Адам Нэвилл – Останні дні (страница 36)

Минула хвилина.

— Дзвінок надійшов у мою машину. Екіпаж 27. Тож я вирушив туди з напарником, Хімінесом, якраз після одинадцятої. На шосе ми не бачили жодної машини за всю дорогу. Тут нікого не було, крім Аґілара на його ранчо й цих гіпі, що влаштували на цім місці сквот. Ми трохи з’їжджаємо з дороги й також бачимо дим. Наче туман із чимось брудно-жовтим. Залишки. Ніби він розвіювався. Сигналка, подумав я. Але було тихо, крім собак. Ані жаб із того ставка. Ані сичика-ельфа. Нічо. Пустеля вночі шумна. Але не тут. Крім собак здалеку. На відстані, ніби вони були вище, над нами на північ. От тільки на північ звідси нема пагорбів. Тож я досі не можу сказати, де були ті пси. Аґілар казав, що з тими гіпі жила зграя, шастала тут дико. Але він ніколи не бачив жодної з них після тієї ночі. Як спитаєте мене, то я цілком упевнений, що вони були над нашими з Хімінесом головами. Звучало так, наче вони в небі, але віддалялися, — після здогадок про розташування собак Конвей пережив якийсь сором’язливий епізод. — Пустеля може надурити кого завгодно.

— Хай там як, ми приїхали, а все це місце — в темряві. Жодного світла в усіх будівлях. Ані вогнів, нічо. Вони освітлювали його вночі керосиновими ліхтарями та багаттями. Аґілар мені казав. Немає електрики. І досі видно велику яму, якою вони користувалися, отамо. Але все це стояло без світла, коли ми приїхали тієї ночі. Яма для багаття була холодна.

— Ну, Хімінес підходить, дуже обережно, до цієї будівлі. Вона була найближча до нас і найбільша тут. Двері теж широко відчинені. І я пам’ятаю, як він ішов у цьому тумані з ліхтариком. І підходить просто до тих дверей. І посвітив туди раз ліхтариком. А тоді обернувся й побіг назад до машини. Я побачив його лице у світлі фар і збагнув, що на нас чекала халепа.

— І він каже мені: «Напарнику, викликай парамедиків, підмогу, у нас поранені, може, смертельно». Тож я роблю виклик. А тоді дістаю гвинтівку, яку ми тримаємо ззаду, а Хімінес — рушницю, і ми йдемо назад до будівлі. Ми мали мінімум пів години, доки під’їде підмога, тож не поспішаємо, щоб не потрапити в засідку. Підходимо повільно. З обох боків до того ґанку.

Конвей замовк і ступив на ґанок довгої білої будівлі. Зіщулився біля порожньої віконної рами ліворуч від ґанку. Зімітував ліхтарик у руці, долонею до землі:

— Хімінес навпроти мене. Інший бік того вікна, — Конвей кивнув на вікно праворуч від роззявленого отвору дверей. — І я кричу: «Поліція!». І відповіді нема. Жодного звуку. А ми не можемо обійти будівлю, аби перевірити ззаду, бо нас помітять з інших хиж, які видно обабіч цієї. Нам треба перевірити спершу, чи тут чисто. Одну за раз. Тож я свічу ліхтариком у це вікно. Отако. Униз і всере­дину, — Конвей опустив руку й ніжно доторкнувся до розщепленої дерев’яної рами. — І бачу всере­дині тіла. Нарахував одразу п’ять.

Колишній коп випростався й увійшов у кімнату. Ден, а за ним і Кайл, обережно зайшли крізь двері за ним. Невиразний дерев’яний настил, що бумкотів під трьома парами ніг, укривав шар бруду. Тут валялися зім’яті пивні бляшанки, поліетиленові пакети, і вчувався миттєвий запах застояної сечі. Будівлю розділяла біла дерев’яна стіна з дверми й піднятим прилавком, що занурювало другу половину споруди в темряву.

— Отута були матраци. І п’ятеро тих гіпі. Вони були в мантіях, які ми всі бачили на них у місті. І між ними — кров. Двоє стояли на колінах, наче молилися. Інші впали вбік одне на одного. Кров на підлозі була темна й гусла, тож їх убили за якийсь час до нашого приїзду. Я подумав, може, за годину, може, більше. І пам’ятаю, як дивився, де починалися їхні тіла й де закінчувалися, і тоді побачив горло. Глибоко перерізане. Голова впала вперед, й очі жертви були заплющені, а розріз тягнувся аж до вуха.

Конвей видихнув і похитав головою:

— Вишикувані, усі п’ятеро, у ряд. Четверо мали бороди. І вони дивилися на ту стіну. Наче їх так поставив той, хто їх убив. Не схоже було й що вони опиралися, коли їм різали горлянки. Руки їм не зв’язали.

Конвей заплющив маленькі очі й занурився в чергове мовчання.Кайл почув, як Ден глитнув, і раптом відчув велике співчуття до старого, а також жахливу провину через те, що вони змушували його згадувати в смердючих руїнах будівлі.

Піднявши погляд і знову зібравшись, Конвей підійшов до стіни-перегородки:

— Вони жили там, ззаду. У другій кімнаті. Там лежали матраци. Старі ковдри. Книжки. Більше майже нічого. Пам’ятаю, ми намагалися не вступити тут у кров, бо це тепер було місце злочину. Тож ми дуже обережно навшпиньки обминули тіла та зайшли до цієї кімнати переконатися, що в усій будівлі чисто. Так і було. Нікого живого в другій кімнаті. Тільки п’ятеро тіл у першій. І тоді, коли ми приходили через неї, прямуючи до дверей, я помітив запах. Так ніби я відключив свій нюх і покладався тільки на вуха й очі в темряві, коли ми ввійшли. Але коли ми верталися, я сказав: «Хімі, відчуваєш цей запах?». І Хімінес кивнув. Він сказав: «Прорвана труба», а я пам’ятаю, як подумав: тут немає труб. Але він мав рацію. Це місце тхнуло каналізацією й чимось мертвим задовго до цих гіпі. Але запах ішов не від жертв. Ні, сер.

Вони всі радо вий­шли звідти. Химерний запах застою та гнилі в книжці Ірвіна Левайна не згадувався. І кілька секунд після одкровення Конвея Кайл не відчував ніг. Його відчуття свого я ніби віднесло геть у широку пустелю. Він почувся жахливо вразливим і крихким: спектр емоцій, який Кайл зазвичай пов’язував з утратою контролю. Однак цього разу той не мав нічого спільного з його боргами чи намаганнями нашкрябати на фільм зо двадцять фунтів: емоції викликало повторне питання власної безпеки та здорового глузду перед таким збігом, такою жаскою синхронічністю, якою радше погрожувало, ніж натякало невинне зауваження Конвея. Кайл зиркнув на профіль Дена й побачив, що почуття взаємне.

Конвей знову відвернувся від камери обличчям до пустелі. Ден зсунувся і знімав його збоку:

— Просто тоді ми не знали, що однією з жертв була їхня лідерка. Усі дізналися тільки пізніше, коли під’їхав Відділ розслідування вбивств. Сестра Кетрін. Але вона була пампушкою всере­дині, яка перекотилася набік і збила двох інших. Пригадую, як думав піз­ніше, що якби вона не впала, вони всі стояли б на колінах, коли ми їх знайшли. Четверо з перерізаними горлянками й вона в центрі, з власною головою на колінах.

У незатишній тиші, яка, здавалося, влаштовувала Конвея, вони перейшли від місця злочину до другої будівлі, спорудженої під кутом у сорок п’ять градусів до місця вбивства. Іржавий залізний навіс упав на ґанок; колись його підтримували два тонкі перехняб­лені дерев’яні стовпи, що надавали всій будівлі вигляду, ніби вона завалювалася набік. Від зовнішніх стін головної споруди відшарувалися біла фарба або тиньк, оголивши обвітрену цеглу на поталу повітрю. Дах відвалився, вигинаючись угору, мов накривка бляшанки із сардинами.

— Отут ми знайшли дітей. Ми стояли зовні та спершу світили у двері ліхтариками, і бачили, що вони всі зачинені й забиті зсере­дини. Але ми чули рухи. Мовби хтось совався. Усере­дині. Може, собаки. Ми покликали й почули схлипи та вищання, і тоді я був упевнений, що це пси. Думав, що вбивця замкнув декількох усере­дині через учинений ними ґвалт, коли робив своє діло. Тож ми вирішили повернутися до цієї будівлі, бо вона вже була вбезпечена, і ми не хотіли, щоб якісь пси бігали місцем злочину. Але якраз перед тим, як я збирався перейти до наступної хижі, Хімінес посвітив ліхтариком через маленьке віконце отут, збоку.

Конвей повільно обійшов будівлю до маленького вікна збоку:

— І Хімінес глянув на мене, і він був ще більш шокованим, аніж коли ми знайшли тих мертвих гіпі. І він сказав мені, що всере­дині діти. Тож я підійшов і зазирнув сам, і там було п’ятеро дітей. Четверо зіщулилися на підлозі. Дуже брудні, з довгим волоссям, у вуличному одязі. А ще один, якому було, я подумав, може зо два, просто стояв і дивився на мій ліхтарик. Двоє з брудних дітей були реально налякані та притискались одне до одного, інші двоє мали просто шалені очі. Але білявий малий був просто як янгол. Великі блакитні очі. І він був чистий. Голий, тремтів. Що не складалося, бо інші замурзані. Але він просто стояв там, посеред кімнати, і дивився на мене у відповідь. Думаю, він переживав шок. Я запитав, чи з ними все гаразд, але відповіді не отримав. Принаймні вони там були в безпеці, тож ми рушили перевірити інші будівлі.

Конвей зупинився та знову витер шкіру голови, цього разу — білосніжним носовичком.

— Зробимо перерву? — запитав Кайл. Конвей кивнув.

— У цій будівлі ми знайшли вбивцю, брата Веліала, хоча тієї ночі ми не знали, як його звуть, — це була найменша з решти споруд, не більша за повітку для інструменту. — Двері були зачинені, але ми чули, як усере­дині молиться чоловік. Принаймні звучало як молитва. І він не зупинився, коли ми покликали його крізь двері. Тож Хімінес вибив їх і посвітив туди ліхтариком. Просто йому в обличчя. Яке я ніколи не забуду.

— Цей хлопець був бородатий і в брудній мантії. Стояв на колінах. Його одяг дещо зливався з деревом отут, тож ми могли ясно бачити лише це обличчя. Реально дике. Розкошлане волосся, усе брудне й заплутане, і ці очі. Що ніби дивилися крізь нас. Бачив те саме в наркоманів. І він просто сидів тут і говорив сам із собою. Чи з богом, не впевнений. Не міг добитися від нього реакції. Тоді Хімінес помітив його руки. Укриті кров’ю. І його зап’ястя теж, там, де виступали з рукавів. Тож ми з напарником вирішили, десь одночасно, що цей бурмотливий дурень, певно, і був убивцею. І це виявилося так.