Адам Нэвилл – Останні дні (страница 30)

— Йой, Максе. Ану постривайте...

— До тебе нічого не доторкалося?

— Доторкалося? — спохмурнів Кайл. — Ви про що?

Айріс відчинила двері, і вони обидва підстрибнули. Жінка зайшла в кімнату з кришталевою карафою та двома склянками. І відбула, з пі­дозрою роздивляючись Кайла. Макс кивнув на бренді:

— Пригощайся, — він зиркнув на годинник. Втягнув повітря: — Чорт забирай. Треба збиратися. Мій костюм ще не складений. Похорон.

— Що? Нам треба поговорити. Ви не можете просто зірватися, — Кайл підняв обидві руки та простягнув їх до екрана. — Ми ще навіть не почали шукати в цьому якийсь сенс. Я минулого клятого вечора злякався на смерть. Мені важко навіть говорити про це, тим паче прийняти, але все це тут є. Відчутне, фізичне.

— Вибач, Кайле, — Макс рушив до дверей. — Буде вдосталь часу обговорити все пізніше. І нам спершу потрібне відео з Америки, аж потім ми зможемо дійти якихось висновків.

— Максе. Дещо не може зачекати. Мені треба з цим розібратися.

— Кайле, будь ласка.

— Це не зачекає. Я занепокоєний цими робочими відносинами.

Макс зупинився перед дверима, тоді підступив ближче до карафи. Кайл зняв корок і налив у дві склянки. Макс задивився у свою:

— Які в тебе занепокоєння?

Кайл наповнив рота димним оксамитовим спиртним. Охнув.

— Перш ніж ми продовжимо, мені потрібні деякі запевнення. Я пообіцяв зробити якомога природніший і чесніший фільм, і наша домовленість мала базуватися на взаємній довірі, — він простягнув руку, аби не дати Максу перервати його. — Але я починаю замислюватися, чого саме ви мені не розповідаєте. Ви були частиною Останнього Зібрання. Провели два роки в цьому клятому культі. Були одним із перших. Але забули мені про це сказати. Гадаєте, я не дізнався б це від когось іншого? То нащо приховувати це від мене?

Макс роздратовано зітхнув. Звірився з годинником:

— Кайле, машина приїде за двадцять хвилин.

— Тоді в нас удосталь часу. Ви маєте чудовий вигляд. Можете просто накинути куртку на сорочку.

Роздратований, Макс усівся в крісло. Відхилився, відірвавшись маленькими ступнями від підлоги, і видихнув усе повітря з крихітного тіла. Він здався Кайлові ще старішим. Він робив операції на чолі, навколо очей і рота — багато операцій. Вони надавали йому худорлявості й лоску в кращі часи, але зараз його обличчя немовби частково осіло. Макс приховав напругу, потерши очі.

Я це теж пробував, друже, але ти бачив те, що бачив.

Крихітні скупчення імплантованого волосся уздовж лінії росту ніби ладні були вистрибнути з фолікулів. Макс забрав долоні, його очі блищали:

— Я мав особисті причини не афішувати свою участь.

— Вони мусять бути реально вагомими, Максе.

— Розумію.

— Мусите зрозуміти. Ви продюсуєте це все дуже ретельно, усе для нас розписуючи. Мені не сподобалося, як ви визвірилися на мене за інтерв’ю тієї мешканки з Кларендон-роуд. І тоді, — Кайл вказав на телеекран, — я починаю запитувати себе, у що я, у біса, вплутую себе й Дена?

Макс заговорив, не дивлячись на Кайла:

— Вибач. Але... послухай, навіть найближчі мої друзі не знають про моє минуле. Мої колеги. Усі ті, з ким я познайомився та кого зібрав за кар’єру — вони нічого не знають про мій час із Кетрін. Я почуваюся відповідальним, Кайле. Розумієш, це мене варто винуватити в усьому, що трапилося з цією організацією й з усіма, хто колись був її частиною. До того жахливого кінця.

Кайл підняв руки, а тоді роздратовано ляснув ними об стегна:

— Як?

— Кайле, я розпочав Останнє Зібрання з Братом Чаплею, який нині помер. Я був одним із його наріжних каменів, його природним батьком. І в перший рік мене швидко й доволі безжально усунула Кетрін.

— Навіщо приховувати це від мене? Я не розумію. Ви знаєте, як я ставлюся до порядку денного, Максе. Ми через це проходили.

Макс знову задумався: мовчки витріщався, мовби за межі вишуканих стін своєї фортеці світла. Похитав головою в якомусь особистому замріянні й усміхнувся, хоч і неприємно:

— О, вона була розумною, навіть тоді. Не чудовиськом, але близько до того, і здібною. Старшою за нас. З вуличною мудрістю. Жорстка жінка. Але дуже чарівна. Спокуслива, коли потрібно. Вона багато чому навчилася за ґратами, це я можу сказати, — він нарешті перетнувся з Кайлом поглядом. — Ми були їй не рівня. Вона вже була Кліром у саєнтології, коли я вперше її зустрів — на зустрічі Процесу в Мейфейрі. Процес був іншою групою. Набагато просунутішою за нас, тож ми на них здебільшого базували структуру нашої організації. Вони мали таку спокусливість, таку вишуканість. І ми теж цього хотіли.

— А я був юним і дурним. Ідеалістом. Люди називали нас гіпі. Поборником суфійського містицизму, буддизму, подумував про францисканський орден, експериментував із життям у комуні; анархістом, пацифістом... безпорадним. Не знав, хто я такий. Але знав, що хотів чогось іншого, ніж пропонували випускнику-економісту в Лондоні 1960-х. Чогось не такого. Як і мої друзі, мусиш розуміти, я був ідеальним матеріалом для маніпулятивної соціопатичної особистості на кшталт Кетрін.

— Але чому ви не могли мені сказати? Не розумію.

— Це важко визнати, Кайле. Що я був таким дурнем. І дозволив чомусь такому реальному, такому певному прослизнути крізь пальці. Дозволив йому стати таким викривленим, таким розбещеним. Антитезою всього, чого ми намагалися уникнути, засновуючи організацію. Прихисток від світу. Але ми були такими наївними... недосвідченими. І вона забрала її в нас. Налаштувала нас одне проти одного. Швидко. Привела інших. Утворила більшість. Новий консенсус, — Макс стиснув руки в кулаки. — Вона забрала все. Усе, Кайле. Я ні про що так не шкодую, як про це. Сказав би, що це єдиний мій жаль. Боюся, мені доволі соромно за те, як вона мене обдурила.

— То навіщо вам я? Ви маєте все потрібне. Обладнання, фінансування. Ви навіть проробили всі дослідження. Навіть знаєте клятих причетних, Максе.

— Це правда. І я подумував зробити фільм самотужки. Зрежисерити, або хоча б написати сценарій. Але передумав. З кількох причин, — Макс підвівся й підійшов до книжкової шафи. Провів пальцями по корінцях перших видань «Ревелейшн Пресс». — Я не міг допустити стигматизації. Ні з моїм продакшном, ні з видавництвом, бізнес-інте­ресами чи благодійною роботою. Унікальна комерційна привабливість усіх моїх задумів полягає в позитивній духовності, у пропонуванні надії альтернативними шляхами. А те, чим стало Зібрання... Цей фільм для мене — величезний крок убік. Саме тому я й створив незалежний імпринт «Містеріс», суто для цього задуму. Фільм ніколи не вийде під брендом «Ревелейшн». Це неможливо.

Макс потер натягнуті щоки:

— Уяви сором, потенційну руйнацію, якби Daily Mail збагнули, що я насправді допоміг заснувати Останнє Зібрання. Вони не розрізняли б ранні дні Зібрання та Храм Останніх Днів. Те, чим стало моє творіння. Те чудовисько в пустелі. Я спостерігав, як усе псувалося в Лондоні в шістдесят восьмому. Спостерігав, як просочується отрута. Але я не мав стосунку до того... у пустелі. Даю тобі слово, Кайле. Я вивчив свій урок і відсторонився. Почав спочатку. Замів сліди. Обірвав контакти з іншими. І щиро вірю, що відтоді зробив багато добра. Аби перепросити. Гадаю, це зав­жди було моєю мотивацією в професійному житті.

— А робити фільм самому було б помилкою. Моє розчарування, обурення, мій гнів пролилися б на нього весь. Ти не дарма боїшся порядку денного. Тож я потребував незалежної й об’єктивної ретроспективи. Розповісти таку неймовірну історію, яку непростимо десятиліттями грабували експлуатацією й опортунізмом. Згадай лише той жахливий фільм «Сука з пустелі»!

Макс благально задивився Кайлові в очі:

— Я хотів когось, хто розуміє окультну територію. Хто вже набив руку зі схожими історіями. Хто представляв надприродне як дуже реальну ймовірність. Хто вже натякав, що у встановленому в природі порядку справді трапляються потрясіння. Я знав, що найефективніше я відпрацюю в ролі виконавчого продюсера. Менеджера з ресурсів. Культиватора контактів. Гіда.

— І я досі щиро вірю, що самісінький дух цієї історії в тій крові, яку Кетрін та її схиблені прислужники пролили в Аризоні. Сама суть історії досі похована. Реальну історію так і не розповіли. А вона такої надзвичайної природи, Кайле, яку ми вже відкриваємо. Саме тому я й спрямував тебе досліджувати її паранормальний бік, — Макс замовк і зітхнув. — Бо я не був готовий побачити повний результат того, що накоїла Кетрін. Стикнутися з цим. Навіть зараз мені досі потрібен посередник. Захист. Ти мусиш розуміти, що це таємниця, яку ти маєш для мене розплутати — мені це потрібно. Боюся, у мене просто немає сил.

У дверях з’явилася Айріс:

— Сер, ваша машина приїхала.

Кайл завіз Фінґер Маусу поточний матеріал і дістався додому, не усвідомлюючи, що діється навколо нього. Він відкоркував пінтову пляшку Jack Daniels і випив. Укинув її до кишені. Він покинув зустріч з Максом бадьорим, неохоче улещеним, навіть химерно збудженим. Утім чари розвіювалися. Макс доб­ре висловлювався. Був щирим до межі емоційності. Однак Кайл боровся з наполегливою пі­дозрою, що ним знову зманіпулювали. Він хотів вірити Максові. Бо понад усе бажав зробити цей фільм. Але, можливо, Ден мав рацію, і вони мусили все покинути.

— До біса, — гучно промовив він у вагоні метро. Ніхто на нього й не глянув.