Адам Нэвилл – Останні дні (страница 23)

Кайл наче знову стояв біля чогось іще вогкого, біля зображення вчувався очевидний запах падла. Вкупі з іншим смородом, який він визначив як застояну воду. Тлінь і відходи. І... і... він подумав про чхання... запилюжене пір’я навколо його обличчя. Старі брудні подушки. Так, старе пір’я, наволочки з жовтими плямами. Можливо, старий одяг. Волога, непрана, зогнила тканина. Той самий сморід, що на Кларендон-роуд.

Розпорошені думки Кайла хапалися за пояснення: культ вирив відстійник і зробив примітивні вбиральні, а їхній вінтажний силос просочився у підлогу храму. А ці постаті нанесли на стіни, бо культ тут збожеволів. Божеволіли, шаленіли.

Кайл сфотографував другу фігуру зблизька з трьох ракурсів; спалах жахливо освітлював її в темному безмежжі амбара. І коли наблизив зображення на її обличчя та спробував обрамити видошукачем усю похмуру голову, тишу ферми знищив приголомшливий гуркіт ззовні. Звучало так, наче затріснули важкі двері. Сильно, гнівно. Які двері? У будівлях не було дверей, і вони стояли порожні. Старі й порожні, тож, можливо, упала якась деревина. Шифер. Це місце небезпечне. Загрозливе. Приречене. Прокляте.

— Агов! — гукнув він звідти, де зіщулився в темряві, й задивився на далекі двері: квадрат сірого світла в темному обрамленні. І лиш відчув мотивацію випростати ноги й підвестися, коли збагнув, що знову скорчився — тепер, здавалось, у зляканому піднесенні — під кігтистими пальцями ніг істоти на стіні, у голові храму, де в церкві висіло б розп’яття.

Треба забиратися. Йди.

— Дене! Дене! — інші тут, просто ззовні, немає підстав тривожитися. Але Кайлу раптово скрутило всере­дині від непроханого спогаду про їхню з Деном швидку втечу з дому на Кларендон-роуд. Там вони теж почули, як затріснулися двері. Чорт.

Кайл знову увімкнув запальничку. Намагався тихо рухатися сухим листям, потрощеним деревом, невидимими предметами, що врізалися йому в пальці ніг і ламалися під підборами. Від його рвучких рухів нерівною підлогою запальничка згасла. Він чув лише своє розпачливе дихання й гупотіння гарячої крові у вухах. Але не насмілювався відірвати погляду від дверей. А посере­дині храму було так темно — світло від двох вікон та роззявленого входу лишалося в прогнилих рамах і далі майже не тягнулося.

Просто перед собою Кайл почув, як сміттям пробігли швидкі кроки.

— Дене? — він витягнув обидві руки, щоб відбитися від невидимого обрису, що мчав у темряві. На нього. Якби до нього щось доторкнулося, у нього б зупинилося серце — він це одразу зрозумів.

Нічого не з’явилося. Він був сам-один у тиші. У жахливій непорушності. В очікуванні. У темряві. То лише вигадка його недоумкуватого збентеження й майже повної сліпоти.

Усе це у тебе в голові. Тварина. Щур чи лисиця.

Zippo розкрита й запалена; тіні на похмурій підлозі відступили. Назад до стін. Чорних стін. Він простежив за нерівною облямівкою одного обрису, що, сахаючись від полум’я, шугонув угору до стелі. Тінь зникла в почорнілій деревині низу даху, у шпарину, де той змикався зі стіною навпроти дверей, крізь які Кайл увійшов. І просто під тим місцем, де дерево сусідило з каменем, високо й на самому краю блідого світла його запальнички він помітив ще одну латку випадково облупленого каменю.

Кайл підійшов ближче до стіни навпроти дверей і підняв фотоапарат угору. Охоплений бездумною цікавістю, затримався в цьому жахному місці достатньо, аби зробити ще один ширококутний знімок стіни, де, як йому здалося, він побачив нерівний силует третьої постаті. Певно, не помітив її раніше, бо здебільшого знимкував на рівні очей.

Перевірив видошукач цифрової камери: надто темно. Потрібне світло, яскравіше за спалах камери.

Кайл вий­шов з амбара і заніс усере­дину камеру з триногою: на камері досі був прикріплений фільтр нейтральної щільності. Він хотів записати на плівку власний бездиханний шок, тож прикріпив до коміра сорочки петличку й протягнув із мікшера довший кабель. Перевірив рівні звуку на рекордері. Рвучкими й незграбними руками встановив у дверях маленький портативний LEDPAD. Ден як годиться освітить цю пірографію, чи що воно таке, коли повернеться.

Маленький LEDPAD відкидав тьмяне світіння на дальню стіну з почорнілого каменю, жаске сяйво, що ширилося на стелю храму. Кайл зайшов назад усере­дину й розрідженим світлом вихопив зображення третьої постаті.

— Господь усемогутній.

Ця також складалася з плям чи слідів підпалу. Але відрізнялася від інших двох, бо була частково вдягнена. Уздовж її виснаженого тіла закручувалися залишки темної тканини. Наявні кінцівки нагадували радше безплотні кістки, а гостре обличчя охопило збудження, що не викликало нічого, крім огиди. Виднівся натяк на щелепу, широку й вільну, якщо не роззявлену. Як і в її супутників, очі широко розплющені, бліді й занурені в якусь особисту радість. Над її тонкою головою міг бути каптур. А одна довга рука тримала жезл чи скіпетр.

— Не впевнений, що саме я тут бачу, — промовив Кайл у мікрофон-петличку. — Але воно всере­дині храму Зібрання. На стіні. Схоже на постать. І ще одна над дверима. А третя — у дальньому кінці, — Кайл обережно повернувся тим самим шляхом по м’якій підлозі амбара. Він мав би щось отримати через фільтр нейтральної щільності, тож швидко відзняв першу постать біля дверей і другу навпроти входу, водночас озираючись у напівосвітленому амбарі через свої раніші пі­дозри, що всере­дині ще щось рухалося, окрім нього.

І ось знову: швидкий біг сухим листям у дальньому кінці будівлі, де LEDPAD заледве досягав стін.

— Господи! — та поки він розвернувся до звуку, його щось зачепило.

Кайл втратив рівновагу. Нахилився праворуч і впав на одне коліно. Права рука занурилась у холодну й мокру поверхню. Навколо коліна, втопленого в підлогу, миттєво зібралася волога. Кайл шалено провів рукою перед собою. Та натрапила лише на саме повітря. Він надто швидко підвівся в мороку, похитнувся, дезорієнтований темрявою та смородом. Це й усе. Не нервуйся.

У півмороці він не бачив нічого ані поруч із собою, ані біля жодної з трьох стін, які намагався освітлювати маленький LEDPAD. Проте на шиї збоку затримався легкий і тендітний дотик, мов ніжний відбиток безлистих гілочок, які чіпляєш, ідучи крізь осінній ліс.

Затамувавши дух, а тоді зашепотівши, щоб не розплакатися, Кайл повів камерою на тринозі та зняв облуплені стіни, обвуглену деревину й похмурі плями. Але у видошукачі нічого не ворушилося. Він глитнув.

— Це моторошно, але тут, усере­дині, таке враження, ніби ти не сам. Мені це справді не подобається.

Під громіздкою вагою камери з триногою Кайл відступив з амбара і вирвався назад крізь двері, озираючись через плече, поки шкандибав уперед, бо побоювався, що ще одна пара кроків швидко переслідуватиме його до порога.

— Звукова й візуальна галюцинація, оце й усе, — точно, бо в сутінковому світлі у дверях він бачив, що позаду нього нічого немає. Спрямувавши камеру назад на інтер’єр ззовні, він вловив у видошукачі далеке сяйво на дальній стіні, і жодного руху. Аудіодоріжки й відео він міг вивчити пізніше. Йому не хотілося програвати ці жахливі постаті тут, так близько до покинутого храму.

Він втягнув повітря та квапливо спакував другу камеру й триногу в чохли. Роззираючись у дворі, уявляв обличчя просто за полем зору, що глипали на нього з порожніх вікон і крізь проміжки на стінах дитячої. Ці обличчя були б меншими. Кайл отямився і зненавидів хід своїх думок.

— Припини, — а тоді: — Дене!

Відповіді не було. То хто влаштував гуркіт? І доторкнувся до тебе всере­дині храму? Ще гучніше:

— Дене!

Відповіді не було.

Небо з атлантичного сіро-блакитного, який він запам’ятав перед тим, як увійшов в остан­ню будівлю, перетікало в пурпуровий, і Кайл запі­дозрив, що на його очі всере­дині храму-амбара лягла якась перманентна пляма. Він глянув на сонце за низькою хмарою та спробував очистити зір.

Що робити?

Ще досі треба було знайти будиночок Сестри Кетрін. Йому доведеться відзняти решту відео самому. Принаймні доки Ден не вирішить з’явитися знову, аби зробити свою кляту роботу. А це означатиме, що всі його зйомки не будуть належно виставлені чи освітлені у потьмянілому світлі, і вони не матимуть різноманіття з двох камер. Також йому доведеться записувати звук на один мікрофон. Але це ще дуже добра можливість, аби її згаяти, а тим паче зіпсувати. Повернутися завтра буде заскладно: ферма надто далеко від готелю, а вони мали потрапити на пором. За два дні їм летіти до Штатів, а вони заледве мали час до цього підготуватися.

— Господи.

Кайл зібрав звукове обладнання, потрібне для роботи на самоті. Закинув на плече першу камеру із досі приєднаним до неї високочутливим фільтром, а решту їхніх речей залишив біля храму. Ішов великими кроками через зарослий двір, скрізь роззираючись і шукаючи Дена з Ґебріелом. Жодних їхніх ознак. Він мав велику пі­дозру, що вони розминулися. Інші двоє, певно, повернулися до фургона. Навіщо? Що Ден собі думав? Кайл не хотів іти назад через поле самому в темряві. Знайти ворота буде важкувато. І там були пастки, у ймовірність яких він тепер цілковито вірив.

— Нахрін усе.

Тоді він знову усвідомив застиглість повітря навколо себе й поміж будівлями. Жоден подмух вітру не ворушив траву. І жодна пташка не розтулила свій жовтий дзьобик на кілометри кругом. То що ж тоді змусило дерево чи шифер різко відпасти в одній із будівель? Кайл глитнув. Облизав губи. Спробував сповільнити важке дихання під вагою обладнання, яке ніс. Угамував паніку й по­шкандибав повз колишню майстерню в бік поля, що простягалося за фермою.