Адам Нэвилл – Останні дні (страница 27)

— Згода. Але Кайле, з двох колишніх членів Останнього Зібрання, яких ми зафільмували, одна мертва, а інший сьогодні вдень втратив довбану ногу! — Ден благально шукав на обличчі Кайла пояснення. Але нічого не вловив.

— Дене, Дене, Дене. Коли ми знімаємо сцену, то сподіваємося чогось досягти. У нас є мета. Ми хочемо оприлюднення, що створює історію. Не просто історію. Згоден? І ми щоразу це отримуємо. Нам говорять більше, ніж ми просили. Ґебріел міг виснажитися, але ферма розповіла нам дещо, хоч він і не сказав багато корисного. Ми знімаємо один довгий дубль майже щоразу. Це надто чудово, аби кидати, друже. У цій історії щось є. Їхній спільний досвід. Ніхто не дуркує й не намагається себе показати з кращого боку. Вони ніби змушені зізнаватися. Як часто ми таке бачили? Отож-бо. І ти хочеш усе кинути? Ти, певно, жартуєш, здорованю.

Ден задивився на підлогу:

— Чорт! Я не знаю. Мені треба трохи простору між мною й цим місцем, а тоді доб­ре подумати.

— Твоє право. Але мені без тебе не впоратися. Ніколи... і мені тебе ніяк не замінити. Ми маємо бути в Америці за два дні, — Кайл наповнив горнятко Дена ромом. — І, як ти сказав, я не маю вибору. Я на тридцять штук у лайні. Мені потрібен цей фільм.

— Знаю, знаю, друже. Просто... не думаю, що зможу.

— Поспи з цим. Прошу тебе. Не роби цього нахрін зі мною. Дене? Друже.

— Це ще не все.

— Що?

— У лікарні, коли ти вий­шов говорити з Максом, мене зацікавило, що француз, який нам допоміг, сказав лікарю. Вони цілу вічність розмовляли. Той хлоп був реально заведений. Тож я запитав у лікаря, що йому розповів фермер. Мав чуйку, що це щось про ферму.

— І? — Кайл глитнув.

— Англійська в лікаря була не найкраща. Француз із селища казав йому, що птахи так і не повернулися. Щось таке. Птахи так і не повернулися. Мабуть, на ферму. І він казав, що собаки теж туди ніколи не ходять.

— Це виносить мені мозок, Дене. Дивовижно.

— І ще ось що, — Ден підійшов до столика біля ліжка й узяв iPhone. — Повідомлення мусило прийти вранці. Навіть не подумав перевірити, доки ти був у душі. Воно від Фінґер Мауса. Щодо матеріалу з Кларендон-роуд, — Ден проскролив меню на iPhone і простягнув телефон Кайлу.

Повідомлення було таким:

Весь день вам телефонував. Ви маєте це побачити. Доки ви срали собі в штани, мов парочка школярок, на тлі відбувається якась дивна херня. На трьох аудіотреках. Це аж ніяк не фоновий шум. Ви, мабуть, поставили CD. Та й іншого чувака, який був там із вами, наркоші, який має вигляд мумії, що встала й вий­шла із саркофага в Британському Музеї, там повністю немає. Це не нарком. Збільшив зображення, і частин його немає. Відсутні. Прозорі. Як ви це зробили? Прошу, скажіть, що це зробили ви й зараз смієтеся. ФМ.

Ніхто з них не сміявся. Ден кліпнув на Кайла з мовчазним нерозумінням:

— Він про що?

Кайл відчув, як блідне:

— Якби ж я знав.

 

ДЕСЯТЬ

Кан, Нормандія

16 червня 2011 року. 5 година ранку

 

Сонця не було, лише нескінченність чорної хмари, що сягала від видноколу до видноколу над темною водою й курною рівниною перед нею. Там нічого не росло. Холодний вітер дув над сірим пилом, попелом і золою, над нерухомою водою.

Його прибуття в пустку помітили. Зашарпані постаті на соленому березі, де хлюпотіли й пінилися, хлюпотіли й пінилися маслянисті води, втомлено звелися на тонкі ноги. Загорнуті в дрантя тонкі руки цих убогих силуетів були підняті до неба, а з невидимих ротів долинав млявий лемент.

У повітрі не було птахів: ті утворювали жахні плавучі покидьки в потоці мертвої води. Тисячі їх наринали й ляскали крилами. Чорна зграя пір’я й кісток, до якої зашарпані люди спускалися підбирати їх своїми опудалячими кінцівками та простягати, мов скарби, як підношення жебраків королю.

Кайл виринув зі сну; обличчя вкривали висохлі сльози. Він снив декілька годин, але запам’ятав тільки остан­ню сцену якихось жахливих мук, що скінчилася біля великого мертвого моря. Однак він не прокинувся повністю. Не міг.

Приголомшений переходом від таких дивних видив і збентежений неосвітленим простором перед собою, Кайл не міг збагнути, де він. Віддалік була кімната з прочиненими дверима. Навколо контуру дверей мерехтіло слабке брунатне світло. З його швидкого мигтіння точилися запахи чогось горілого й пульсували проблиски пожежі. Осінні запахи вогнища, тріскотіння вологого займання під холодним дощем, загашена пара почорнілого м’яса, прохолода вологого каменю.

Він спробував поворушитися, однак думка не стала рухом. У кінцівках не було відчуттів, тільки заніміння, порожнеча в суглобах. Він дихав з неглибоким усмоктуванням й задишкою в чорноті перед очима, так ніби на трахею тиснула якась вага. Або ж легені тепер змаліли для такої задачі.

Відсутність чогось більшого за світло витала за лаштунками його розуму. Він наче спускався у величні холодні глибини темного океану під льодовиковими шапками та небесами без зірок, химерне бездиханне тяжіння засмоктувало його нижче, нижче й нижче крізь себе, а тоді виштовхувало за межі себе.

Борючись із ніщо, яке намагалося загасити маленьку жаринку його нестямного усвідомлення, він раптово, глибоко й абсурдно усвідомив свої долоні та ступні. Вони ніби наново окреслилися з темряви, навіть не смикнувшись, і з їхнього розміру, ваги й незнайомої довжини великого та вказівного пальця Кайл розумів, що це не його долоні. Як і ці ступні йому не належали. Надто тонкі й видовжені, громіздкі й безживні, вони звисали з матраца, наче його тіло переросло дитяче ліжко.

З відчуттям власного обличчя з’явилися натяки на інші контури вилиць та чола, маленький рот і довші зуби. На чолі й біля щелепи, мов перука, кучерявилося довге волосся. Воно смерділо. Масне, немите, змокле в протухлій воді, прогіркле на поплямованій і цвілій подушці, де влаштувався його череп. Він не бачив, але знав, що наволочку вкривали континенти давніх плям.

Кайл провалювався далі в темряву, під незнайоме тіло, що несміливо тримало його, мовби намагалося вхопитися за дим під розпростертими пальцями. Провалювався глибше в порожнечу, де навколо закручувався віддалений хаос пташиних вигуків і людських криків, що наближався з віддалі. Приваблений його нещасним паралічем потопельника, його випадінням геть. І кружляння цієї какофонії виштовхувалося з лементу тварини десь у глибині. Рев свині й гортанне мукання здіймалися з тремтливих щелеп і великої пащі. Чорний язик і жовті зуби. Вологі, близькі...

А тоді Кайл прокинувся й упав. Випав з повітря. Але всього з кількох сантиметрів над ліжком. Де він підстрибнув і підхопився в нападі, що наелектризував його тіло до відчуття колишньої форми, розмірів і знайомості.

У кімнаті... готелю... номері... Кан... Франція.

Він глянув праворуч і нічого не побачив. Помахав руками по боках і вгорі. Засліплений. Намагався не закричати. Тоді помітив підморгування маленького світлодіода біля стіни — телефонна зарядка. І ще одна червона цятка в неосвітленому просторі, у повітрі в дальньому кінці кімнати — світло режиму очікування на вбудованому в стіну телевізорі.

Нестерпна тілесна машинерія стогонів і виття циркулярної пилки змусила повітря завібрувати в його грудях, надто відчужила темряву для будь-якої думки про полегшення. Господи, цей звук...

Хропіння. Усього лише Ден. Дякувати богу. Ден п’яний і хропить, як телепень.

Нахилившись і випавши з ліжка, Кайл зіп’явся на ноги й почвалав у темряву. З випростаними руками й розставленими віялом пальцями відшукав гіпсову стінку. Чому так темно? Храм. У тебе в очах досі повітря храму. Він ледь не заволав. Затемнені завіси. Він згадав, як зсував їх увечері. Такі траплялися в готелях, щоб затулятися від фонового світла. От чому так темно.

У ньому забриніло полегшення. Сон, кошмар потьмянів, мов бліда й хибно запам’ятована світлина. Це й усе, і нічого більшого. Постаті на стінах храму, жахливий випадок із Ґебріелом, пів пляшки алкоголю, виснаження, незнайоме ліжко в чорнющій кімнаті, хропіння Дена, інша країна, інший світ... Забагато, забагато. От чому він бачив кошмар. Але чому він впав на ліжко зі самого повітря? Це було щось нове: він ніколи не переживав такого раніше. Частина сну. Наче сходиш із бордюру. Ривок, шок.

Він стиснув долоні разом і потер їх. Вони його. Його долоні, а це його ступні: широкі з кістлявими пальцями. Волосся було розкошланим, але прямим, не кучерявим і незнайомим, як перука якогось манекена.

У роті посохло, наче він тримав його роззявленим годинами, а в тілі палала спрага.

У ванній кімнаті Кайл задивився на себе під привітним спалахом ванільного світла перед бездоганно чистим дзеркалом. Засвідчив себе блакитно-зеленими очима, які подобалися його дів­чатам. Викинув із голови остан­ні сліди безладдя кінцівок, кісткового збентеження, тілесної дисморфії. Ковтнув сріблясто-чистої води, що ринула з крана. Підняв вологе обличчя й обернувся до темного одвірка, що вів у кімнату й до ліжка, у якому він більше не хотів спати.

Однак, розвертаючись до дверей, мигцем помітив щось у дзеркалі. Розмазане відображення знаку на стіні навпроти раковини.

Кайл обернувся. Підійшов до низки брудних смуг над тримачем для рушників. Здригнувся від, як він себе запевнив, холоду кахлів під босими підошвами, який сиротами колов ноги та шкіру, а не він гаданого контуру кістлявої істоти з чотирма скелетоподібними ногами на стіні.