Адам Нэвилл – Останні дні (страница 19)

— Знайшов!

Сонце мало сісти менш як за чотири години. «Краще впоратися до вечора. Не викликайте пі­дозр», — настановляло остан­нє повідомлення Макса, а потім сигнал на їхніх телефонах щезнув.

«Чому? І в кого?» — написав він у відповідь. Макс так і не відповів.

Кайл пробився крізь орляк і живопліт. Притримав його для Дена, щоб той протиснувся крізь нього задки з камерами й першими сумками з обладнанням. Ґебріел обачно тупцяв за ними своїми маленькими ніжками.

Вони вибралися на поле — океан вологих бур’янів, кропиви й тонконога, що сягали Кайлу до пояса. Десь під заростями пролягала стежка, якою адепти Сестри Кетрін мандрували в селище та з нього, продаючи там яйця, відправляючи свої ручні вироби, рукопис книжки Кетрін і передовиці видавцю в Дорсеті, перетворюючи журнал Gospel на дедалі сюрреалістичніший. Макс включив у свою теку вцілілий примірник книжки та два рідкісних журнали. Книжка була майже нечитабельною: блаженний, стилізований під Старий Заповіт маніфест нісенітної самореклами, що підтримувала віру Кетрін у власну божественність, її роль як спасительки своєї пастви та пишномовні саможаління про переслідування й вихід із занепалого світу. Того, до якого вона обернулася спиною, прагнучи до завуальованих натяків на божественне безсмертя, котре вона зі своєю паствою здобуде за допомогою віри в усамітненні. Журнал повторював переважно одне й те саме, а також обіцянку спасіння від жахів родини, суспільства й уряду, але, звісно, тільки через відданість Кетрін та її прозрінням-одкровенням. Але й те, й інше видавалося свідченням лише вигадливої манії та монументального его.

Землю не доглядали роками, ймовірно, відколи в березні 1972 ферму покинули — після пережитої Зібранням своєї другої нестерпної зими. За словами Макса, це місце так і не продали, і воно досі перебувало у власності Храму Останніх Днів, через що Максові страхи щодо викликання пі­дозри бентежили. Макс так і не зміг дізнатися щось іще про доведеність заповіту організації, але її володіння утримувалися підставною організацією в Нассау. Якщо покинутою фермою досі володіла організація, що розпалася сорок років тому, то нащо переживати через вторгнення?

«Не звертайте зі стежки, — також украй значуще проінструктував Макс, та й тільки тоді, коли вони опинилися з французького боку каналу. — Кетрін стверджувала, що розставляла пастки, аби віднаджувати неотес і карати утікачів-відступників. Я чув, що пастки того штибу, якими колись ловили борсуків та диких собак. Вони на пружині й здатні зламати людині ногу. Зубці сталеві й проб’ють до кісток. Я зав­жди вважав, що це брехня, та і їх (певно?) дотепер уже прибрали; ну, тобто минуло сорок років. Але про всяк випадок залишайтеся на стежці. Будь ласка».

Коли Кайл поділився цією інформацією, у фургоні її сприйняли нерадісно. А Брат Ґебріел не зміг підтвердити чи спростувати історію про пастки. Він покинув ферму наприкінці першого року.

— На якій такій клятій стежці? — Кайл задивлявся на гектари зарослої землі, оточеної обабіч далекими дротяними парканами й темним листям. Підлісок був єдиною виразною рисою всере­дині видимого поля. Поміж нерівними деревами, на його здогад, тягнулося дике пасовище. — Гіпанська бридня.

Він дивився вниз і не бачив далі свого пояса, і його розум підкинув зображення чогось іржавого й скелетоподібного на землі. Роззявлених зазублених щелеп. Маленької дощечки, укритої блідими бур’янами й активованої натиском. Яка чекала чотири десятиліття, аби нарешті зімкнутися швидше, аніж змигнеш оком. Пряма кишка Кайла стиснулася ще щільнішим кружечком.

Ніхто не почує їхніх криків — селище було на відстані понад три кілометри й видавалося покинутим. Ані Ден, ані Ґебріел не вміли кермувати. Кайл уявив свої пальці, слизькі від гарячої крові, що марно тягнуть у темряві за іржаву сталь. Він виштовхнув картину з голови. Треба було припускати, що це чутки — чергові. Та й що Макс міг знати? Він ушився задовго до того, як тут усе стало кепсько.

— Ти, певно, жартуєш, — констатував Ден, оглядаючи поле.

— Тільки після вас, Ґебріеле, — мовив Кайл.

— Вам бути шукачем мін, друже, — хихотнув Ден. Але Ґебріелові це не здалося смішним: він заледве стояв на ногах, зіщулений у живоплоті, мовби ладен метнутися до фургона. Його худорляве обличчя було мертвотно блідим, а крихітні темні очі швидко кліпали вгору та вниз.

— Усе гаразд, друже? — запитав Ден. Тоді зиркнув на Кайла: — Певно, флешбеки.

Земля, на якій вони стояли, єдина змусила Ґебріела мовчати, і впевненості Кайлу це не додавало.

— Зробимо кілька кадрів, поки йтимемо через поле. Може вийти круто. Покаже, наскільки віддалене це місце.

— Не знаю, — голос Ґебріела звучав майже пошепки.

— Заросла стежка, я так думаю, логічно тягтиметься прямим шляхом до тих дерев. Ферма мусить бути десь за ними. Правильно, Ґейбе? — запитав Ден.

Ґебріел кивнув.

— Ви потрібні нам попереду, друже. Для кадру, — у тоні Дена відчувався відтінок садистського вдоволення — відплати за години невідзнятої оповіді Ґебріела у фургоні, яка не потрапить додатковим матеріалом на жоден DVD.

Кайл також не втримався від спокуси подражнити Ґебріела:

— Так, розкажіть нам про те, як це відчувається — бути першим членом, який повернувся сюди сорок років по тому.

— Мені треба поговорити з Максом, — мовив Ґебріел.

— Немає сигналу, — повідомив Ден, готуючи триногу для камери.

— Ми заїхали надто далеко, аби зараз повертатися, — сказав Ґебріелові Кайл. — Нам просто треба піти туди, зняти те, що лишилося від будівель, відзняти на камеру ваші фрагменти, а тоді повернутися тим самим шляхом до воріт. Гаряча вечеря й ліжко в готелі, кілька холодних пив. Усе оплачено. Це просто.

Ґебріела це, здавалось, не переконало.

Кайл пом’якшив голос — він стояв просто неба, і стрес кермування поволі вивітрювався з його тіла:

— Зараз не час передумувати. Я розумію, що ви багато чого тут пережили...

— Ні, не розумієте.

— Гаразд, я уявляю, що це було важко, але знову відвідати таке місце буває катарсично. Так було для Сьюзен Вайт. Ну, ви знаєте, Сестри Ізіди, коли ми привезли її на Кларендон-роуд. І ви на це погодились.

— Знаю, знаю. Але тепер, коли я тут, я...

— Що?

Ґебріел наче молився до Кайла малими вологими очима:

— Я відчуваю їх. Наче вони ніколи й не йшли.

Кайл намагався розділяти траву руками, щоб бачити, де тонуть його інженерні чоботи, але це було не дієвіше, ніж розводити брудну воду. Перші десять кроків він скривився, пройшовся навшпиньки й двічі спіткнувся. Тоді повернувся до живоплоту та знайшов засохлу гілку. З її допомогою промацував перед собою суху землю та спрямовував кожен крок туди.

Несучи сумку зі світлом і всім звуковим обладнанням, Кайл тримав техніку вгорі, аж доки не дістався підліску; на ту мить він страшенно спітнів, плечі боліли, а шия всуціль перетворилася на негнучку й болючу колону. Повільне просування. Тридцять п’ять хвилин, аби перейти поле. Сонце світило вже не так яскраво, а їм знадобиться остан­нє денне світло: він нізащо не проходитиме все це знову наступного дня.

Ґебріел відмовився йти першим, тож початкового кадру старого вцілілого, що повертався до руїн мрій і надій багатьох, вони не мали. Натомість чоловік тримався близько до величезних кроків Дена та знервовано зиркав довкруж, що далі вони просувалися полем. Його страх не здавався награним, проте Кайл заледве стримував роздратування.

Як альтернативу, Ден відзняв порожнє поле від живоплоту. Тоді зняв Кайла, який промацував землю в пошуках пасток і записував закадровий текст. Принаймні міф про приховані пастки стане гарним натяком на маніякальний контроль Кетрін над культом у Франції.

— Останнє Зібрання відніс сюди великий потік надії після першого пророцтва Сестри Кетрін. Яке вони вочевидь отримали всі гуртом. І на цю мить їхньої дивної історії Останнє Зібрання були вегетаріанцями. Вони не мали ані фермерських навичок, ані майстерності обробляння землі, тільки базова теслярська робота, і вони ледь не померли тут з голоду у свій перший рік. Вони просто буквально з’явилися тут у своїх уніформах і взялися за розбудову «раю». Але з нами сьогодні Брат Ґебріел, який утік з організації наприкінці першого виснажливого року тут...

Ден розвернув триногу й відзняв дрібну скрадливу постать, яка жодного разу не відірвала уважного погляду від землі.

Біля підліску Кайл дістав із наплічника три пляшки з водою й роздав їх. Випив дві третини власної. Запалив сигарету. Курячи, обережно рухався поміж дерев, коріння яких душили кропива й ожинові лози. Кожна засохла брунатна гілка поміж опалого листя нагадувала проіржавілий метал.

Минувши підлісок, він побачив ферму.

Маленькі дерева частково приховували кам’яні стіни та шифер. Чотири будівлі тулились одна до одної в траві, що сягала роззявлених вікон першого поверху. Двері й вікна у найбільшій будівлі — великому білому фермерському будинку, де адепти жили спільно, — давно зникли.

За словами Ірвіна Левайна, дві будівлі, прилеглі до фермерського будинку, використовувалися відповідно як ремісницька майстерня та храм. Була тут ще одна сільськогосподарська будівля з прибудованим амбаром, але Кайл не пригадував її призначення. Сестра Кетрін жила самотою в маленькому будиночку на власній ділянці землі десь поблизу — єдиній будівлі в поселенні з сантехнікою й електрикою. Кайл не бачив будиночка, але той вочевидь стояв десь неподалік.