Адам Нэвилл – Останні дні (страница 25)

— Це неймовірно. Не можу повірити, що я це бачу. Тут... змії... я гадаю... і також жахливий сморід.

Та він не встиг прикрасити свій текст, як світло в кімнаті згаснуло, наче в нього потьмянів зір або на єдине вікно впала велика завіса. Кайл панічно зиркнув туди, де раніше було світло, і побачив тільки виразний відбиток худорлявої випаленої постаті під кам’яною стулкою.

Кімнату одним приголомшливим подмухом запов­нив раптовий сморід гниття. І в уяві Кайла виріс образ — такий ясний і чіткий — зграї безживних птахів із запилюженими крилами, що лежали на висохлих тілах, перед озером смердючої води, позеленілої від плавучого сміття. А на березі невиразна постать, загорнута в дрантя, підняла обличчя й побачила його.

Кайл заскавулів, мов загублена й настрашена дитина. Зіщулився та впустив камеру на ліжко. Схопився за очі, аби стерти видіння постаті й жахливої води, викликане тим кістлявим вертикальним обрисом, випаленим у стіні.

Зіщулившись, він усім тілом відвернувся від вікна. Треба втекти від галюцинації, від істот у ліжку, від усього... він не міг змусити себе навіть ще раз озирнутися через плече. Заплющив очі, перевіряючи, чи видиво зникло. Зникло. Він був у запамороченні, дезорієнтований запахом, ліжком...

Затріснулися двері. Унизу. Ті, крізь які він увійшов.

— Господь всемогутній. Дене! Це ти?

Відповіді не було. Кайл пригадав худорляву постать, що бігла в темряві будинку на Кларендон-роуд.

— Дене! — тоді тихше, благальним тоном: — Дене? Друже?

Кайл стояв зігнутим — людина, зведена до істоти, що вся тремтіла й вологими незмигними очима зиркала через смердюче ліжко на двері. Що відчинялися на сходи. Які спускалися на нижній поверх. У місце, наразі невиразне в сутінку, із дверима, що загородили собою світло, яке вмирало. Зачинилися за кимось, хто увійшов усере­дину.

Під собою в будівлі Кайл чув звук, схожий на той, що лунав за ме­жами кімнат порожнього пентгаусу Сестри Кетрін у Лондоні: шум незграбних кроків. Гупання й човгання уламками у ритмі хистких ніг під час пошуку в темряві. Пошуку чогось чи когось.

Коли Кайл вий­шов із будиночка Сестри Кетрін, його рот стиснувся щільною зморшкою на шокованому безкровному обличчі. Він заледве відчував ноги, що вже казати про камеру й обладнання, які стискав у тремтливих руках.

Паралізований страхом, він ще двадцять хвилин чекав після того, як нав’язливий шум унизу різко стихнув. Однак раптова тиша вималювала в його уяві образ дрібної худорлявої постаті біля підніжжя сходів, що стояла, дивилася вгору й чекала, коли він спуститься.

Із завмерлим серцебиттям він зрештою вий­шов з кімнати та став спускатися зі спальні, вирішивши, що навіть одна зайва мить у жаскій кімнаті біля смердючого ліжка, яке досі посмикували й рухали його малі, заховані в норі мешканці, менш прийнятна за зустріч із від­віду­вачем у тінях внизу.

Але він був у будиночку сам. Непоясненним чином здавалося, що він весь час був сам. Хоч він і був упевнений, що хтось зайшов. Чи чув він кроки? Мікрофон також міг їх вловити — поміж його схлипуваннями. Він перевірить пізніше. Можливо, вхідні двері зачинив вітер, слідів якого зараз не було.

Кайл почвалав у високій траві до фермерських будівель. Дена чи Ґебріела досі ніде не бачив. Він покликав їх, хоч і слабко. Не отримавши відповіді, знайшов решту їхніх сумок з обладнанням перед порожніми дверима храму, усере­дину якого не зміг наважитися навіть зазирнути, а потім відтягнув сумки на край двору. Розмовляючи з собою квапливо й пошепки, він вирушив із першим траншем обладнання через поле до підліска.

Лише коли знову опинився серед орляка та хирлявих гілок підліска з другою партією обладнання, він побачив удалині високу постать під потемнілим небом, пряму і з опущеною головою. Та наближалася з боку дороги, на якій вони припаркувалися.

Кайл застиг на деякий час, надто наляканий, аби ворухнутися чи дихати. Міг лише витріщатися, застрягнувши між жаскою фермою й постаттю, що заледве просувалася. Думав, що ладен закричати. Аж доки не збагнув, що постаттю на полі був Ден. Однак щось було не так. Бо Ден ішов так повільно, що заледве ворушився. Його обличчя не відривалося від ніг, ніби він уважно вивчав землю.

— Дене! Дене!

Далекий обрис його друга підняв голову. Зупинився. І його крик сповільнив холодом і згустив кров у жилах Кайла:

— Не ворушися! Стій там! Пастки! — Ден ніби плакав, або ж намагався не заплакати. — Ґебріел вступив у довбану пастку!

 

ДЕВ’ЯТЬ

Кан, Нормандія

16 червня 2011 року. 2 година ночі

 

Коли Кайл вий­шов із ванної із зав’язаним навколо пояса рушником, половини пляшки рому Sailor Jerry вже не було. Загорнутий в інший рушник, Ден сидів на підлозі, схрестивши ноги; біля велетенського коліна стояла кавова чашка. Він програвав відео Кайла з храму-амбара. Кайл почув власний тихий голос із динаміків лептопа:

— Не впевнений, що саме я тут бачу. Але воно всере­дині храму Зібрання. На стіні. Схоже на постать...

В одному кутку кімнати стояв напханий скривавленим одягом поліетиленовий пакет із супермаркету. Мовби примара, до якої ніщо не насмілювалося наближатися, він осів на єдиному клаптику підлоги, не засипаному обладнанням та сміттям з їхніх наплічників.

Кайл усівся в ногах ліжка й обхопив щоки долонями:

— Господи.

— Трохи тремтить, друже. І темно.

— Ти здивований?

— Дещо з цього зможемо використати.

Кайл розумів, що Ден перевіряв відео, аби лиш зайняти мозок технічними питаннями й уникнути ретельних роздумів про день, який тягнув на найгірший у їхніх життях. Відколи вони повернулися до готелю в Кані, вони не могли розмовляти, не кажучи вже про обговорення пережитого за остан­ні п’ять годин.

— Вибач, друже, — мовив Кайл. — Я тебе не чув там. На фермі. Якби почув, одразу при­йшов би. Ти, певно, провів із ним цілу вічність.

— Понад годину. Намагався зняти її з його ноги. Докричався до хрипу. Він міг стекти кров’ю на смерть.

Діставшись Дена на полі, він найперше помітив руки друга: мокрі до ліктів. Ніби той чавив виноград.

Ден відсів від камери й протер очі:

— Не міг її розтиснути. Зняти з ноги. Мене досі нудить, друже. Найгірше — це звук. Від тріскоту, з яким пастка стулилася на його нозі, мене занудило. Стало зле аж до кінчиків пальців. Не можу викинути цей звук із голови.

Кайл кивнув. Події вечора запам’яталися низкою нашвидкуруч змонтованих зображень, що підкидали його, а тоді перевертали шлунок щоразу, коли непокірлива пам’ять повторно програвала уривки. Ром, пів піци, гарячий душ та елементарний комфорт готельного номера не могли здолати цей шок на довше, ніж на кілька хвилин.

Кайл задивився собі поміж босих ніг. Знову побачив свої незграбні рухи полем до Дена: тицяння палицею в приховану землю поля, стиснутий у шлунку жах від упевненості щодо інших пасток, досі схованих у високій траві; ошаліле бліде обличчя Дена серед мовчазного сутінку; наповнені сльозами очі друга, коли той наблизився, а він ніколи раніше не бачив, щоб Ден плакав; темні руки Дена; тонка лінія вогню на обрії; далекий крик кози, якої вони ніде не бачили.

А тоді — дрібна скоцюрблена постать Ґебріела у високій траві; жахлива вологість чорних штанів на його тонкій нозі; жаске торох­котіння залізної пастки; підіймання кволого тіла із землі — обличчя дуже бліде, крихітний рот укритий цятками слини, і його лемент, схожий на крик тварини, що помирає. Вони так і не знайшли його окулярів. А далі — викорчовування приєднаних до пастки залізного кілка й ланцюга, підіймання тіла цієї розбитої ляльки над воротами, де Ґебріела знудило на руку, яку Кайл пропхав дрібному чоловіку під гарячу пахву. Потім Ґебріел зомлів, і вони думали, що він помер. Після цього — закидання у фургон сумок, які Кайл на межі цілковитого виснаження перетягнув через поле; Дена також знудило, через дверцята з пасажирського боку; тоді вони загубилися на дорогах навкруги ферми; Ґебріел прокинувся і волав від болю на зад­ньому сидінні на кожній ямі на дорозі, яку вони переїжджали; пастка й розчавлена гомілка, накрита Деновим піджаком. Жодних знань про лікарні чи лікарів; нищівне й приголомшливе незнання першої допомоги, що робити чи куди їхати; грюкання у двері сірих сільських будівель; невдале спілкування з чоловіком, який підійшов до єдиних дверей, що відчинилися в цьому безлюдному скупченні жалюгідних будинків, доки Ден мовчки сидів на дорозі; перешіптування французькою між лисим чоловіком і Ґебріелом, який уже тремтів на зад­ньому сидінні з обличчям сірого відтінку крейдяного каміння пейзажу. Далі — видобування інструментів і зняття тих іржавих залізних кіс із маленької ноги; падіння маленької ступні в пошарпаній кросівці, чорній від старої крові.

— Швидка?

— Нон.

— Чому?

— Нон.

Безнадійне розпитування напрямку, яке заглушали крики Ґебріела; поїздка до лікарні за поіржавілим «сітроеном», яким кермував лисий француз, що не знав англійської; нескінченна поїздка під темним небом, а тоді ще і ще під чорним небом. Чи скінчиться колись ця мандрівка? Куди він їх віз?

Але потім були зелені й жовті лікарняні вогні, і вони з Деном почали монотонно панічно белькотати й заговорювати дрібного Ґебріела: «Лікарня. Тримайся, друже. Лікарня, друже. Майже там. З тобою все буде гаразд. Отак».

Кайл зітхнув і схопився за ребра. Налив собі щедру порцію Sailor Jerry й вижлуктив, мов воду. Охнув від палючого посмаку, доки смак Різдва і Карибів заповнював його тіло теплом.