуть не біля труби, тож це не теча. Будь-який майстер підтвердить, що там немає вологи. А відбиток залишиться. Ви бачите в ньому різне. Та це досі не найгірше. Мене... Мене зав­жди тривожило відчуття, що нас навідував хтось непроханий. Я там здебільшого перебувала на самоті, а це остан­нє, що одинока жінка хоче відчувати. Небезпеку. Але я відчувала.