Адам Нэвилл – Останні дні (страница 34)

Кайл дивився на Дена. Важко глитнув грудку страху, від якої все його тіло здавалося нереальним.

— Не можу... що там, Дене?

— Воно зникає.

Кайл задивився всере­дину шафки. І побачив непевні низки тонких темних ліній, так ніби пляма відступила в тиньк чи її раптово зішкребли.

— Ти її тер.

— Це світло, — похитав головою Ден. Він підняв Максову лампу у великій лівій руці вище. — Я її ввімкнув. Щоб побачити, наскільки вона яскрава без горішнього світла. Ну, знаєш, чи вона справді як денне освітлення. І поставив лампу сюди, біля плити, де радіо. А тоді помітив стіну. І побачив це, друже. Бачив, як воно зібгалося. У світлі. Просто стало тьмянішати.

Вони дивились один на одного шаленими вологими очима. Ніхто з них тривалий час не озивався і не міг говорити.

Ден сидів у ногах Кайлового ліжка й задивлявся у свій третій нерозбавлений віскі:

— Ми не можемо.

— Не починай цю фігню з киданням. Я забронював квитки онлайн.

— Друже. Це неправильно.

— Неправильно? Це наше майбутнє. Ми завершуємо цей фільм і забираємося з цього гівняного міста — назав­жди. Ми постійно про це говорили. Після цього ми можемо робити, що і як захочемо, з гідним бюджетом. Подумай про це. Я не зможу, просто не зможу відпрацювати ще одну зміну на тому складі. Друже, будь ласка.

— Кайле... це занадто. Що як ця фігня з’явиться в мене у квартирі? Ти колись про це думав? Не можу повірити, що ти навіть думаєш поїхати туди, де вони одне одного повбивали. Після цього?

— Дене...

— Це попередження! — Ден вказав на вихід у коридор. — Чуєш мене? Кляте попередження, друже, — він втупився в долоні, тоді ковтнув віскі. — А як щодо постаті в домі на Кларендон-роуд? Я не можу не думати про неї. То була не пляма й не сон, Кайле.

— Якийсь наркоман. Безхатько, — швидко мовив Кайл, більше сподіваючись, аніж вірячи, що це взагалі правдоподібно.

— Ти цього не знаєш. Він був частково прозорим. І де він ховався? Подумай про це. Ми перевірили весь поверх.

— Але не лофт на третьому поверсі. Він міг прийти звідти.

— Можливо. Але ми почули б, як він спускається. Може, проєкція? Макс міг нас розігрувати?

— Біс його знає. Але якщо це... якщо це справді щось, ми просто нізащо не можемо все кинути. Ну тобто послухай. Подумай головою.

— Що про це сказав Макс?

— Він хоче зачекати матеріалу зі США, а тоді вирішить. Він квапився на похорон Сьюзен.

— Зручно. Досі вважаєш, що він каже нам бридню?

— Важко сказати.

— Чому він хоче зосере­дити фільм на паранормальних елементах? Може, він якраз і думав, що ми щось знайдемо? А ми тепер по горло в дивних речах, від яких зносить дах.

Кайл бачив, як мерехтить в очах у Дена страх. Він знову порушив крихку впевненість друга: не варто було показувати йому цю штуку в шафці чи у ванній у Кані. Але було б неправильно не показати, хоч це й спадало йому на думку. Він спробував послабити напругу:

— Це наша спеціалізація. Нібито має сенс, якщо подумати.

— Так каже Макс. Тож іще раз, я хвилююся, що ми зараз занурюємось у щось реально дивне й...

— Я хочу записати ще щоденників, — урвав його Кайл. — На камеру. Про закадрові речі. Про нашу несподівану участь у цій історії через знайдений нами лячний матеріал. І Макс не побачить ці сегменти до фінального монтажу. Вважай це страховкою.

— Я сьогодні перечитував контракт. Він навіть не хоче, щоб його взагалі згадували у фільмі. Каже, що скористається псевдонімом для титрів. Через його репутацію? Мені це здається дивним. Трохи схоже на брехню.

— Саме тому ми залучимо нашого виконавчого продюсера так, як він і не уявляє.

Ден кивнув і ще раз нервово ковтнув зі склянки.

— Так навіть краще, — Кайл силкувався підтримувати усмішку. — У нас тепер історія всере­дині історії. Ще один шар. Про Макса. І про нас.

— А про те, що ми витягуємо. Думав про це?

— Ще одна причина, чому це надто доб­ре, щоб викинути. Ця одна сцена в Голланд-Парку виведе фільм на мільйони екранів. Може, і на кіноекрани. Кіно.

Це не запалило наново ентузіазму друга.

— Я можу погасити весь свій борг гонораром, але за умови, що ми його завершимо, — продовжив Кайл. — Ти теж зможеш відкласти ці весілля.

Ден кивнув, але, мабуть, його це досі не переконало.

— Чотири зйомки. Чотири дні. І все. Кінець. Чотири кляті дні. Ну ж бо. В Америці. Америці! Тоді діло зроблене. Тридцять тисяч у твоїй кишені. Ми з Фінґер Маусом зробимо монтаж. А ти вільний до прем’єри. До фестивалів. А? Канни. «Санденс». Вони від цієї фігні будуть у захваті.

— Друже, — Ден глянув собі на ноги. — Я не... не думаю, що зможу.

— Просто чудово, — кивнув Кайл. — Бо я без тебе не впораюся.

— Будь ласка, Кайле. Покинь це.

— Ти геній за камерою, Дене. Без тебе воно вийде гівняно, — Кайл кивнув на лептоп. — А це — моє майбутнє. Просто тут. Якщо я не скористаюся цією можливістю, то можу просто зараз перерізати собі горло.

 

БІЛА НІЧ

 

«Не їжте мізки. Від них тільки ще дужче божеволієш».

Брат Веліал, Аризона, 1974 рік

Ірвін Левайн, «Останні Дні»

 

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Мідна копальня «Блу-Оук», пустеля Сонора, Аризона

19 червня 2011 року. 2 година дня

 

— Я ніби стою на поверхні далекої планети. Усе тут чуже. Рослинність, кольори пейзажу, небо, каміння, навіть повітря. Найвищою температурою сьогодні було тридцять вісім градусів за Цельсієм. Найспекотніша частина дня минула, проте я досі відчуваю, як із мого тіла висмоктується вода, а це тільки початок літа. Улітку температура злітає до сорока трьох градусів. І напрошується питання: навіщо комусь обирати тут жити, на 311 тисячах квадратних кілометрах пустелі? Однієї з найбільших пустель у Північній Америці. У пустелю Сонора можна вмістити всю Велику Британію, і лишиться ще 100 тисяч квадратних кілометрів піску.

— Пустеля вкриває чималі території Мексики, Каліфорнії, Аризони та Нью-Мексико. Також вона захоплює деякі з найвіддаленіших частин Сполучених Штатів. Місця, у яких можна лишатися поза спостереженням. Тож видається логічним припустити, що основною мотивацією Сестри Кетрін для перенесення сюди Храму Останніх Днів на початку 1973 року стала ізоляція.

— Після п’яти мандрівних місяців у Каліфорнії вона стверджувала, що отримала друге видіння з новим прихистком для її Храму — закинутою мідною копальнею в пустелі. Однак наразі вважається, що про це місце їй розповів один із байкерів, у яких група купувала наркотики в Лос-Анджелесі. Про територію, через яку банди організованої злочинності провозили в Північну Америку з Мексики більше мігрантів та наркотиків, аніж деінде. Це прикордонна земля...

— Чуваче, — Ден відірвав погляд від видошукача. — Вибач. У мене забагато відблиску від металевого даху. Треба переставити камеру. Трохи менш як за два метри праворуч від місця, де ти сидиш. Ну ж бо, швиденько це зробимо. Так усе світло матиме трохи червонуватий відтінок на тій стіні за тобою, і це дуже круто. Воруши дупою.

— Сюди?

— Ідеально. Продовжуй із тієї прикордонної фігні. Потім я хочу зняти небо.

Кайл повернувся до сценарію, що лежав у пилу біля касетного рекордера, і продовжив аудіоначитування, доки Ден знімав великі плани чергової вцілілої будівлі:

— Гаразд. Доб­ре. Це прикордонний край. Місце, яким проходять дивні вантажі та трафік, часто непомічені й доволі небажані на північ звідси. Також на цій території впродовж остан­нього століття регулярно занепадали маленькі містечка та бізнеси, лишаючи позаду тільки руїни. Як-от тут: «Блу-Оук». За тридцять кілометрів на схід від Юми, убік від Міжштатної магістралі 8, у Фортуна-Футгіллз є покинута мідна копальня. Останній шахтар, який звідси поїхав, розробляв копальню до 1946-го. Вона стояла порожньою до 1973-го. Однак того року в ній з’явилася нова група мешканців. Людей дивніших, аніж хтось колись пам’ятав у цих місцях до того й, напевно, опісля.

— Перші адепти Храму Останніх Днів заселились у ці напівзруйновані будівлі взимку 1973-го. Із Сестрою Кетрін натепер лишалися тільки четверо оригінальних членів європейської групи. Однак за декілька наступних років до них приїжджали доєднуватися багато інших, і цих вона вербувала в Лос-Анджелесі. На піку на початку сімдесят четвертого понад сорок чоловіків, жінок та дітей утворять постійну спільноту та виживатимуть у цьому віддаленому й безлюдному куточку світу. Серед новоприбулих були колишні ув’язнені, Брати Веліал, Молох і Ваал, які стануть ключовими для нової верхівки Семи. Разом з іменем очільниці, їхні імена стануть ганебними. Те, що трапилося з іншими членами, які лишалися тут у 1975-му, нарешті позначило «Блу-Оук» на мапі.

— Чуваче, ти все?

— Ага. Покличу лейтенанта Конвоя провести нас місцем злочину. Можеш освітити хижу-храм для обох камер? Зеконом час. Решту поки лиши.