Адам Нэвилл – Останні дні (страница 33)

Так ніби всере­дину цієї шафки крізь тверду стіну чиєсь передпліччя виринуло попорпатись. Поляскати й постукати, відчиняючи й зачиняючи дверцята, доки він спав, мов рука, устромлена крізь прочинене вікно, шукала за що схопитися всере­дині; а тоді її втягнули назад, і залишився лише відбиток — брудний докір неозброєному оку та живим.

 

ТРИНАДЦЯТЬ

Вест-Гемпстед, Лондон

17 червня 2011 року. 7 година ранку

 

Кайл набрав Дена.

— Чуваче, ти де?

— Удома. Котра година?

— Сьома. Дуй сюди. Будь ласка.

Багато важкого дихання, кашлю, звуку пересування важкої фігури.

— Що за поспіх? Я у відключці. Повернувся тільки о другій.

— Тобі треба це побачити. Тобто тобі треба це побачити.

— Мені вже телефонував Фінґер Маус щодо кадрів з Нормандії. Учора ввечері. Він узявся одразу за сцену в храмі. І він нетямиться. Думає, що ти свистиш йому щодо документалки й натомість робиш горорний телефільм.

— Може, і робимо. І ми, бляха, у ньому знімаємось. От тільки Макс забув нам про це сказати.

— Ти про що?

— Жартую. Дуй сюди швидше. І прихопи Canon. Воно проявилося на стіні кухні.

— Що це?

— Рука.

— Та ну нафіг.

— Дивися, — Кайл провів пальцем над натяком на кістки передпліччя в знебарвленні. Сморід зараз майже не виходив за межі шафки, але залишок досі тримався. — Передпліччя. Оце, на кінці, мені схоже на кістки долоні. Тоді оця ґуля на іншому кінці — лікоть. Наблизь до неї.

Ден зиркнув на Кайла поверх видошукача:

— Це ти зробив.

— Іди в сраку.

— Серйозно?

— Серйозно. І, як я тобі розповідав, у мене був цей дивний сон. Тоді прокинувся в іншому сні... поза ліжком. Я ніби висів у повітрі чи щось таке, тільки в іншому тілі, — Кайл знизав плечима, наче благаючи у Дена про розуміння. — Цілком упевнений, що те саме снилося мені в Кані. Ніби я був кимось іншим. А коли виринув зі сну, тут чулося це дряпання і...

— Я нізащо не повірю в цю фігню, Кайле.

— Дене! Я тобі не брешу. Це все насправді. Мене якраз розбудило дряпання кота, який просився назовні. Так його зуміли налякати лише феєрверки, які запускали минулого року довбні по сусідству...

— Радий чути, що це був кіт. Ти мене підловив, але тільки на секунду.

— Забудь про кота, гаразд? Забудь. Коли я бачив сон, то також чув цей стукіт. Гупання. Це воно налякало кота і змусило дряпати килим. Я випустив його, і коли зайшов назад у квартиру, перевірив ванну й кухню. І занюхав точно те саме, що й у Франції. І на Кларендон-роуд. Тхнуло звідси, — Кайл тицьнув указівним пальцем на поплямовану стіну. — Гупали двері шафки. Цієї. Але дверима гупали зсере­дини. І коли я глянув, тут була ця пляма. Смерділа відходами й чимось мертвим. Як? Як, друже? Те саме з рукою в готелі.

Ден знизав плечима, проте побілів дужче за двері холодильника. Він глитнув:

— Що в тобі особливого? Я не бачив снів. Ніщо не лишило на моїх стінах відбитка дупи. Я був на обох локаціях фільму.

— Якби ж я знав, — Кайл подумав про слова Дена; на мить почувся краще, доки не згадав, як Макс цікавився, чи до нього доторкалися. — Він щось знає, цей старий фрукт.

— Що?

— Макс. Він питав, чи до мене доторкалися. Доторкалися? Нащо йому таке питати?

— Але ж такого не було.

— Мені здалося... — Кайл зиркнув на Дена. — Мені здалося, що хтось був у храмі. Відчув, мовби хтось біг на мене. У темряві. І я щось відчув. На шиї...

— Ти нічого про це не казав.

— Бо у фермерському будиночку трапилося дещо гірше, а тоді Ґебріел ступив у пастку. Я казав тобі, що хтось ходив унизу в котеджі Кетрін. Так ніби... ніби мене шукали, — Кайл глянув на стіну, тоді провів пальцями вниз по обличчю. — Це просто божевілля.

— Гадаю, мені треба сісти це обдумати, друже. Є щось поїсти?

— Не будь дурним, — похитав головою Кайл.

— Який сюрприз.

— Відзнімемо сцену. Я перед камерою. Хочу записати, що відбулося минулої ночі. У стилі відеощоденника. Доб­ре?

Уже стемніло, коли вони скінчили чорновий монтаж відео з Нормандії; бекапи для нічної сесії Фінґер Мауса прибули опівдні, після того як Кайл завершив розповідь без сценарію перед камерою про нещастя з Ґебріелом на фермі, про смерть Сьюзен Вайт, приховане до цього минуле їхнього виконавчого продюсера, Кайлів власний сновидницький досвід і плями на стіні його кухні. Опісля він усівся сам за стіл і спробував працювати над аризонськими сценами в сценарії та питаннями до копів.

Він не опустив жалюзі, тож у приголомшеному мовчанні витріщався на власне відображення в еркері, що виходив на вулицю. Кіт спав на столі, час від часу проводив хвостом по клавіатурі лептопа, а тоді знову накидав його Кайлові на передпліччя, мовби хотів переконатися, що той досі сидить на місці. Кіт з’явився в першій, з’їв цілу бляшанку котячої їжі та більшість анчоусів із Денової піци, а тоді став вовтузитися з ним і з Деном. Він не єдиний, хто потребував товариства тепер, коли сіло сонце й запанувала ніч.

Записи трьох постатей в амбарі трохи втрачали ефект на екрані, як і на його фотоапараті, коли Кайл завантажив джипеґи собі на лептоп. Та хоч вони й видавалися менш виразними, більш експресіоністичними та відкритими до інтерпретації, повторні перегляди й відсутність означення не притлумили ані їхньої сили навіювання, ані натяку на зупинену анімацію в змарнілих силуетах. Знову побачивши їх, Кайл надто рознервувався, аби повністю зосере­дитися на нотатках до сценарію.

За шумом його кроків серед сміття в амбарі було майже неможливо зрозуміти, чи оголосили про свою присутність поруч інші кроки. Хіба що ізолювати цю частину аудіо, коли матимуть більше часу. Однак гуркіт зачинення дверей унизу у фермерському будиночку чи віддалене човгання ніг по цементу, доки Кайл зіщулився нагорі під прогнилим ліжком, вологим від гаданої суміші тритонів, стоніг і маленьких трав’яних змійок, неможливо було сплутати ні з чим.

Позаду нього у квартирі на стелю та йому на плечі раптом прорвалося літнє сонячне світло.

— Крутизна, друже, — мовив Ден, який узявся розпаковувати Максові лампи, щоб спрямувати увагу на щось інше. Вишкірився під настільною лампою, що відкидала таке саме сильне біле світло, яке Кайл запам’ятав у квартирі Макса.

Кайл розвернувся на стільці:

— Уяви таке в сто разів сильніше, й отримаєш Максове житло.

— Не жартую, друже, я вже почуваюся краще. Макс надіслав декілька й мені минулої ночі, доки я спав. Сусід заніс їх. Три лампи. Такі самі, як і в тебе. Чувак просто зірка.

— Макс сказав, що вони очищують душу. Тобі радісно?

— Відчуваю, як декілька брудних плям спадають. Куди поставити дві інші? Біля ліжка?

— Нізащо. Тут навіть без полуденного сонця, що сяятиме просто в кляті очі, доволі важко буде спати.

Ден зиркнув на плінтус:

— У тебе однаково більше немає розеток. Де Jack Daniels?

— У холодильнику. Налий у мій трохи коли. Там є дві бляшанки.

— Лід?

— Морозилка старезна. Уже вічність не працює.

Ден вий­шов з одною з ламп Макса, зриваючи пластикову плівку з кабелю та вилки. Кайл знову розвернувся до вікна і збагнув дещо незаперечне — який великий вплив мало їхнє відео. Майже все в локаціях храму та фермерського будиночка освітлював невеликий LEDPAD, однак відзняте Кайлом викликало захват. Зруйновані будівлі, зняті Деном на непорушному, тихому й зарослому полі, додавали певної атмосфери очікування, якщо й не ретельної уваги, котру Кайл відчував інтуїтивно. Ґебріел був зморщеним, напівбожевільним, тривожним, наляканим. Ден ухопив незатишність Брата Ґебріела декількома чудовими великими планами його метушливого спітнілого обличчя, його тонких губ, що кривилися й бурмотіли. Чоловік був розбитим і пригніченим, він не мав вибору щодо участі. Це їх єднало. Можливо, те саме стосувалося і Сьюзен, хоча вона вже відійшла і не могла витратити свій гонорар. І Макс попросив їх обох тримати його участь у Зібранні в таємниці. Сьюзен Вайт захопилася. Виникала нова сюжетна лінія, нова напруга: розповідь про нещастя фільму всере­дині історії культу та бічна лінія про дволикого виконавчого продюсера. Магія.

Друге інтерв’ю з Ґебріелом у лікарняному ліжку, коли вони повернуться зі штатів, буде неймовірним: він посилить його витверезними новинами про смерть Сьюзен за тиждень після інтерв’ю з нею. Вставить у мікс ті звуки з Кларендон-роуд. Повторить діалог Сьюзен про «сутності». Подумки Кайл уже дивився й передивлявся правки, зрощував кульмінації, натякаючи на набагато більшу участь із боку команди, яку неохоче затягло в історію як мимовільних свідків, у неочікувані й неприродні феномени. Неоціненний матеріал. Навіть його з Деном реакції були щирими: такого страху не підробити.

— Кайле! Кайле! Іди сюди!

Кайл скочив зі стільця й опинився біля дверей кухні за чотири стрибки. Кіт обігнав його і вже дряпав вхідні двері, коли Кайл устромив обличчя в кухню й побачив приголомшений, якщо не нажаханий, вираз Дена.

— Дивися, — кивнув Ден на двері шафки, досі відчинені після зйомок усере­дині.