Адам Нэвилл – Останні дні (страница 31)

Він не міг покинути фільм попри інстинктивне переконання, що на кону стояло щось більше за його кар’єру, фінанси чи психічне здоров’я. І Кайл ненавидів себе за це. Почувався тепер вразливим до небезпек, які навіть не міг визначити. Лише тиждень роботи — і він уже брав під сумнів увесь цей вплив на нього. Його короткий, але щільний контакт з усім, що залишила по собі Сестра Кетрін, викликав у нього нудоту, нервозність і дезорієнтацію. Два інтерв’ю та дві зйомки перетворили цей світ, який він сприймав як належне, на крихке місце, населене маніяками та примарними сутностями. Усе навалювалося на нього надто швидко. Практично виходило зі стін. Щось виявлялося, хоча це він мусив його виявляти.

Увесь шлях додому Кайл подумки кидав фільм й одночасно летів в Аризону. Він ніби загадав бажання на мавпячій лапці¹⁹ — бажання, щоб йому в руки потрапив гострий і революційний фільм під час економічного спаду, що спрямував кіно- й телевізійні замовлення у вільне падіння, від якого він може ніколи й не оговтатися. Але тепер, коли він мав у кишені кіноугоду всього життя, що ще до неї докладалося? І Кайл уже не вперше роздумував над тим, що поривання робити фільми може стати, як багато хто попереджав, його остаточним кінцем; хоча багатостраждальні батьки та друзі мали на увазі фінансовий крах, а не можливість щось розворушити, надто ретельно шукаючи в хибних місцях.

Однак високовольтна напруга беззаперечно повернулася. Так, були страх, приголомшення й нездатність осмислити, що саме в нього жбурляли, але й розгорталася можливість нині додати до своєї фільмографії найкращу роботу. Саме те виробництво. Саме той фільм. Усепоглинущу працю його життя. Яку він окреслював, але так і не досягав. Це була вона. Останні Дні. Він зняв би цей фільм навіть без ста тисяч. Був надто глибоко зворушений його перспективами, аби просто піти. Подорожі, безсоння, нескінченне очікування на зйомках, тижні продирання крізь поточний матеріал, нагляд за фінальним монтажем — усе це впродовж місяців попереду вже було того варте. І зав­жди було варте. Бо зйомки фільму були всім.

Ден міг без нього прожити. Він володів надійнішими вміннями. Купа оплачуваної роботи. Але Ден був потрібен Кайлові. Його найкращий друг. А найкращі друзі допомагали один одному. Нехай поспить одну ніч у власному ліжку, а тоді переконай його. Ден уціліє. Так було зав­жди.

 

ДВАНАДЦЯТЬ

Вест-Гемпстед, Лондон

16 червні 2011 року. 10 година вечора

 

Макс додержав свого слова й доставив експрес-кур’єром чотири коробки САР-ламп²⁰. Вони прибули раніше, ніж Кайл дістався додому, і за них розписалася Джейн із нижнього поверху. Уявивши, як Максове інтер’єрне світло з криміналістичною деталізацією виявить пил, волосся, подряпини та плями його печери, він залишив лампи в коробках, нагромаджених у вітальні.

Аби трохи угамувати тривожність, зі шлунком, на дні якого хлюпали бренді, віскі та фруктовий кекс, Кайл поставив лептоп на стіл, продивився Максів графік виробництва та зробив ще декілька нотаток щодо американської секції в сценарії фільму. Макс улаштував два інтерв’ю з копами, залученими до вбивств Останніх Днів у 1975-му: першим патрульним на місці кривавої бані в аризонській мідній копальні та головним детективом з убивств, що вів розслідування, яке більш-менш закінчилося, коли Брат Веліал дав дуба в кімнаті дозвілля в’язниці Флоренса.

Ще одна сцена в них була із сином чоловіка, який володів кінським ранчо неподалік мідної копальні. Остання зйомка запланована з єдиною вцілілою дорослою членкинею Храму Останніх Днів, що була там в остан­ній рік культу: неоціненне інтерв’ю з Мартою Лейк. Вона ніколи не говорила з творцями чотирьох наявних документалок — фільмів, що тільки припускали, що саме трапилося в копальні до й у Ніч Сходження. Навіть здогади Ірвіна Левайна про ті події видавалися доволі шаленими, тож Кайл вирішив утриматися від суджень, доки сам не візьме в них усіх інтерв’ю. Макс не хотів, аби вони знімали маєток у Сан-Дієґо, де Сестра Кетрін мешкала два роки перед Ніччю Сходження. Нотатки казали, що скриншотів вистачить, хоч Кайл і не був певен, чи погоджується. Variety стверджували, що наразі маєтком володів Чет Реґал, смертельно хворий голлівудський поганець, що надавало локації крутої атмосфери «Голлівудського Вавилону» Кеннета Енґера. Але ж не можна отримати все.

Два документальні фільми про культ зняли ще в сімдесятих і два — у вісімдесятих. Після першої зустрічі з Максом Кайл подивився їх усі. Їх переповнювали жахливі інсценування з акторами-­аматорами. Також у кожній із них — частинки тих самих вицвілих новинних сюжетів: копи та юристи з бакенбардами й волоссям до коміра, в авіаторських окулярах під пустельним сонцем біля мідної копальні, або ж заходять до будівлі суду в Юмі; вишикувані чорно-білі автівки та копи, що заганяють укутані в ковдри худорляві постаті в зали правосуддя; репортерки в пастельних кльошах та обтислих блузах, що тримають мікрофони тонкими зап’ястями, мов сталеві яблука в карамелі; губернатор Аризони в окулярах із чорною оправою виступає в національних новинах; шеф поліції пітніє, коронер, окружний прокурор і всі хлопці з мерії.

І ті самі світлини з фотоблоку Левайнових «Останніх Днів: Тру-крайм бестселер» у м’якій обкладинці повторно ad infinitum²¹: чорно-­білі знімки юних членів храму — довговолосих, з ідеальними зубами й усміхненими очима в щорічних альбомах старшої школи, на фото, зроблених у кращі дні; або ж на знімках Поліцій­ного управління Аризони худорлявих, змучених, страдницьких, мертвооких чи збуджено зухвалих членів культу, які втекли до сумно­звісної ночі в 1975-му, щоб їх не зігнали з тих невдалих спроб жити нормальним життям, які їм випали.

Тільки одна з документалок, «Діти Звіра», мала гідний виробничий бюджет, бо в ній були кількахвилинні зйомки з гелікоптера копальні, маєтку Сестри Кетрін згори й далекої пустелі Сонора, схожої на спечену поверхню безлюдної планети, де культ розважався, а потім полював одне на одного з потужними гвинтівками, коли все зійшло на пси.

«Діти Звіра», як і її конкуренти, досі містили багато чуток від людей, безпосередньо з культом не пов’язаних. Троє старих телевізійних знаменитостей із Голлівуду сімдесятих просторікували про харизму Кетрін, її спокусливість, її надприродну здатність казати їм точно те, що вони думали й відчувати, коли вона розгулювала вечірками категорії Б, вбрана в Chanel та Yves Saint Lauren; розповідала їм те, чого вони ніколи нікому до того не розказували... бла-бла-бла... те, чого вони не могли висловити собі... бла-бла-бла. В усіх чотирьох фільмах незграбно й неінформативно промацували її зв’язок із саєнтологією та факсиміле арешту Кетрін за керівництво борделем у Лондоні на початку шістдесятих. Похмура обкладинка кожної DVD-коробки мала в котромусь місці або знаменитий поп­артовий портрет Кетрін — така собі гладка Елізабет Тейлор із довгим волоссям Мони Лізи й такою ж звабливою усмішкою — або один з тих, що зображали її мордатою червоноокою фальшивою месією.

Жоден з цих фільмейкерів, як здогадувався Кайл, не від­віду­вав французьку ферму чи штаб у Голланд-Парку через бюджетні обмеження. У жодному з фільмів нічого не згадувалося про паранормальні аспекти Останнього Зібрання — також відомого як Храм Останніх Днів — у які він буквально ввійшов. Натомість вони всі мали справу з убивствами, кров’ю, німими голими дітьми й обезголовленням Сестри Кетрін. А потім Джим Джонс перевершив Сестру Кетрін три роки по тому під час сумнозвісної Білої Ночі в Гаяні, отруївши дев’ятсот своїх послідовників фруктовим соком і стрихніном.

Коли Кайл завершив зі сценарієм, квартира тхнула застояним сигаретним димом, а посеред його подушки спав кіт. Телевізор вмикався й вимикався. Кайл перевірив імейли. Ані слова від Дена. Він посортував прання й узявся збирати наплічник в Америку. Завтра наново зробить чернетку сценарію та журнал зйомок, тоді перевірить їх під час десятигодинного польоту. Приїде на зйомки рано й огляне локації, водночас прикине найкращу композицію. Останні чотири інтерв’ю треба було записати з рекордною швидкістю.

На дивані він прогортав фотоблок «Останніх Днів» Ірвіна Левайна, бо не міг надовго облишити книжку. Задивився на пухке, хоча й приємне обличчя Сестри Кетрін. Тоді — на похмурий распутінський вигляд Брата Веліала на протилежній сторінці: худе й бородате лице чоловіка, що допоміг застрелити на смерть чотирьох колег із храму, які намагалися втекти в Ніч Сходження, а тоді вбив Сестру Кетрін і перерізав горлянки чотирьом своїм товаришам із Сімох, перш ніж поліція знайшла його в копальні з п’ятьма вдягненими в лахміття дітьми — за сорок хвилин після того, як власник сусіднього ранчо підняв тривогу щодо пожежі, НЛО, гавкоту собак і звуків пострілів у комуні Останніх Днів.

Собаки. Завжди із собаками.

Кайл побрів до ліжка. Спробував зсунути кота, й очі того почорніли, мов оливки, а на одній лапі наставилися пазурі.

— А щоб тебе.

Він заснув, зіщулившись довкола кота, поклавши одну руку під голову.

І наполовину прокинувся в темряву з місця, уже віддаленого в непевному спогаді, утримуваному остан­німи фрагментами сну. З місця, імлистого від сажі та диму. Де вологе каміння пливло з дощем. Де напружені, однак усе ж невиразні обличчя тягнулися догори безбарвними поглядами. Оголені, худі й укриті червоними плямами, вони більше складалися з кісток, аніж із м’яса. Бруд під їхніми тонкими ногами, завислими над жахливою землею, перемішався із соломою й темними грудками покидьків. Борознисту глину, спінену застоєм, вкрили вихри олії на брудній воді.