Адам Нэвилл – Останні дні (страница 21)

— Дене, зніми великі плани вогнища.

Ден знайшов біля нього дві вицвілі й пом’яті каструлі, залишки мітли та в’язку книжок, зогнилих до безформної маси.

— Досі тут? — мовив Кайл, здивовано втупившись у тьмяний метал поміж чорного листя. — Ґебріеле!

Блідий і дратівливий Ґебріел стояв біля вогнища, де колись їв рідку кашу, зварену з тваринного корму. Навіть ця мить увічнення, здавалося, зовсім його не втішала — як мало б статися, коли він погодився на Максову пропозицію і, як вони дізналися від Ґебріела на поромі, кругленьку суму за участь у фільмі.

— Доки він закінчить, здохне батарея, — усміхнувся Ден.

— Платформа, — прошепотів йому Кайл. — Нарешті трибуна, з якої можна проповідувати. Але не та, яку б ти обрав, га, Ґебріеле? — Кайл кивнув Ґебріелу, а тоді заклацнув перед лінзами хлопавку. — Почали.

Брат Ґебріел прокашлявся. Він глитнув остан­ню воду з пляшечки, хоча навряд чи від спраги. У бороді розтулився маленький ротик:

— Тут не було електрики. Ми палили керосинові лампи. Навіть воду мусили купувати в селищі. Ми приносили її сюди у відрах і пластикових контейнерах... це було лицемірно, — стримане й іронічне красномовство всезнайки зникло. Ґебріел говорив перериваним стакато. Обличчя чоловіка блищало від поту.

Якщо він так почувається, так я це й сприйму. Що важче було йому розповідати історію, то кращим вийде фільм. Напруга, якої Кайл зав­жди прагнув в інтерв’ю, вочевидячки сочилася з першого чоловікового рядка. Він трохи не цього очікував від Ґебріела, котрий, як переживав Кайл, постане перед камерою надто обізнаним і само­впевнено розумним. Тепер Кайл навіть розпізнав співчуття до старого.

— Якийсь час єдиною їжею були курячі яйця. Собачий корм. А, і кукурудзяні зерна, які ми купували в мішках, щоб годувати курей.

— Ви їли собачий і курячий корми?

— Намагалися робити із зерен хліб, — кивнув Ґебріел. — Отут. Ніколи не вдавалося. Сестра Кетрін забороняла їжу ззовні.

— Що їла вона, Брате Ґебріеле?

— Я ніколи не бачив, як вона їла. Вона сюди ніколи не заходила, — Ґебріел зиркнув через плече на стіну, так ніби там мусили от-от відчинитися двері. Тоді опанував себе.

— Подейкують, ніби вона мала насичений і різноманітний раціон, — підказав Кайл. — Імпортні смаколики в її затишному, доб­ре освітленому фермерському будиночку.

— Так тоді казали, — кивнув Ґебріел. — Зрештою, ми виростили маленький врожай овочів, і мали фрукти із саду, щоб доповнити раціон. Який видавали пайками. Це було доволі жалюгідно.

— Ви згадали врожай. Як ви його саджали? Як ви взагалі оброб­ляли землю?

— Ми, адепти, обробляли землю руками. Шматочками каміння й дерева. Разом з територією продавалися плуг і візок, але вже поламані, коли ми приїхали. Вони були для нас даремні.

Кайл кивнув, усміхаючись. Доб­ре. Усе доб­ре. Бородаті й блаженні, вони прибули сюди, шукаючи спасіння. Він занотує цей рядок для свого закадрового тексту.

— Ґебріеле, адепти, які покинули ферму до розколу, — Левайн стверджував, що вони були, цитую, «шкіра й кістки, вдягнені в лахміття». Це правда?

— Ми всі недоїдали, — кивнув Ґебріел. — У мене розвинулася цинга. Пригадую, як здивувався лікар в Англії. Він ніколи раніше не бачив цинги.

— Брате Ґебріеле, ви знали, що поки ви були тут, активи Останнього Зібрання наближалися до двох мільйонів фунтів?

— Ні, не знав.

У ремісничій майстерні досі стояли три верстати. Припасовані навколо старих стійл, що колись слугували місцем для худоби, а може, коней, коли це була справжня робоча ферма. На ґрунтовій долівці купи сухого листя змішувалися з тиньком і камінням. Вікна, знову ж таки, були вибиті зсере­дини.

Ґебріел не заходив. Він метушливо завершив ще один швидкий фрагмент перед камерою зовні й повідомив, що, окрім виготовлення «простих прикрас та меблів», майстерню також використовували, щоб займати батьків, розлучених із дітьми, різноманітними «безглуздими завданнями». Вони підсвітили голі чорні дерев’яні сволоки й поплямовані планки на високій стелі низкою маленьких вогнів. Та здебільшого освітлення всотала й розчавила чорна цвіль.

У будівлю Буди/Школи проникало більше світла крізь проміжки в стінах і в місцях, де шифер з даху випав у бур’яни й траву зовні. Ден відзняв інтер’єр обома камерами, один раз у натуральному світлі, а ще один — із розставленим на підлозі маленьким набором ліхтарів.

Левайн стверджував, що деяких улюблених дітей зрештою навчали напряму лідери — Семеро й сама Сестра Кетрін. Також він стверджував, що Сестра Катрін була бездітною й обурювалась тими жінками, які такими не були. Коли йому це повідомили, Ґебріел підтвердив, що таке ставлення Кетрін до фертильності інших жінок було «цілком імовірним», але вдаватися в подробиці не бажав.

Перетинати поріг він таки відмовився, і вони відзняли, як Ґебріел стояв в одвірку Буди/Школи. Кайл попросив Дена зробити кадр і великим планом, і середнім, щоб Ґебріел потрапив з амбаром в одну сцену. Вдала ідея, бо силует убогого старого чоловіка в скупо освітлюваному одвірку давав потужний кадр. І Кайл знову побачив, як Ґебріел притлумив спонуку зиркнути через плече в будівлю, яку знервовано оглядав, відколи вони звернули на неї свою увагу й камери. Кайл спостерігав за ним крізь видошукач другої камери, і його на мить охопила тривога, ніби з чорних дверей за Ґебріелом от-от хтось з’явиться. Але це йому теж подобалося. Давало трохи незапланованого саспенсу.

Кайл прочитав запитання зі сценарію, який писав учора, — сценарію, який переглянув після прочитання книжки Левайна вдруге менш як за тиждень:

— Ґебріеле, кажуть, що щонайменше троє немовлят і шестеро дорослих захворіли й померли на цій фермі. Це за твердженням джерела, яке інтерв’ював Левайн, жінки, яка відмовилася назватися і згодом померла від передозування ще тоді, коли книжка Левайна була повною кімнатою плівок з інтерв’ю. Ви знаєте, хто ця жінка?

— Я... я не впевнений. Але я зав­жди пі­дозрював, що з Левайном говорила Сестра Афіна. Вона пробула тут більшу частину другого року. А він пропонував гроші людям, у яких нічого не лишилося.

— Левайн казав, що «молитви було недостатньо, аби їх зцілити». Доказів смертей не було, їх ніколи не розслідували як годиться, і це питання палко оскаржували на суді щодо звинувачення в наклепі в 1974-му. Але що ви про це думаєте? Левайн стверджує, що Зібрання саме тому й утекло до Америки — щоб уникнути ретельної уваги з боку родин загиблих в Англії.

Габріель зітхнув, нетерплячий і стривожений.

— Ви маєте пам’ятати, що доказів народження немовлят також не було. Жодна дитина Зібрання не отримувала свідоцтва про народження. Ми навіть не мали повитухи, але троє дів­чат першого року тут народили. Дітей зачали в Лондоні, але матері не були впевнені, хто батьки. Ще двоє дів­чат були вагітними, коли я пішов, — Ґебріел вказав на чорний одвірок. — Але троє немовлят народилися тут, усере­дині, ще за моєї присутності. За мій час тут ніхто з них не помер. І ніхто з дорослих теж.

— Ґебріеле, з п’яти дітей, узятих під опіку в Аризоні в липні 1975-го, лише двоє народилися на цій фермі. Інші троє з’явилися на світ у Штатах. То що трапилося з іншими трьома дітьми, наро­дже­­ними у Франції?

— Не знаю, — глитнув Ґебріел. — Звідки мені знати? Мене тут на другий рік не було. Люди весь час приходили, ішли й відпадали. У 1970-му тут нікого не вбили. То був тяжкий час. Люди хворіли. Тобто ми голодували, але ніхто не помер.

— Ви знаєте, що батьків дітей, знайдених у копальні, так і не відстежили. За словами втікачів, про деяких людей казали, що вони «просто зникли» в пустелі. За вашим досвідом тут, це могло бути правдою?

— Після свого відходу я зовсім не контактував із Храмом Останніх Днів! Скільки ще разів мені треба це повторювати? У 1970-му ми досі були Останнім Зібранням, — Ґебріел раптово відвернувся на підлісок і пом’якшив голос. — Я не знаю... про це.

— Але якби хтось помер тут після того, як ви покинули ферму, або пізніше в пустелі, як ви гадаєте, Сестра Кетрін повідомила б потрібним органам?

— Сумніваюся.

— Ви сумніваєтесь?

— Я не знаю! Немає сенсу питати мене, якщо я не знаю! Ми можемо вже припинити?

Ден пішов за Ґебріелом назад на поле, аби спробувати його заспокоїти. Той кинувся навтікача одразу після інтерв’ю перед школою й тепер відмовлявся розмовляти з Кайлом. Який марно наполягав на виправленні. Ґебріел усівся в траві за фермою, на півдорозі до підліска, і розплакався, і Кайл відступив.

Ден лишився з Ґебріелом, обережно знімаючи першою камерою зі стедікама на плечі.

— Зніми це, — прошепотів йому Кайл, коли вони проминали одне одного. Про те, що Ґебріел відкличе свій дозвіл на зйомку, він хвилюватиметься пізніше.

В остан­ню будівлю, у храм, Кайл увійшов на самоті. Обережно попростував у місце, де, за словами Левайна, его, параноя та сповнена ненависті заздрість Сестри Кетрін отруїли її, спричинивши перший розкол, коли п’ятеро членів її преторіанської варти, Сімох, збунтувалися. Останні дні Зібрання в Нормандії перетворились, як про це висловився Левайн, на «свідчення гніву, ревнощів і розбіжностей. З цієї жаскої водоверті патологічного користолюбства та садистської жорстокості однієї жінки народився Храм Останніх Днів — найсумнозвісніша з двох інкарнацій культу».

Усере­дині храму, де, як їм сказали, Сестра Кетрін проводила Сповіді, іноді впродовж усієї ночі, простір на стінах досі здебільшого вкривала чорна фарба. Лише в декількох місцях крізь неї визирав плісняво-зелений камінь. Висока дерев’яна стеля храму досі була чорною — для сенсорної депривації. І це пояснювало темряву, бо чотири розбитих вікна хоч і впускали трохи блідого світла, Кайл заледве бачив свої ноги, що човгали в листі. Уламки розбитого скла, які він знайшов зовні, також з одного боку були пофарбовані в чорне, тож колись храм цілком ізолювали від природного світла.