Адам Нэвилл – Останні дні (страница 39)

— Він не хоче затягувати. Він вічність улещував усіх цих людей на інтерв’ю. І боїться, що вони передумають. Ушиються.

Ден погрався з картоплиною фрі, що випала в нього з рота:

— Це він так каже.

І тепер, коли Ден це зауважив, цей додатковий сумнів щодо намірів їхнього продюсера, виписаних у щільний графік, влився в Кайлову нудотну суміш невпевненості та збентеження.

 

ШІСТНАДЦЯТЬ

Готель «8 Болл», Юма

20 червня 2011 року. Опівночі

 

Кайл знову опустив голову на розгорнутий лептоп на маленькому столику під телевізором. Потім рвучко підняв її та витер рот. Над ним мерехтіли Fox News.

На екрані Кайлового лептопа з’явилося маленьке кругле лице Еміліо Аґілара, а навушники запов­нив його лагідний голос із легким мексиканським акцентом. Кайл відкинувся на стільці та добряче ковтнув кави.

З першими променями вони попрямували у Фортуна-Футгіллз, назад до копальні, щоб узяти інтерв’ю на сусідньому ранчо. Кайлу ще належало зробити чорновий монтаж половини свідчення Аґілара, а до вереску будильника перед довгою поїздкою до Фінікса лишалося якихось сім годин. Однак відколи він сів до роботи, його свідомість постійно сповзала в сонну кому. Він і в літаку з Лондона в Аризону не спав — був поглинутий переписуванням сценарію для зйомок у США, звіряв його з Максовим розкладом і нотатками та «Останніми Днями» Левайна. Спека двох діб у пус­телі висмоктала залишки його енергії, а два пива в барі подіяли як внутрішньовенне седативне. Після інтерв’ю Ден навіть заснув за столиком у забігайлівці. Навіть крізь стіну мотельного номера Кайл чув, як Ден хропе — ніби стара техніка, яка давно потребує мастила.

Проте Кайл не поспішав засинати. Не після розповідей Конвея напередодні, і тим паче після слів Еміліо Аґілара того ранку. Заплющити очі було остан­ньою його думкою після уривчастого, тривожного сну попередньої ночі. Він не міг згадати деталей, та тричі прокидався серед ночі з криком чи зойком, певний, що в його долонях — чиїсь маленькі, чужі руки. Руки, що намагалися стягнути його з ліжка. Після третього такого пробудження, о четвертій ранку, він пішов у душ.

— Чорт забирай. Досить, — провів Кайл пальцями по обличчю, змушуючи себе тримати очі розплющеними. Підвівся, потягнувся, підійшов до кухлика і долив у горнятко ще кави. Плеснув туди трохи Wild Turkey. Потім знову сів перед лептопом і перемотав інтерв’ю Аґілара до тієї частини, після якої заснув.

У виробничих нотатках Макс підкреслював значущість ранчо Кріолло неподалік копальні в Ніч Сходження у 1975-му. До того як сержант Конвей із напарником, патрульним Хімінесом, прибули та знайшли тіла, покійний нині власник ранчо Рамірес Аґілар був чи не єдиним очевидцем нічних подій.

Ірвін Левайн брав у нього інтерв’ю ще у 1975-му, але свідчення Раміреса Аґілара в «Останніх Днях» тоді звучали маренням божевільного. І це фактично виключило його зі списку свідків розслідування, вартих довіри. Він з’являвся також в одній документалці 70-х, але згодом взагалі відмовився з будь-ким говорити про цей культ.

Ранчо стояло за три кілометри на захід від мідної копальні «Блу Оук». Син Раміреса, Еміліо Аґілар, чекав там, аби дати їм інтерв’ю, організоване Максом. Він погодився на зйомки лише через бажання захистити пам’ять свого батька і його незрозуміле, химерне свідчення про події, що передували вбивствам. Як і Конвей, — Кайл невдовзі дізнався, — він відмовився від гонорару. Для когось річ була не в грошах.

Завдяки Денові звук був чітким і доб­ре заповнював навушники Кайла.

— Мій батько часто розповідав нам про копальню. Храм Останніх Днів, певно, єдине цікаве, що коли-небудь траплялося в цій місцині за його життя тут. І перший рік у нього з ними навіть склалися добрі стосунки. Я мало що з того пам’ятаю. Я мав, може, років два, коли вони приїхали й поселилися в копальні. Відповідно, коли поліція провела рейд, мені виповнилося п’ять. Але вдома батько часто згадував людей із Храму. Іноді, казав він, вони приходили сюди. Розмовляли з ним. Іноді працювали на ранчо. Чистили стайні. Годували коней, допомагали з доглядом. Молодь. Їм подобалося бути з кіньми та з моїм батьком. І йому вони здебільшого подобалися. Деяких дів­чат він просто жалів. Казав, що вони ще діти. Хвилювався за них. Казав, що нам з братом пощастило, бо ми мали щасливу домівку і не мусили тікати до якогось культу гіпі...

— А ще часто приїздили люди й питали, як до них дістатися. Чули про копальню, про тутешню спільноту. Приїздили машинами, автобусами. Мій тато казав, що всі вони щось шукали. Ну, знаєте, щось нове, захопливе. Інші — просто тікали. З поганих домівок. І все таке.

— Батько казав, що іноді натрапляв на людей з Храму в пустелі, коли возив клієнтів верхи Лаґунськими пагорбами. Тоді то була його єдина робота. І вони натрапляли там на них — у мантіях, із псами. Іноді голих. Ну, знаєте, і дів­чат теж. А ще за ними постійно пленталася зграя псів. Вівчарки, хаскі, різні бродячі.

— Він зав­жди казав, що ті з Храму були... дивакуваті. Але чемні. Ну, знаєте, привітні, хоча й занадто багато проповідували.

— Він колись згадував, що саме вони йому казали? — запитав Кайл.

— Батько називав усе це «гіпанською бриднею», — Еміліо засміявся. — Вони говорили, що відцуралися світу. Що той однаково котиться до кінця. І все таке. Що у світі — лише егоїзм, вій­на, бідність, расизм, жорстокість. Вони казали, що настають остан­ні дні. І що все вказує на це. В’єтнам. Заворушення. Бомба. А вони тут, щоб від усього цього відучитися. Відкинути освіту, родину, особистість, обов’язки. Звільнитися від соціуму. Від того, що їх цього всього навчив. У них, мовляв, тепер нова родина, нова спільнота, що дає все, чого ти потребуєш, щойно відмовишся від того, чого не потребуєш. Кожен був богом. Навіть мій батько — хоч він не був релігійним. Його смішило їхнє марнослів’я. Вони шукали бога всере­дині себе, щоб і собі стати богами. Називалися Братами та Сестрами такими-то. Казали, що були дітьми. Що були тваринами. Що ставали янголами. Божевілля, одним словом. Постійно були під наркотою. Батько думав — просто п’яні. За тими їхніми дивними очима міг сказати, що вони під чимось. Ну, знаєте, розширеними. І вся та їхня божевільна балаканина. Але то були наркотики. Тепер ми це знаємо. Дізналися від поліції та з газет.

— Але іноді, коли я ріс, мені здавалося, що то все навіть круто, знаєте? Батькові розповіді. Навіть після тих подій. Колись люди з Храму ставали табором на пагорбах, співали й розмовляли навколо великих багать. Багато вродливих дів­чат, як казав мій батько. Або ж просто сиділи й дивились у простір на пагорбах. Медитували. Але то було спочатку. Перед убивствами все змінилося.

— Як змінилося? Ваш батько згадував щось конкретне?

— Декілька речей. По-перше, молодь перестала приходити сюди дивитися на коней і допомагати. А в містечку, коли їздив, уже не бачив, як вони продають свої журнали та книжки. В усіх містах і містечках поблизу багато хто з тих часів пам’ятає людей із Храму в їхніх мантіях. Люди з покоління мого батька.

— Люди також годували гіпі. Бо оті з Храму їли сміття. Вони набігали на сміттєві баки позаду ринків і крамниць і забирали їжу в копальню у своєму шкільному автобусі та фургоні «Фольксваґен». Дехто жалів юних гіпі-дів­чат. Кілька їх мали немовлят, а вони їли відходи. Попри всі гроші Сестри Кетрін її послідовники харчувалися сміттям.

— Але за два роки культ став згортатися. Отже, усе змінилося десь у сімдесят четвертому. Або, може, навіть уже в сімдесят п’ятому. Мій батько особливо не вмів писати, тож ніколи нічого не записував. Інколи мій батько ще зустрічав їх у пустелі, коли їздив на конях, але люди з Храму його уникали. Вони стали носити із собою зброю. Гвинтівки. Казали, що полюють. Але мій тато нервував через це. Його клієнтам це також не подобалося. Упізнавав декого з людей Храму, що були тут від початку. І думав, що вони друзі, але вони його сторонилися. Ніби боялися. Декого з них ніколи раніше не бачив. Він ніколи не знав, скільки їх жило в тій старій копальні. Люди постійно приходили та йшли.

— А потім одного дня біля нашого дому з’явилася юна дів­чина й попросила захисту. Сказала, що вони ув’язнили її в копальні. Дів­чина лишила свою дитину, щоб піти в місто й попросити поліцію допомогти забрати дитину. Сказала, що її обрали народити Храму дитину. Але чоловік, який став батьком маляти, їй не подобався. І їй не дозволяли бавити час із власною малечею. Сказала, що дів­чата не мали вибору, з ким зачинати дитину, що багатьох із них змушували. Ну, знаєте, ґвалтували. Ця дів­чина розповіла моєму тату, що там реально погано. Люди боялися за свої життя. Там звели паркан, щоб тримати їх усіх всере­дині. Тільки декільком людям із Храму досі дозволяли ходити в місто та збирати речі в шкільний автобус і фургон. Усім заборонили покидати копальню. Багато їх перетворили на в’язнів. Діти також хворіли. Але нікому не дозволяли запрошувати лікарів.

— Копальня мала колодязь, але не мала електрики. І телефону також. Просто купка старих халуп, обліплених багном, але вони зав­жди називали її раєм. Loco²³. Дів­чина-втікачка казала, що в Храм проникли. Що в спільноті завелися інформатори. Усі всіх пі­дозрювали. Вона казала, що брати та сестри, які противилися влаштованому ладу, зникли. А їм сказали, що ці люди пішли й стали розповідати брехню уряду, і тепер поліція, ФБР і ЦРУ полюють на Сестру Кетрін. Що ці порушники спокою намагалися зіпсувати їхній рай. Вона казала, що там було багато параної. Дів­чина не знала, що насправді сталося з її друзями, але пі­дозрювала, що їх убили й закопали в пустелі. Ширився такий поголос. Тож коли порушники спокою почали зникати, вона вирішила втекти. І при­йшла сюди — у найближче місце до копальні. Вона чула від когось у копальні, що мій батько — добра людина.