Адам Нэвилл – Останні дні (страница 38)
Кайл проковтнув грудку в горлі, заспокоюючи голос:
— Сліди укусів... на жертвах? Ви казали, що не вірите, ніби це від зброї.
— Або ті сліди кігтів на плечах мертвих. А ще сморід гнилого м’яса. І малюнки, які знайшли на стінах. Ми так із ними й не розібралися. Спецрозслідування сфотографували стіну в тій будівлі, де ми з Хімінесом знайшли тіла. Я особливо не звернув уваги на стіни, коли був там тієї ночі, але раз після того бачив фото. Тепер їх немає. Стіна майже сорок років була під сонцем і вітром. Мабуть, потьмяніли.
Кайла обдало жаром. Голос прозвучав тонко, високо й напружено; позаду в Дена напружилися плечі.
— Малюнки? То були малюнки, не символи?
Левайн не згадував нічого, крім мазюкання окультних і сатанинських символів на стінах будівлі, відомої як храм або перше місце вбивства. А єдині фотографії місця злочину з «Останніх Днів» Левайна, і до того ж єдині в третьому виданні 1978 року, — це знімки копальні з повітря, поплямовані кров’ю дошки будівлі храму, грудкуваті тіла біля дерев’яного паркану та тривожний вираз кощавого й бородатого обличчя Брата Веліала ззаду в поліційній машині — світлини, зроблені фотографом-опортуністом із преси в ніч убивств.
— Гіпі малювали щось без шкіри. Суду не було, тож фотографії досі у файлах поліції. Я сам більше ніколи не хотів їх бачити. Хворе лайно, якщо хочете знати. Звісно, преса цілий рік торочила, що все це було сатанинським ритуалом. З людськими жертвами, щойно той сягнув «критичної точки шаленства». Більшість досі думає, що так і було, — Конвей кліпнув. — Але я вважаю, що всій цій купці мудаків воно зійшло з рук. Веліал, Молох і Ваал точно когось повбивали. Але вони були в тому не самі. Ні, сер. Дехто з цих вар’ятів, певно, швидко вшився. Покусали, а тоді втекли. Світ збожеволів там задовго до того, як під’їхали ми з Хімінесом, це точно.
Ден зиркнув у пустелю, куди тепер дивилися Конвей і Кайл. І вони всі разом відчули, як холодок сутінок став покусувати їхні нагріті сонцем руки та напружені обличчя.
П’ЯТНАДЦЯТЬ
Бар і гриль на шосе 66, Юма, Аризона
19 червня 2011 року. 10 година вечора
Після прощання з Конвеєм тривожні коливання Кайла між вірою та невірою розігналися до паніки. Гучна музика пришвидшувала його думки, коли їм потрібно було сповільнитися. Його нудило від надмірного напруженого паління впродовж денної спеки, долало зневоднення, у голові паморочилось. Він мусив триматися за стіл.
Це було просто неможливо, ніщо з цього; просто неможливо, щоб «істоти» й «сутності» були частиною мандрівного звіринцю Останнього Зібрання і Храму Останніх Днів. Але ж ось вони: на стінах у Нормандії, у Кані, у Лондоні, включно з Кайловими власними, а тепер і в мідній копальні в Аризоні. Кайл заплющив очі й намагався впорядкувати дихання. Він відчайдушно потребував відповідей на два питання: що, бляха, відбувалося? І чи їм щось загрожувало?
— Чуваче, ти все пропускаєш.
— Що? — Кайл відірвав погляд від стільниці. Барна зала за чималим тілом Дена знову сфокусувалася. Місце наполовину освітлювали притишені помаранчеві лампи, сховані за абажурами-черепашками, що надавало всьому простору відтінку піднесеного до світла пива. На обшитих панелями стінах спортивні прапорці з фотографіями боролися за місце з хокейними та бейсбольними пам’ятними предметами. Мерехтів музичний автомат. Над більярдним столом позаду височіли світлодіодні стрічки.
Рот та підборіддя Дена лисніли жиром від поглинання купки курячих крилець у дерев’яному кошику, нещодавно перед ними поставленому. Від глибокого й повільного ковтка пива
— Ох, яке холодне. У мене долоня прилипла до келиха, — Ден глянув на стелю й усміхнувся. — Джордж Тороґуд і
Кайл спробував усміхнутися, доповнюючи Денів ентузіазм: той ніколи раніше не бував у західних штатах, тільки в Нью-Йорку. Друга все зачаровувало: дорожні знаки, їжа, мотель, машини, реклами біля шосе, торгівельні центри та вуличні ліхтарі, будівлі, гори; і він ніколи раніше не бував у пустелі. Ден скидався на перевантажену стимулами дитину.
— Сьогодні добре спатимеш.
— Сподіваюся. Після ще кількох крилець. Будеш цей салат?
Миска «Цезаря» з техаським тостом займала половину столу. На неї, певно, наклали кіло бекону і дві голівки салату, більші за Кайлову голову. Кайл підштовхнув миску до Дена:
— Будеш і далі їсти, як Елвіс, і доведеться купити тобі на дорогу додому поліестеровий костюм.
— Відвали, — озвався Ден із повним ротом грінок.
— Листя теж треба їсти. Не тільки хрусткі вуглеводи.
Ден підняв середній палець.
— У тебе розбитий вигляд. Через кермування?
— Так і ні, — знизав плечима Кайл.
— Серйозно тривожна фігня, це точно.
— І не кажи.
— Тобто всі сиділи поруч із перерізаними горлянками. У тій кімнаті. Я похолов, друже. А інших роздерли біля паркану. Застрелили тих бідолах, коли вони тікали, тоді дали розтерзати їх собакам, — Ден похитав головою й витер рота серветкою завбільшки з рушник. — І діти. Брудні діти в хижі. Нащо було їхати до цих... — з обличчя Дена зіслизнула жвавість, і навіть життя, і Кайл збагнув, що друг думав про ферму в Нормандії. — Принаймні цього разу ніхто не втратив ногу.
Вони дивились один на одного. А вже за мить тримали один одного за плечі та сміялися. Сміялися так сильно, що Кайлу здавалося — він зараз розплачеться. Офіціантка підійшла й доєдналася до них, хоч і гадки не мала, що їх розвеселило. Але вона була приємна на вигляд, сміялася милозвучно, і Кайл радів її близькості. Вона взяла в Дена замовлення на ще два пива. У колонках
Кайл промокнув очі чистою серветкою:
— Мені це було потрібно.
— Мені теж, — кивнув Ден. — Але щодо Ґебріела не смішно. Просто, щоб ти знав. Гадки не маю, чому я сміюся.
Вони знову обмінялись усмішками.
— Ти жахливий. І я вже казав — це бомбезно. Ми робимо видатний фільм. Я серйозно,
— Чорт забирай, так, — кивнув Ден.
— Весь час це казав, — короткий підйом духу здувся, коли Кайл подумки визнав, що насправді каже це заради самого себе.
— Але це була тільки перша зйомка тут, друже, — відкинувся на стільці Ден. — Я трохи всираюся з того, з чим ми можемо закінчити.
Кайл не глянув на Дена, натомість роздивлявся пляшки із соусами:
— Поки що все добре. Чергове гідне інтерв’ю, але нічого... нічого більше. Ти дочитав книжку Левайна?
— Ще ні. Я вже думаю так: що менше я про це гівно знаю, то безпечніше.
— Тобі треба її прочитати. Я сьогодні дізнався те, чого в ній не було. Собаки. Знову собаки. Конвей казав, вони були в повітрі. У повітрі. Левайн каже, що ті налякано втекли. Так на той час казала поліція. Але ми маємо звуки собак на аудіотреку з Лондона. Мешканці дому на Кларендон-роуд також їх чули. У Нормандії пси боялися ферми. А сліди в копальні? Левайн в «Останніх Днях» приділив велику увагу слідам ніг, бо він вважав, що дехто з убивць втік. Поліція ніколи не оприлюднювала, на що були схожі сліди. Левайн стверджував про сліди босих ніг. Босих ніг божевільних гіпі. Але Конвей казав про кістки. Кістки. Моя стіна, друже. Кістки. Ванна в Кані. Кістки. Храм у Нормандії. Кістки. Постаті з кісток.
— Можна на це подивитися й так. Але можеш зараз припинити, будь ласка? У мене окрема кімната й жодної лампи від Макса.
— У мене є одна. Візор. Але немає клятого додаткового адаптера.
— Думаєш, це якийсь захист?
— Просто здогад, — знизав плечима Кайл. — Уся квартира Макса ними освітлена. Його ванна смерділа фарбою. Ніби після ремонту. Подумай про це. Симулятор денного світла змусив зникнути ту штуку на моїй кухні. І він наполягав, щоб ми ними користувалися.
— То як щодо мене?
— Маєш рацію. Тобі нічого не снилося. Та й хай там як, скажімо просто, що ці плями... хай там як, вони неприродні. Я, бляха, звучу сміховинно, лише натякаючи на це. Я в курсі. Але ж пляма і якісь дурнуваті сни не можуть нашкодити, правда?
— Можеш скористатися адаптером від камери.
— Красунчику. Ще три зйомки. Тоді ти вільний. Тобі вже не доведеться про це думати. Так що не налягай на соуси. Нам завтра рано починати, а я ще хочу зробити чорновий монтаж, перш ніж ляжу спати.
— За три дні може багато чого трапитися.
Кайл не купився на наживку.
— Коли виїжджаємо вранці? — запитав Ден.
— Близько восьмої, тож будильник стоятиме на сьому. Повертаємось до Фортуна-Футгіллз зустрітися із сином власника ранчо. Він приїздить спеціально для нас. Макс хоче прояснити, що тато нинішнього власника знав про культ. Наступного дня їдемо до Фінікса до копа з відділу розслідування вбивств. А опісля всю ніч із Фінікса до Сіетла — до Марти Лейк.
— Як щодо будинку Сестри Кетрін зовні? Ти казав, там живе Чет Реґал. Це було б круто. Його особисте життя було касовішим, ніж у Майкла Джексона.
— Ніколи. Скриншоти маєтку й закадровий голос.
— Він усе щільно задумав, га? Це треба було розширити на тиждень із цими двома десятигодинними польотами в обидва кінці. Не те щоб Максу бракувало грошей.