Адам Нэвилл – Останні дні (страница 28)

Ні, тепер, коли він наблизився, це радше скидалося на відбиток долоні. З чотирма тонкими пальцями, загнутими всере­дину на остан­ній фаланзі. Що виступали чи тягнулися, мовби з-за стіни.

Його синуси атакував раптовий припах старого м’яса, мов вологий нижній бік свинячої вирізки, надовго залишеної удома в холодильнику. Кайл глянув на рушники, шукаючи викривальну пляму. То були свіжі, чисті, невикористані рушники для рук. І в жовтому світлі готельної ванної його миготливе збентеження перетворилося на усвідомлення, де саме він нюхав і бачив таке раніше.

 

ОДИНАДЦЯТЬ

Менсфілд-стріт, Мерілебон, Лондон

16 червня 2011 року. 4 година дня

 

— Доброго ранку, любий Кайле, — Макс, певно, притискався до іншого боку дверей, бо щойно палець Кайла відпустив кнопку дзвінка, виконавчий продюсер уже стояв у дверях: червоний оксамитовий халат поверх охайних штанів і білої сорочки, доповнених клубною краваткою та рубіновими запонками.

Макс провів Кайла в довгий коридор, де бездоганні вершково-­шовкові стіни страхали старомодним шиком. Це наче опинитись у передпокої раю, як його зображав Голлівуд 1950-х. Аромати троянд і поліролі клубочилися вкупі з духом ексклюзивного пилку, закоркованого в іншу епоху. Вбудовані в стелю довгі скляні панелі відкидали сильне, майже фосфоресцентне світло, від чого пошарпані інженерні чоботи Кайла здавалися недоречними й незатишно помітними на блискучій блакитно-білій мармуровій підлозі. Деінде на постаментах стояли темні статуетки й кам’яні артефакти. Давньоперський вайб. Величезне обрамлене золотом дзеркало показувало йому кожну пору та щетинку на неохайному обличчі.

— Гарна домівка, Максе.

— Дякую.

Кайл пробіг від станції метро на Реґент-стріт до Менсфілд-роуд і сповільнився тільки тоді, коли побачив обриси будівлі, у якій мешкав Макс. Він чекав унизу, доки його викликали з приймальні завбільшки щонайменше в шість його квартир, де до мармурових стін простягався темний килим, щільний, мов ведмеже хутро. Швейцар у срібній лівреї зателефонував Максові на домашній, аби оголосити про його прибуття. Кайл вписав своє ім’я в настільний журнал завбільшки з клясер, зі шкіряною обкладинкою, а потім його провели до відполірованих до дзеркального сталевих дверей ліфтів.

Інформація щодо списку нещасних випадків вихлюпнулася з Макса за декілька секунд після того, як він відчинив вхідні двері:

— Ґебріела відправлять літаком в Англію за кілька днів і перевезуть у лікарню. Операції минули успішно, але він дуже хворий через інфекцію.

Кайл скривився. І заприсягся відвідати Ґебріела, хоч від самої думки йому ставало незатишно, оскільки він відчував тінь провини через цю трагедію: його надто зайняли зйомки і надто роздратував старий, аби він наглядав за інтерв’юйованим. І його провина удобрювалася безпорадним бажанням розпитати тепер Ґебріела про розповіді лікаря Дену про птахів та собак. Сцена з Ґебріелом у лікарняному ліжку після пережитої пастки Сестри Кетрін буде чудернацькою, позбавленою смаку й недоречною, але також чудовим матеріалом для фільму, надто добрим, аби від нього відмахнутися. Однак відбиток кістлявої руки Кайл приховував від Дена, доки не зійшло сонце, а доти той уже суттєво потьмянів. Вони зняли залишок і вшилися. Ден усю дорогу додому збентежено мовчав. Що було геть недоб­ре. Він мусив зберегти здорованя на своєму боці.

Макс зателефонував Кайлу з першими променями світанку, у готель у Кані — він відчайдушно хотів побачити відео з Франції. Його почуття через нещастя Сьюзен і Ґебріела видалися Кайлу не так легковажними, як вторинними щодо мети дзвінка. І Макс погоджувався обговорити ситуацію тільки після того, як побачить відзняте Кайлом на фермі. Той мав із собою мастер-плівки, які після зустрічі вирушать до Фінґер Мауса: той погодився на нічну зміну з переписуванням матеріалу.

— Треба було взяти темні окуляри, — зауважив Кайл і пішов за вишуканими ступнями Макса, взутими в бордові лофери, далі в пентгаус. Здавалося, всі куточки Максової домівки були начис­то позбавлені тіней. Сильне біле світло заповнювало весь обсяг бездоганного простору та змушувало Кайла почуватися прозорим і химерно розслабленим. А світло й лампи сонцями горіли в кожній стримано розкішній кімнаті, яку він проминав.

— Перепрошую?

— Світло, Максе.

— А, так. Яскраве, якщо не призвичаїшся. Однак світло, мій любий хлопчику, так само важливе для життя, як і вода. Воно очищує дух. Розкриває серце. Промиває розум. Тут почуваєшся благословенно. Справді.

— Після цього моє житло скидається на підземелля. Ти тримаєш його увімкнутим впродовж дня?

Макс кивнув і провів його в кімнату, що слугувала одночасно домашнім кабінетом і приміщенням для показів: шкіряні крісла чекали перед цифровим відеообладнанням.

— Я страшенно страждав від сезонного розладу. Депресія, друже. Роками, аж доки я не відкрив світло повного спектра. Воно змінило моє життя. Тут у кожній кімнаті встановлені лайтбокси. Зроблені на замовлення. Пристрої на стелі симулюють денне світло. Чотири тисячі люксів у денні години, десять тисяч люксів уночі та взимку. Те саме з настільними лампами, і в мене також є козирки.

— Гарний день, — Кайл кивнув на великі залиті сонцем вікна.

Макс втупився в Кайла з такою серйозністю, що той почувся незатишно, мовби стикнувся із палкими, але безглуздими переконаннями незнайомця в пабі.

— Я зовсім не ризикуватиму душею, Кайле. Я хочу, щоб життя і світ сповнювало світло. Тож я маю саме це. Тут, у моєму маленькому місці відпочинку. Місці світла. Освітлення.

— Ясно, — якби тут був Ден, розгорілася б істерика.

— Ти знаєш, що ми маємо бізнес-інте­реси у сфері сезонного афективного розладу? Переважно експорт. Але тут також наздоганяє. І справи дуже доб­ре просуваються. Світ прокидається до нового світла. Я хотів би дати тобі дещо для твоєї домівки.

— Ні, дякую. Мені подобається морок.

— Я наполягаю. Мені мають доставити декілька настільних ламп цього вечора. Торшер. Може, лайтбокс для твоєї ванни та кухні в ці похмурі лондонські ранки. І для Дена теж.

— Справді, не...

— Нісенітниці. Вважай це подарунком за всю твою тяжку роботу. Яку цінують, мій любий друже. Ти вже зробив суттєві набіги в таємницю Останнього Зібрання. І ти мусиш випробувати лампи сьогодні. Ти помітиш різницю. Вона негайна, — Макс втягнув по­вітря й випнув підборіддя вперед, наче з певним полегшенням приходив до рішення, відганяючи думку, яка до цього рішення вела.

— Дякую.

— Не варто. О, чи можу я благати тебе про одну послугу?

— Ага.

— Будь ласка, ніколи знову не називай мене довбнем.

— Це було доволі лячно, Максе.

— Тепер уже я забуваю про манери. Каву? Легкий перекус? Чи волієш дочекатися обіду?

Кайл так відчайдушно намагався дістатися Макса, що не їв після порому. І не засинав після того сну. Він промовив, позіхаючи:

— Я міг би перекусити чимось. Рано встав.

Макс підійшов до дверей кабінету:

— Айріс!

— Сер, — озвався з дальніх рубежів квартири голос.

— Каву на двох. Кекс.

Після далекого «Так, сер» Макс знову зосере­дився на Кайлі.

— Гарне спорядження, Максе.

— Так, я часто проглядаю тут поточний матеріал та автономний монтаж. Прогрес роботи.

Стіл також мав такий вигляд, наче Сесіл Роудз¹⁸ колись розкладав його поверхнею мапи Африки. Макс усадив своє дрібне тіло в одне з крісел, підтримуване сталевими стійками. Над ними нависали щонайменше п’ятдесят дюймів плаского плазмового екрана. Кайл усівся на крісло поруч із Максом і попорпався в наплічній сумці, шукаючи шість флешок з матеріалом з Нормандії.

Айріс виявилася маленькою й округлою ірландкою з білим волоссям на голові та підборідді. Вона принесла кавник і скляну підставку для кексу. Товста фруктова хлібина видавалася надто гарною для їжі, доки очікувала на срібний ніж та дві тонкі, мов мушлі, тарілки, над якими поралася Айріс. Десерт у Макса також подавався з маленькими срібними виделками й червоними лляними серветками, що надималися з обох боків срібних тримачів із клеймом.

— Смачний кекс, — промовив Кайл із набитим ротом. — Ситний.

Взута в капці Айріс залишила їх і зачинила звукоізольовані двері.

Макс підхопив флешки. Втупився в них, і його тонкі губи з огидою скривилися, чи навіть з обуренням. Він навіть не глянув на кекс. Кайл ковтнув третій великий шматок власного. Нервова енергія змушувала його пожирати цей десерт, мов остан­ню трапезу в житті.

— Це все?

— Фінґер Маус візьметься за них сьогодні, — кивнув Кайл.

— Я хочу, щоб їх завантажили, щойно вони будуть готові. А Ден, де він?

— На іншій роботі.

— Доб­ре, доб­ре.

— Я побачуся з ним завтра, щоб обговорити приготування до Америки.

Макс ніби й не слухав. Тепер він дивився на флешки так, наче то пляшечки з бубонною чумою.

— Максе. Максе.

— Так?

— Як померла Сьюзен Вайт?

Макс заплющив очі.

— Серцевий напад, — і розплющив їх. — Удома. У будиночку в Брайтоні. Її донька не могла розбудити її для подорожі в Борнмут, вона не брала телефон. Це сталося вчора. Вона зайшла та знайшла матір. Сперту об подушки. Ще живу, але заледве. Вона померла піз­ніше в лікарні, покинула нас, не сказавши ані слова. Я телефонував удень, щоб обговорити інтерв’ю. Її донька взяла слухавку. Вона мені й сказала.

— Ви були близькі?