Адам Нэвилл – Останні дні (страница 15)

На незграбних ногах, некоординована, але швидка, вона пурхнула на якусь мить, а потім теж спустилася сходами. Переслідуючи. І, як виявилося, темряву дверей і порожнечу за ними сповнювало дряпання ніг постаті: воно нагадувало собачі кігті, що ковзали та шкрябали поліровану поверхню.

Кайл натиснув на паузу. Хтось, майже напевно голий, був там із ними весь час. Але як? Вони перевірили кожну кімнату горішнього поверху, перш ніж почати остан­ню сцену. І зачинили за собою всі двері. Це було просто неможливо. Якусь мить він вважав, що надто знервований, аби дивитися цей відрізок знову. Але спіймав себе на тому, що повільно відмотує стрибками назад, аж доки пляма блідого силуету, що поспішав повз двері, знову не з’явилася на екрані.

Відкинувся назад і задивився на застигле зображення вертикальної постаті в півкроці. Кайл промотав відео вперед на два кадри. Постать була досі розмитою, майже з накладенням зображення, проте фокус камери мінімально, але покращився. Так, тепер було трохи більше деталей. Пара висохлих ніг під зморщеним пахом. І більше натяк, ніж власне наявність, на змарнілі сідниці. Шкіра вибілена, мов черево риби. Коліна загострені, литки жилаві, а щиколотки й п’ятки мали більше кісток, ніж тканини м’язів. Друга нога, поки перша зависла над підлогою, розмилась. Однак певні ознаки вказували на те, що вона довга й загострена, якщо не гостроверха. Безплотна.

Кайл згадав, що треба видихнути. Знову пострибав уперед, спостерігаючи, як змарнілий силует розмивається, згорблюється, а тоді випадає із поля зору, наче постать опустилася рачки на вершині сходів за ме­жами кадру.

Він знову повернувся до остан­ніх трьох кадрів — єдиних із натяком на обличчя в профіль. Але коридор був тьмяним, а постать — розмитою через поспіх. Мало що було зрозуміло, окрім сліду гострих рис спереду безволосої голови.

Ноги звело судомою, і Кайл не міг поворушитися, коли відео почало програватися. Постать зникла з екрана, але шкрябання та дряпання її спуску дерев’яними сходинками натякали на чотири набори довгих кігтів, що намагалися за щось зачепитися.

Мікрофони вловлювали ці звуки кілька нестерпних секунд. Аж доки шум спуску постаті не приховав потік вітру крізь будівлю, периферія якого навіть камеру змусила здригнутися. На хвості подмуху, що тягнувся, певно, ще з вершини будівлі, пронісся фінальний звук — радісний вереск свині.

 

П’ЯТЬ

Вест-Гемпстед, Лондон.

12 червня 2011 року. 4 година дня

 

Кайл набрав Дена. Натрапив на автовідповідач. Спробував наговорити на нього про відео з Кларендон-роуд, але дзвінок обірвався. Та він годинами переповідатиме щойно побачене, а не за якісь секунди!

Ден перетелефонував за годину: він закінчив із хрестинами, але отримав остан­ньої хвилини якусь роботу для Новин Четвертого каналу того вечора про тероризм, і зараз був у Гітроу. Не міг говорити. Набере Кайла, коли прокинеться наступного ранку.

Кайл зателефонував Фінґер Маусу, аби сказати, що перші флешки їдуть кур’єром, а він хотів би окремий запис на касеті аудіотреків із Кларендон-роуд. Ти почуєш навіщо, друже!

Він походжав захаращеною підлогою квартири; за досить малий час нарізав з десяток кіл. Курив Lucky Strikes, аж доки рот не запалав і, за відчуттями, не померли остан­ні смакові рецептори. Відчував нудоту від нервів і втоми й нормально не поїв. Знову зазирнув у холодильник. Самий лише відкритий пакет равіолі, три мляві стручки зеленої цибулі та відерце йогурту тільки вивертали йому шлунок.

Брав і відкладав книжки. Розпочав і зупинив фільм Вуді Аллена. Помив тарілки, і навіть витер і прибрав їх. Знову погодував кота, а той і не заперечував. Неодноразово визирав у головне вікно квартири з краєвидом на Ґолдгерст-террас. Відкоркував пляшку Wild Turkey: той обпалив шлунок, і він започувався краще після двох склянок. На вулиці люди поверталися після вечірніх виходів із дому. Сексуальна дів­чина зі стрижкою, як у Трініті з «Матриці», оголосила про себе на бруківці зовні звичним стук стук стук чоботів на високому підборі. Кайл підійшов до вікна й ненадовго та палко зажадав її. Але навіть вона не змогла відвернути його від відео.

Чи був то на відео наркозалежний? Угашений і довгов’язий, що полював у темряві, втративши будь-яку гідність, із дзвінким і надламаним від виснаження та злиднів хронічної залежності голосом? Можливо, воно, він, вони отримали доступ до будівлі та сховалися серед найзаможніших мешканців міста. У порожній будівлі. Напевно так. Голоси Кайла та Дена пробудили його й витягли зі схованки в якійсь майже смертельній наркотичній дрімоті. Якось Кайл бачив двох скелетоподібних наркозалежних у Кемдені, поки те місце не очистили, — двох дів­чат, що порпалися в смітниках біля однієї з крамниць о четвертій ранку: вони відверто світили кістками під одягом, який вдягали колись до нічних клубів, з обличчями, грудкуватими від пурпурових чиряків.

Чи, може, це до будівлі притягнуло колишнього члена культу, спустошеного й нездатного розірвати прив’язаність до Останнього Зібрання після сорока років?

Кайл поставив на стереосистемі альбом Volbeat¹⁴, аби зупинити торохтіння в голові. Втупився в стелю. Знову прокрутив у пам’яті непевні жахи на відео з Кларендон-роуд. Подумав про жаску пляму в підвалі. У збентеженні зіщулився страх. У квартирі було тепло, але Кайл затремтів, мовби потрапив у настирливий протяг. От ніби зараз вертикально прискориться в бед-тріп, підігрітий параноєю й напружений від гаданої небезпеки.

Кіт доєднався до нього на дивані й декілька хвилин м’яв перед­німи лапами його груди й живіт, але так і не зміг зробити Кайлові груди достатньо зручними для сну. Кіт покинув його. Високо задерши хвіст, рушив у крихітну кухню, і Кайл почув, як той відшукав остан­нє слабке сонячне світло на підвіконні.

Кайл узяв до рук вісім листів, які прихопив із коридору будинку на Кларендон-роуд того ранку. А тоді взявся ґуґлити імена колиш­ніх мешканців.

— Місис Філліпс? Рейчел Філліпс?

— Це я. З ким я говорю?

— Кайл Фрімен. Ви працюєте в неділю? Нічого собі.

— Я працюю щодня. Хто ви?

— А. Ми не знайомі...

— Ви ж нічого не продаєте? Я дечим зайнята.

— Ні, ні. Я просто, ну, цікавлюся житлом, яке ви орендували на Кларендон-роуд.

— А, зрозуміло.

— Що ж, я так розумію, ви — колишня мешканка квартири на першому поверсі, і...

— Звідки у вас цей номер?

— О, я вас заґуґлив.

— Заґуґлили?

— Так, перепрошую. Мабуть, це видається надокучливим. І зазвичай я вас не потурбував би, але, ну, я був у помешканні в суботу, і... Не зовсім упевнений, як це пояснити...

— Підозрюю, ви запитаєте мене, чому я виїхала з квартири посере­дині оренди.

— Ем, а ви виїхали?

— Не орендуйте її. Не наближайтеся до неї.

— Я й не збирався. Принаймні тепер.

— То агент із нерухомості дав вам моє ім’я, щоб ви могли мене заґуґлити?

— Ем-м, ні.

— Рада чути. То звідки тоді у вас моє ім’я?

— З листа. Але я його не розпечатував. Я побачив пошту сьогодні вранці, коли ми поверталися за... і вирішив зателефонувати комусь із колишніх мешканців. Ви єдина, чий номер я зміг знайти. У вашій конторі. Ви єдина королівська радниця¹⁵ онлайн, на ім’я Рейчел Філліпс. Я збирався залишити повідомлення.

— Леле, а ви заповзятий.

— Ну, це для мене доволі важливо. І я просто, ну, хотів запитати...

— Чи не помічала я чогось незвичного в помешканні, коли там жила?

— Саме так. Наприклад, натрапляли на дивні запахи?

— Запахи? Ха! А сантехніки казали мені, що з трубами все гаразд. Я кажу «сантехніки», бо я кликала поглянути трьох. І зі зливом теж усе гаразд. Але запахи були найменшою з моїх турбот, містере...

— Фрімен. Кайл Фрімен.

— Містере Фрімен, — вона стишила голос, так ніби з її боку хтось міг підслуховувати. — Ви вірите в привидів?

— Ви знаєте, у мене це часто питають. Можливо, краще зізнатися: я знімаю фільми, мем. Я знімав художні й документальні фільми про непоясненні феномени...

— Вибачте, я думала, ви майбутній жилець. Варто було сказати. Я не маю наміру говорити про щось із цього під запис...

— Ні, ні, не треба. Ми мали дозвіл зайти всере­дину будинку, щоб зняти документальний фільм про його історію...

— Історію? Яку історію?

— Вона в нього є. Слухайте, я не журналіст і ніколи б не використав ніде ваше ім’я. Я незалежний документаліст, і навіть не хочу вас знімати, хіба що ви...

— Боже милий, ні!

— Авжеж. Не проблема. Але... Ви зараз маєте час поговорити? Про будинок?

— Не дуже.

— Тоді чи не могли б ми зустрітися? Я буду радий вискочити на ланч.

Павза.

— Мем?

— Так. Зачекайте. Просто дивлюся в щоденник. Слухайте, може, буде корисно поговорити про це з кимось, окрім моїх друзів, які вважають мене божевільною щоразу, коли про це згадую. Ви вільні в понеділок?

— Можу бути.

— О першій? Це мусить бути завтра. Я буду зайнята наступні три тижні.

— Звісно, звісно. Я зможу.