Адам Нэвилл – Останні дні (страница 32)

Пір’їстий стукіт сухих крил у диму. Далекий, глухий брязкіт металу.

Місце зимових кольорів у тьмяному освітленні та важкого повітря. І він, тут... над своїм ліжком, у темряві своєї кімнати. Над завісами пробивалося сріблясте світло, міліметрове завтовшки. Кайл зависнув у невагомості над матрацом. Над і під кістками його ніг випиналися суглоби. Таз широкий, живіт впалий, ребра виразно виснажені: він відчував кожен сантиметр своєї усушки. Пробурмотів сухорлявим горлом, прохаючи води. Його висохлу й безгубу посмертну маску оточував віялом вінець безбарвного волосся, жмутки якого на черепі вкривали латки вад і виразних почорнілих кров’яних судин.

І надто довго, надто довго — ці ноги, що висіли в холодному повітрі, і цей відтинок пазуристого пальця на хрящуватих руках, надто виснажених, аби поворухнутися, випростані в боки, мовби розіп’яті в повітрі. Кайл зник у собі й опинився всере­дині цієї істоти.

Крутячись, він боровся та силкувався прокинутися з тієї миті, коли усвідомив це ув’язнення всере­дині чогось крихкого й незнайомого над ліжком: тіла, що досі тихо здіймалося до невидимої стелі. І його усвідомлення себе звивалося, прагнуло повернутися до плоті, що колись вкривала його кістки.

Поблизу біля нього в темряві дряпало та стукотіло, а тоді почулося гарячкове гуп гуп гуп. Шум виривався з іншої кімнати, дуже близько.

А тоді він упав. І прокинувся від відчуття падіння. Шокований до паралічу, сіпався в безладній постілі й віддихувався, повернувшись на бік, судомний і зігнутий навпіл.

Повільно обмацав обличчя тремтливими пальцями. Умить відчув щетину навколо знайомого рота: його кирпатий ніс, розкошлане волосся. Запал упізнання ширився, і Кайл витягнув власну спину, власні ноги та руки. Стиснув кулаки й загнув пальці ніг.

Усівся.

Раніше лунав стукіт, а тепер тільки дряпання. Шалене смикання за килим. Кіт, десь біля вхідних дверей.

Кайл перекотився через ліжко й увімкнув лампу. Примружився від світла, що боляче вдарило в очі. Почвалав від ліжка й перетнув кімнату, що одночасно слугувала і спальнею, і вітальнею. Увімкнув світло в коридорі й задивився туди.

Кіт на мить обернув голову, зіщулений біля вхідних дверей і припалий носом до тонкої щілини між килимком і дверима. Зирк­нув на Кайла і тільки зблиснув очима, що від страху перетворилися на чорні крем’яхи. Випусти, випусти, випусти; випусти мене.

Тягнучи занімілі ноги, мовби в нього в паху защемило нерв, Кайл завернув у коридор повз кухню й ванну: у темряві трейлерних габаритів за дверима, причиненими, але не зачиненими, побутова техніка, як з лялькового будиночка. Десь у мороку кухні стояв котячий лоток. Запасний. Можливо, кіт не міг дочекатися сходити, терпів і сягнув критичної миті, збентежений та знервований, як це трапляється з котами в таких ситуаціях. Краще випустити його назовні.

Повністю прокинувшись, Кайл затремтів у холоді. Якщо він випустить кота, доведеться спускатися прольотом сходів, аби випустити його в громадський садок позаду кварталу.

— Я думав, ми це вже пройшли. Думав, ти можеш дочекатися до ранку. Га?

Відсунувши засув і відімкнувши замок, він зовсім трохи встиг відчинити двері, як кіт утік назовні — жилавий і верткий, мов вода, — крізь щілину на темний майданчик сходів. Тремтячи в трусах, із досі крихким від залишку бентежного й дисморфічного сну тілом, Кайл увімкнув світло на майданчику й почалапав укритими запилюженим килимом сходинками на перший поверх, весь шлях униз обдумуючи сон: він ніколи нічого схожого не переживав, нічого такого яскравого. І вже двічі. За ме­жами тіла й ліжка, мовби загублений за ме­жами себе, або взятий і поміщений кудись іще, у набагато гірше місце. Чому? У голові його сяйнули, а тоді замерехтіли ті штуки на стінах у Франції й Лондоні.

Холодне повітря просочувалося під і навколо зад­ніх дверей, перериваючи його незатишні роздуми, знову фокусуючи його на реальному світі. Ані натяку на світанок зовні: небо чорне, хмари приховують зорі. Котра година? Кіт забрався на поліно та простягнув передні лапи, кваплячи Кайла. Досі несамовитий, з очима-вугликами, під нашорошеним хутром напружувалися й смикалися м’язи. А тоді він без звуку чи позирку назад зник у темряві саду.

— Більше сьогодні не спускатимусь, — повідомив Кайл, але кіт не слухав. Він уже помчав через зарослий двір.

Кайл мусить тепер взяти відбілювач, ганчірку й поліетиленовий пакет з-під кухонної раковини, щоб прибрати й позбутися безладу в котячому лотку, або й чого гірше. Це все мало б дратувати о цій годині ночі, однак чоловік зрозумів, що радий прокинутися. І більше не бути в чи над своїм ліжком.

Світло лишиться увімкненим. Він подрімає знову, коли зійде сонце. Ще матиме вдосталь часу для роботи після пробудження. Не буде часу для спортзали, знову. Не страшно. Банальна річ на противагу простому та глибинному полегшенню прокинутися. Не застрягнути в кошмарі.

Однак повернувшись у коридор квартири, Кайл зупинився під світлом угорі. Підняв підборіддя й унюхав запах паленого волосся, припах тління. І ще дечого: старої води, вологого одягу, забутого в теплих неопалюваних кімнатах. І чогось іще... Що це? Що за запах? Вологий попіл згаслого багаття. Мов розпалене в саду вогнище з газет, яке полили зі шланга. Тут? Як це?

Він перевірив ванну. Відчув запах плісняви на стіні над бачком, власний затхлий тваринний запах на одному з рушників, що потребував прання, запах колись вологого, а тепер сухого лінолеуму, муніципальні запахи старого відбілювача та дезінфекційного засобу. Кайл зайшов глибше всере­дину. Принюхався. Нудотний припах дешевого дезодоранту-спрею, що лишав у пахвах зі споду його сорочок білий пісок. Далекі глибоководні запахи з унітаза з піднятим сидінням. У Кайла був добрий нюх: він ніколи не вживав кокаїну — рідкість у кіно- й телевиробництві. Однак у ванній не було нічого незвичного. Стіни були чисті.

Він згадав шум у своєму сні — ляскіт, удари та дряпання, мов пальцями. Подумав про готельний номер у Нормандії. Притулився до стіни — від раптової пі­дозри, що неймовірне стане ймовірним, запаморочилось. Затремтів, глитнув. Не тут. Нізащо. Будь ласка.

Кайл утік до кухні; дихання застрягло вгорі в грудях. Оглянув простір стін: побачив білу фарбу, затінену до кольору слонової кістки, між шафками та над раковиною з плитою. Трохи бризок олії й томатного соусу над конфорками, але нічого незвичного. Котячий лоток чистий, наповнювач сухий. Вікна зачинені.

Він зиркнув на стелю. Павутина й маленькі чорні комашині цятки в орбіті крихітних жовтуватих кілець, які можна побачити тільки в орендованих квартирах. Старі плями, яких йому вдавалося уникати, проте вони були тут, коли він в’їхав два роки тому. У кутку тремтіла маленька міль. Зовнішній світ за єдиним малим вікном був чорним.

Але запах точився з кухні. Уже слабший, але досі помітний, наче нещодавно відчинили вікно, щоб провітрити приміщення. Кайл пройшов далі в кухню, простежив запах затхлого падла й застояної води до сміттєвого відра. Відчинив його: не тут? Задивився в шафки під раковиною: сплеск поліролі для меблів і лимону. Не тут. Перевірив дві шафи біля плити: припах алюмінію, слід пилу. Розвернувся й пішов навпростець до двох шафок з його консервами та сухими продуктами, відчинив їх.

Й, охнувши, відступив. Бляшанка з ананасами та бляшанка червоної квасолі випали й бамкнули об верхівку мікрохвильової печі, а за ними — потічок кубиків зі спеціями, висушена голівка часнику та зелена сітка з однією цибулиною всере­дині. Після маленької лавини концентрованим потоком жухнув сморід застояної води, висохлого гнилля, запалених сірників, вологого одягу.

Усі інші упаковки та бляшанки всере­дині шафи розгребені на боки дерев’яного сховища, накидані купою чи перевернуті догори дриґом. Позаду шафи шпалери вирізнялися візерунком плям.

Господи-Ісусе, ні. Кайл відвернувся. Ні, ні. Глянув знову. Ступив крок уперед, копнув цибулину на підлозі вбік. Примружився на широке знебарвлення. Дивився й дивився, шукаючи якесь значення. Це скидалося на течу, наче за стіною розірвалася каналізаційна труба, цілий рік усотуючись у тиньк та шпалери. Однак годуючи вчора вдень кота, Кайл відчиняв цю шафку. Плями на стіні не було.

Він несміливо простягнув руку й натиснув на пляму в центрі. Папір також мав обсмалений вигляд, мовби від швидко загашеного полум’я.

Кайл відступив, зосереджуючись на товстіших деталях, довшій смузі крізь центр забруднення на стіні — цього смердючого стигмата, що раптом з’явився вночі. Схоже на камінь у Нормандії, непофарбований тиньк на стіні підвалу на Кларендон-роуд та гладеньку фарбу у ванній його готельного номера в Кані. Різні поверхні, та всі наново оздоблені тією самою кольоровою схемою: обсмалені, лощені, сирі, тьмяність брудних пов’язок, темна волога, висохла на савані, відбитки...

Боже милий. Дві довгі вигнуті стрічки крізь центр плями раптово запустили його усвідомлення. Ulna, ліктьова кістка. Radius, променева кістка. Латинські назви, що спали йому на думку зі шкільної біології. З одного боку, мов скупчення камінців, відбитки зап’ясть — загорнутих у шкіру кісток долоні. А з іншого — подвій­ні цибулини ліктя... плечова кістка, humerus... кумедна кістка, хоч Кайл і не сміявся.