Адам Нэвилл – Останні дні (страница 22)

Глибше всере­дині його сполохав жахливий сморід тління. Щось зайшло сюди вмерти й, мабуть, привело за собою всіх своїх друзів. Маленькі смерті, старе пір’я, зіпсоване м’ясо. Хоча він мало що бачив на підлозі й не міг визначити джерело гниття.

— Смердить, — у дверях з’явився Ден із камерою на плечі.

— І не кажи. Почнемо. Зніми інтер’єр. Я візьму мікрофони й трохи начитаю.

— Тут може бути надто темно, друже.

— Спочатку зніми за наявного світла. Спробуй.

Ден уважно втупився в камеру:

— У неї дивовижна сприйнятливість до поганого освітлення, але не такого поганого. Я встановлю фільтр нейтральної щільності. Подивимось, що ми зможемо тоді.

— Гаразд. Приведи Ґебріела.

— Без шансів. Він каже, що вже хоче повертатися. У фургон. Він уже перейшов половину поля.

— Та ти знущаєшся, Дене! — саме в цю сцену він вписав Максові питання про сутності.

— Ні, друже. Він справді наляканий. І мене теж трохи злякав.

— Господи! Усе псу під хвіст, — Кайл обхопив голову обома руками й ненадовго заплющив очі. — От що я скажу, встанови камеру для кадру у дверях, із фільтром, і я начитаю решту своїх реплік. У нас не буде часу повертатися завтра й робити це знову. Іди приглянь за Братом Зайве Місце, тоді повертайся й допоможи мені підсвітити це для другого дубля.

Ден встановив камеру на триногу й увімкнув запис, а тоді почвалав на пошуки Ґебріела.

Кайл присів навпочіпки в навушниках, із лептопом і касетним рекордером перед колінами. Прокашлявся, клацнув хлопавкою й несвідомо, наче побожно, стишив голос:

— Тут було саме серце культу, як дім у Голланд-Парку став його утробою перед виходом у Нормандію. Духовний центр, аж доки Сестра Кетрін не збагнула, що розголос в Америці принесе їй більше грошей і завоює більше захоплення, аніж колись могли б тут її релігійне усамітнення чи складна теологія. Або це, або вона лишала по собі тіла. Багато тіл.

— І поміж вичікуванням труднощів жахливого існування під дощем і в землі Нормандії адепти Останнього Зібрання здебільшого збували час у цій будівлі — у храмі.

— Щойно вони прибули до Франції, у цьому місці Сестра Кет­рін також представила Зібранню сутностей. Або ж святих духів, як їх також називали у Франції. Тут вона вперше оголосила: «Ким я є, я хотіла бути, і ким я хотіла бути, я є». І тут додала фінальні штрихи до свого переконання, того, що Ірвін Левайн називав її «злоякісним нарцисизмом», — того, що доб­ре їй служитиме до кривавого закінчення в 1975-му.

— Тож уявіть собі землисті, виснажені й бородаті обличчя, скупчені в молінні за свиноподібну Сестру Кетрін на троні, зведеному на невеликому помості, на якому, як кажуть, вона вивищувалася. Ведучи їх одне за одним крізь позбавлені смаку зізнання в маоїстському стилі. Слізні виливи всіх слабкостей, вад і соромливих секретів, проголошені розпачливими голосами. Що мусили злітати до кроков. Дегуманізовані голодні люди. Проведені через украй марудні й повторювані сесії самоаналізу, що мусили забрати в них індивідуальність, саму їхню особистість, увести в транс, який зрештою мав породити стан релігійної екзальтації та відкрити канал для спілкування із сутностями. Святими Духами.

— Чи вони знайшли тут тільки божевілля? Саму лиш ейфорію, що настає із виснаженням? І чи були сутності черговим шахрайством, самим лиш інструментом жадання контролю Сестрою Кетрін? Так вважав Ірвін Левайн.

Лаючись під ніс на Ґебріела, через якого вони сюди приїхали та якого достобіса зараз потребував, аби той розповів про сутності детальніше, Кайл зробив павзу й перевірив звук на двох своїх петличках. Прочистив горло.

— Кажуть, що Сестра Кетрін найбільше вигострила зуби тут, у храмі. Удосконалюючи майстерклас із використання сексуального утримання та приниження як сили соціального контролю. Це був простір, де серед трьох подружжів силоміць впроваджували зраду для «емансипації». Місце, де розривали зв’язки та створювали розбіжності між друзями, і де процвітала міфічна еротика. Хоча й зав­жди в суворих межах нагляду Кетрін, чиї послідовники, знову ж таки, не мали права обирати, з ким їм спати чи давати потомство.

— В атмосфері, нібито насиченій шмаганням і навіть зґвалтуваннями, у цьому темному та брудному амбарі народилися п’ятеро дітей. У місці, збудованому для худоби. Але місці, яке люди використовували для служіння, і де паству розводили, мов тварин. Утім, чому Кетрін дозволяла своїм адептам народжувати дітей, лишається таємницею. Сама Сестра Кетрін, колишня повія й мадам, уникала любовного життя й так і не мала коханця. Як усі розуміли, вона дотримувалася целібату та зневажала вагітних жінок. Тож навіщо жінці, яка могла фактично нав’язати безшлюбність своїм послідовникам, проводити ці дивні ритуали парування, які майже напевно мусили закінчитись народженням дітей?

Кайл завершив свою частину та зняв мікрофони. Зайшов усере­дину храму, щоб оцінити, де їм виставити світло. Земля поточилась, а тоді ворухнулася під його ногами. Кайл пристосував кроки, ризикнув зайти трохи далі в амбар і ще познимкував своїм фото­апаратом: почорнілий дах і плямисті стіни з відстані.

Спалах камери імпульсами освітлював склепінчасте повітря. Рухав тіні. Змушував невиразні обриси метатися навсібіч у вологих міазмах занедбаності, так мовби відраза до його світла змушувала їх прагнути темряви. Кайл перевірив кадри на екрані видошукача, відступивши з охотою забратися від смороду й від джерела неприємних думок, що натякало на особливість його оточення. Ден потім зробить краще освітлене відео, коли повернеться, з Ґебріелом чи без того.

Перед дверима, крізь які Кайл зайшов, він зупинився. Й уважніше пригледівся до частини стіни трохи понад метр від краю дверної рами, яку він проминув, а зараз розвернувся поглядом до неї: до місця, де найдужче смерділо тлінням. Чорна фарба відлущилася, або ж її відлущили, лишивши на блідому камені щось схоже на кайму хитромудрої плями. Кайл згадав підвал на Кларендон-роуд і слова баристерки Рейчел Філліпс. Дістав свій мобільний та освітив стіну екраном.

— Не може бути.

Це була не пляма, а контур вертикальної постаті.

Кайл дістав Zippo й запалив додаткове світло. Блакитно-золотий вогник помиготів і вирівнявся. Чоловік придивився. Чи могли волога пляма або пліснява утворити таку форму? Він відступив. Постать могла мати метри з півтори заввишки, якби не зіщулилась, закриваючи нечітке обличчя, якого він з таким рівнем деталізації, на втіху Кайлові, не бачив, на противагу кістлявим ногам і тонким пальцям; остан­ні підняті, мовби затуляли очі постаті від чогось ненависного чи болісного.

Ні, це точно була не пляма. Окремі плюсна формували зображення гострих ніг постаті. А ось грудна клітка та впалий живіт кольору плями від чаю поміж темнішими штрихами, що відповідали кісткам і кінцівкам. Кайл зробив ще фото. Збільшив зображення огидного рота й довгих зубів. Кінських зубів зі скошеними яснами.

Він простягнув руку й доторкнувся до зображення. Під пальцями якась холодна матерія, що не стільки виступала зі стіни, як була випалена в ній. Зливалася з каменем, мов скам’янілість. Кайл забрав руку. Спробував переконати себе, що це сформувалося випадково. Будь ласка, нехай це буде так. Якась Туринська плащаниця, тільки на камені. Ні, неможливо. Ні, це таки рукотворне зображення, але точно жахливе внаслідок фізичного виродження.

— Дене! — гукнув він у двері. — Дене! — відповіді не було. — Дене!

Сонце за фермою сіло ще нижче, і Кайл мимоволі здригнувся. Роззирнувся на інші стіни. Надто темно, аби розгледіти їх від дверей. Чого він не подумав узяти смолоскип? Він затремтів. Задивився, як світло згасає хутчіш, аніж хотів визнати. Звірився з годинником: до заходу сонця ще година. А вони досі не відзняли фермерський будиночок Сестри Кетрін, а потім ще й дійти назад до фургона треба. Якби Макс побачив фото цієї постаті, він би взявся впрошувати, аби вони повернулися й закінчили роботу як годиться. Те, що спочатку стільки обіцяло, швидко вислизало з рук.

— Чорт.

Кайл підійшов близько до внутрішнього боку зовнішньої стіни, жадаючи дістатися наступної вузької колони світла, що падала крізь другу порожню віконну раму. Провів запаленою Zippo по стіні на висоті грудей, за кілька сантиметрів від каменю. У декількох місцях від стіни відпала фарба, але він не зауважив нічого моторошного у вицвілих плямах за нею.

Аж доки не дістався голови храму. Ближче до сере­дини стіни він натрапив на щось схоже на ноги, не прикриті вбранням чи плоттю. Вони зависли десь за метр над землею, наче власник ніг левітував. Кайл миттєво заклацнув Zippo. Тоді збагнув, що темрява під цими безплотними пальцями гірша за їхній вигляд, і попорпався, вмикаючи запальничку. І побачив у мерехтінні маленького вогника не тільки ноги, але й деталі всього силуету.

Решта постаті закинула руки над пошарпаною головою. Підборіддя підняте. А бліді очі закочені назад у жаскому на вигляд екстазі. Пах з ознаками недоїдання виказував жіночу стать. Як і натяк на темні зіщулені пипки під виразними ключицями. Пасма, що спливали з плямистого черепа, могли бути нездоровим волоссям чи якимось різновидом головного убору.

Постать крокувала. Іншого слова для цього не знайшлося. Крокувала, мовби крізь стіну та згори вниз. Зображення натякало, і Кайлові було глибоко неприємно про це думати, що постать проходила крізь стіну в мить шаленої екзальтації, коли її негатив, або ж слід фізичного тіла, якимось чином випалили у твердому розпеченому камені. Певно, її якось викарбували. Намалювали? Вирізьбили? Рейчел Філліпс казала, що вони тьмянішали. Ця — ні.