Адам Нэвилл – Останні дні (страница 17)

— Ми чули щось химерне, — Кайл напружився, коли Рейчел рвучко розвернулася до нього.

— На горішньому поверсі жили керівник фонду з дружиною. А на другому — власник авіаліній, який користувався квартирою, коли був у місті. Ми всі дещо чули.

— Ви можете це описати, ці звуки?

— Можу спробувати. Але їх було дуже важко визначити. Мені здавалось — ну, це сміховинно, але інколи мені здавалось, що я чую дітей. Які плакали. Від страждань. І вітер. Дітей у вітрі. Чоловік нагорі часто скаржився на собак. «Собаки знову галасували», — казав він мені вранці. Він був іранцем. Але англійською розмовляв доб­ре. Ми чули тваринні звуки. Принаймні я сподіваюся, що це були вони. Але я не впевнена, які тварини їх видавали. І зав­жди за ме­жами квартир, на спільних сходах. Але пара нагорі впевнено заявляла, що до них вламувалися. Вони десь три рази викликали поліцію посеред ночі. Однак мені зав­жди здавалося, ніби хтось вештався у коридорі чи на сходах. Кроки. Ніби п’яні чи щось таке.

Кайл втупився собі під ноги.

— Музика?

— Музика? Ні. Але щось схоже на свист, так я думала.

— Тож це була не моя уява. Ми там добряче налякалися. Вам повага за те, що затрималися так надовго. А от ми втекли, мов парочка дітей. Там ніби був цей вітер...

— Що дув униз посеред сходів?

Кайл кивнув.

— То що, ви думаєте, це було? Ви ж експерт.

— Я б не назвав себе експертом. Я ні про що таке не чув. Щось на кшталт переслідування полтергейстом, мабуть... — Кайл глитнув. — Ви ніколи нічого не бачили?

— Боже, ні, — похитала головою Рейчел. — Але я можу решту життя розповідати цю історію, як вона є, — вона різко глянула на Кайла. — Серед друзів. Тож я не хочу виявити, що ви використали моє ім’я у фільмі. Бо я шукатиму.

— Ні, ні. Не переживайте. І не подумав би. Однаково сусід нібито підтвердив деякі з ваших слів. Ден розмовляв з ним у неділю, коли ми повернулися за апаратурою, і той сказав, що люди весь час приходять і йдуть. Ніхто не жив там дуже довго. Ніколи. Будівлю зав­жди розбирали й знову лагодили. Це доводило його до шаленства. Він усе торочив про контейнери для сміття, молотки та риштування, усяку таку фігню. Я лише хотів би скористатися деякими деталями щодо того, що мешканці переживали в будівлі, але я ніколи не згадуватиму вашого імені.

— Доб­ре. То розкажіть мені про історію. Ви казали, що була історія. Звісно, агент із нерухомості ніколи про це не згадував, але щось підказує мені, що мені не сподобається ваша розповідь. У ній... мешкали привиди?

— Ми були там, щоб почати знімати документальний фільм про Храм Останніх Днів.

Рейчел Філліпс поглянула на нього так, ніби її зараз схопить удар.

— Культ? В Америці?

— Вони починали життя в тому будинку, Рейчел, — кивнув Кайл. — Коли ще називались Останнім Зібранням. Вони були там у 1968-му та 1969-му.

 

СІМ

Вест Гемпстед, Лондон

13 червня 2011 року. 2:45 дня

 

— Максе, розслабтеся, заради Бога.

— Я що, колись вам казав піти й узяти інтерв’ю в якоїсь клятої юристки чи в клятих сусідів? У вас достатньо роботи й без того. Сподіваюсь, я не дарма поклав на тебе свою упевненість і довіру, Кайле, — голос Макса на іншому кінці тремтів, і не тільки від гніву: він звучав так, ніби от-от розплачеться.

— Ого. Ого. Стривайте. Ваша інструкція чітко вказує, що ми маємо досліджувати й знімати докази паранормальних феноменів, що постають із системи вірувань Храму Останніх Днів. Це просто з вашого пітчу, Максе. Інтерв’ю в колишньої мешканки їхньої початкової штаб-квартири, на яку вплинула ця надприродність, безпосередньо стосується цього фільму. І до речі, ця «клята юристка» викликає збіса більше довіри, ніж Сестра Ізіда, яка має вигляд фрік-шоу.

— Не будь таким нелюб’язним, Кайле. Ця жінка так само чесна, як цей день — довгий. Вона була там. Там, Кайле. А юристка та її сусіди — ні. Сьюзен Вайт нізащо не прикрасила б свою історію. Хай що вона розповіла, цьому можна вірити.

Це була незнайома територія. Кайл бачив Макса лише привітним і безтурботним, якщо не згадувати його високу думку про себе та приховану хитрість. Але зараз він вчував нестабільність. Щось запальне й емоційне, може, навіть панівне. Та насправді йому на це було начхати.

— Послухайте. Моя робота свідчить сама за себе. Я ретельний, Максе. Я йду за зачіпками. І не пропускаю важливі свідчення. Варті довіри й переконливі свідчення від надійних свідків. Рейчел Філліпс — баристерка, Максе. Баристерка. Який, на вашу думку, цей фільм матиме вигляд зі жменею старих гіпі у віці за сімдесят, що розказують про «сутності» та «Сімох»? Га? І намагаються сподобатися. Подумайте про це. Це добряче скидатиметься на «Підземелля та драконів», друже.

— Прошу, не підвищуй голос. Ти маєш спробувати зрозуміти...

— Ні, Максе. Я не можу. Не можу зрозуміти, чому ви дорікаєте мені за ініціативу. Це поганий спосіб почати робочі взаємини. Я не очікую, що моє рішення знайти розповідь на підтвердження ставитимуть під сумнів. Я сказав вам про це, коли ми вперше зустрілися. Ви дали мені творчу автономію. Мене не спрямувати порядком денним. Я так не працюю. У мене тут немає прихованих мотивів, Максе, і я не шукатиму ваших теж. Надто тому, що ви самі були членом, га?

Макс надовго замовк. Однак Кайл чув потойбіч тремтливе дихання старого.

— Ні, Кайле, ти маєш рацію. Вибач мені. Я зараз під великим тиском. Потерпи мене, — його тон пом’якшився до примирення, до каяття, так ніби він зараз дивувався своєму спалаху чи не був певен, звідки той узявся. Здавалось, той їх обох заскочив зненацька.

Кайл залишався обачним, інстинктивно пі­дозріливим до будь-якого владного втручання в кіновиробництво. Бачить бог, він цього вже наївся.

— Чому ви не сказали мені, що належали до Останнього Зібрання? Це серйозне замовчування. Ви вгрузли там по яйця від початку, друже, і чомусь вирішили мені цього не казати. Тож у чому річ?

— Сьюзен не мусила цього згадувати. Я сказав їй цього не робити.

— Чому? Ви покинули групу того ж тижня, що й вона! Могли б розповісти нам те саме, що й Сьюзен. Може, нам варто взяти інтерв’ю у вас...

— Ні!

Кайл сахнувся, так ніби слухавка вдарила його електричним розрядом.

— Вибач. Мені шкода. Просто зараз для нас складний час.

— Для нас? Хто такі «ви»?

Макс довго й утомлено зітхнув:

— Ще один з нас пішов у ніч.

— Я не вловлюю, Максе. Що ви мені кажете?

— Ми не можемо далі марнувати час. Украй важливо отримати цього тижня свідчення Ґебріела. І мені потрібен відзнятий лондонський матеріал просто зараз. Завантажений на FTP-сервер. У тебе є адреса?

— Так. Але чекайте. Постривайте. Що ви маєте на увазі під «один з нас пішов»?

— Ми старі. Нас лишилося мало. Дехто з нас кепсько почувається. І мій дорогий старий друг нещодавно нас покинув.

— Тобто помер? Хто?

— Неважливо. Він не бажав порушити тишу задля фільму. Ніколи б у це не вв’язався. Але я через це дуже засмучений.

— Вибачте. Мені шкода, Максе.

— Я почув учора. Це все дуже сумно. Ми так багато разом пережили, — Макс прокашлявся. — Зателефонуй мені, коли будеш у Франції. Тоді зможемо поговорити більше. Зустрінемось, коли повернешся.

— Чекайте, — але Макс уже поклав слухавку.

 

ГЕЛТЕР СКЕЛТЕР

 

«Хай що б ви читали раніше про вбивства,

ця книжка вас шокує».

Ірвін Левайн, «Останні Дні»

 

ВІСІМ

Околиці Мортена, Нижня Нормандія, Франція.

15 червня 2011 року

 

На телефоні Кайла дзенькнуло нове текстове повідомлення. Від Макса: «Зніми кожну будівлю. Мені потрібен Брат Ґебріел у кожній кімнаті». Це вже дев’яте повідомлення від Макса, відколи вони прибули у Францію з Братом Ґебріелом, що сидів на зад­ньому сидінні мінівена, мов маленька лялька.