Адам Нэвилл – Останні дні (страница 41)

Яскраво-червоний і гарячий дощ падав йому на шкіру. У птахів, розсипаних у нього під ногами в пилу перед воротами, чорне пір’я ворушив вітер, повний сажі. Голови були черепами. Дзьоби — роззявлені. Жінка в каптурі вищала свинею.

Щось намагалося прорватися крізь ворота. Кайл чув дряпання — наполегливі пазурі на дереві. Щось хотіло пробратися до нього всере­дину. Він закричав...

...і прокинувся, втупившись у білу стелю. На світло в круглому матовому плафоні. Він усівся. Побачив інструкцію з евакуації на зад­ньому боці дверей, мерехтіння телевізора, стіл та лептоп, свій наплічник, звукове обладнання. Номер у мотелі. Він на ліжку. Кайл перекотився і зиркнув на годинник. Четверта ранку.

Він стягнув просочену потом футболку та жбурнув її на підлогу. Зняв шкарпетки та джинси. Хитаючись, рушив у душ. З таким сном він міг і без нього обійтися. Ще дві зйомки — і все скінчиться. Скінчиться.

Перевірив тиньковані стіни ванної — усе чисто. Відкрутив сильний гарячий душ і вирішив відтепер про свої сни не згадувати. Денові й без того вдосталь.

 

СІМНАДЦЯТЬ

Фінікс, Аризона

20 червня 2011 року. 7 година вечора

 

Детектив-розслідувач убивств на пенсії Генк Свіні поклав на свою відполіровану стільницю руки, схожі на вкриті мишачим хутром дровини. Серед заростей сивого волосся, що тяглися майже до верхів’я веснянкуватих долонь, блищав золотий годинник із товстим браслетом. На інтерв’ю чоловік вдягнув краватку до сторіччя, на яку Ден причепив мікрофон. На стіні позаду лискучої брили рожевої плоті та впертих прямокутних рис голови й товстої шиї детектива виднілися чотири подяки в рамках, три медалі, дві фотографії його молодшого в однострої Військ Повітряної Розвідки США та три окремі світлини в поліційній формі під час нагородження медалями. На стінах навколо висіли дві старовинні гвинтівки «Вінчестер», потьмянілий і продірявлений бойовий прапор та перехрещені кавалерійські шаблі.

Прохолодний і світлий дім, завбільшки з палац, огортав величезний кабінет. Зовні система поливу зрошувала неможливо зелений моріжок, підстрижений так само коротко й ідеально, як і волосся копа у відставці, коли той ще носив форму. Під стінами з ґратками та широкими вікнами вибухали червоним, рожевим і пурпуровим спалахом квіти. На під’їзній доріжці з висвітленого рожевого каменю припарковані дві машини: «лексус» і чорний «універсал». Кайл лишив їхню орендовану автівку на вулиці.

Десь у здоровезному будинку ранчо бурмотів телевізор. Ззаду мигцем було помітно круглий басейн, що мерехтів кобальтовою синню. Густоволоса дружина Свіні нагадувала бабусь із ілюстрованих книжок у рожевому штанному костюмі. Вона приготувала тарілку із сендвічами, на яких місяць могла б марширувати армія. Перекус доповнювала діжка домашнього лимонаду.

— Коли будете готові, сер, — промовив Кайл, стоячи ліворуч від Дена перед столом Свіні. Ден за камерою вишкірився від незграбного використання Кайлом слова «сер».

Генк Свіні прокашлявся й незворушно задивився в камеру, і Кайл почувся вдячним долі за те, що ніколи не сидів потойбіч столу від детектива Свіні в кімнаті допиту:

— Над убивствами в мідній копальні під моїм керівництвом працювали чотири основні детективи. Хоча справу в перші три місяці розробляло до десяти осіб, на час убивств і потім загалом я керував детективами Ернандесом, Райлі й Саласаром.

— І ми були ретельними. Не хочу, щоб ви припускали або у вас виникло враження, ніби ми були купкою ледарів, які перетворили все розслідування на триндець.

Ден кашлянув, придушуючи смішок, і Кайл похмуро глипнув на нього.

— Багато хто так у минулому й казав. І прикрою неточністю буде натякати на все те саме знову, — Свіні підняв товсту пухнасту руку, уриваючи Кайла, який спробував втрутитися. — Я взагалі думав, що зав’язав з усією цією справою з Останніми Днями, і фактично те саме казав усім, хто вдавався до її ретроспективи. Але я винен Максу. Він прилетів і склав для нас доволі добру картину Храму в сімдесят п’ятому. Він розпочав усю цю кляту історію в Англії, тож його свідчення багато значили для нашої справи.

Кайл перезирнувся з Деном, притлумлюючи спалах роздратування через те, що Макс оминув згадку про свою участь у початковому поліційному розслідуванні. Участь, певно, обережну, бо навіть наклепницький Ірвін Левайн так про нього й не почув. Та ця недомовка однаково була непростимою.

— Сер, можу запевнити вас, що моя редакторська позиція — це не спрямовувати вашу розповідь у потрібне річище, а зобразити ваш погляд, як є. У нас немає порядку денного.

— Може, й так, та коли ці інтерв’ю монтуються й бог знає що ще, ви, кіношники, умієте виставити дурнем самого Ісуса Христа Всемогутнього. Тож моя довіра до вас, хлопці, базується лише на моєму боргу Максу. Тож хочу, щоб ви у своєму кіно зупинилися на кількох моментах, — Свіні тицяв довгим пальцем у долоню, підкреслюючи кожну свою думку. — Перший звіт про хід розслідування вбивств налічував шістдесят шість сторінок. Половина з них, прости господи, трималася на менсонівських убивствах Ла-Б’янка в Лос-­Анджелесі, а більшість тамтешніх хлопців у шістдесят дев’ятому були молодцями. А тут, у Фініксі, ми всі мали вищі звання. Усі ветерани. Ми були досвідчені. Знали, що є що.

Свіні замовк і ковтнув з краю склянки:

— Ми з Райлі лишалися всю ніч десятого липня. Це ми накрили тіла ковдрами, які знайшли ззаду в будівлі храму, коли коронер нам дозволив. Ми по коліна вгрузли в те розслідування від початку.

— Коли спеціалісти приїхали на наше шоу, по суті, о третій ранку, відділ відбитків узявся вкривати копальню порошком. Вони завершили аж за чотири дні. Укрили її повністю. Зняли накладені та змазані відбитки з чотирьохсот місць і отримали тільки тридцять чотири чіткі. Двадцять дев’ять із них пов’язали або з померлими, або з уцілілими, яких знайшли в копальні вночі 10 липня 1975 року.

— Тоді ми взяли відбитки пальців у всіх допитуваних, яких екстрадували з Каліфорнії та Нью-Мексико. І також порівняли чіткі відбитки з копальні з п’ятнадцятьма тисячами пі­дозрюваних у штаті. Усе намарно. Ми протестували на поліграфі нещодавніх утікачів, які покинули Останні Дні в сімдесят четвертому. Пробили спосіб учинення злочину у базі даних штату. Дуже ретельно дослідили минуле жертв. Навіть перевірили схиблені теорії. Усе потрапило до того звіту.

— Містере Свіні, можете розповісти нам про пі­дозрюваних, яких допитували?

— У вас є час до Різдва? У мене ні. Перші роки народ весь час приходив і йшов. Із сімдесят третього до сімдесят четвертого. Про Останні Дні знали до самого Сан-Франциско. І ми допитали трохи більше сотні людей за перші три місяці розслідування. У нас була купка втікачів та волоцюг, багато розгублених дітей, які пройшли через ту копальню в той чи інший момент, починаючи із сімдесят третього. Виключені з коледжів, які шукали розваг, наркоти, потрахушок чи й того, й іншого. Гіпі, байкери, здібні злочинці, умовно звільнені, хто хочете. Ми допитали й удосталь голлівудських, які зависали із Сестрою Кетрін у її домі в Каліфорнії. Музикантів, акторів. Викликали їх із Лос-Анджелеса.

— Яке враження вони створили у вас про культ на цій стадії, про життя в копальні в 1974-му — люди, яких ви допитували, утікачі?

— Здебільшого він їм не припадав до душі, щойно вони потрапляли туди й бачили все на власні очі. І ті, що були не геть божевільними, загалом казали нам одне й те саме. Там, хоч і не безпосередньо, усім заправляла Сестра Кетрін. Багато допитаних нами людей із копальні бачили її лише на фотографії, яку вішали в кожній будівлі, і ніколи наживо. Вона використовувала всі види та способи залякування, щоб досягти свого, і контролювала через таку собі ієрархію зі свого дому на заході. Через цю групу вар’ятів, які називалися Семеро. Те саме було й у Франції та в Англії, якщо завдати собі клопоту дізнатися. І ми дізналися. Ми були ретельними, — Свіні знову замовк, щоб ковтнути лимонаду.

— Кількість людей у копальні зменшилася влітку сімдесят четвертого. Багатьом не подобалося більше віддавати свої гроші та майно. Інші вважали надмірним біблійний фанатизм. Багато кого лякали віряни, які ще дужче все сповідували. Як-от ці Семеро. Зрештою в сімдесят п’ятому все, по суті, стиснулося до ядра вірян у дуже кепській ситуації. Молох, Ваал, Хемос, Еребус і Веліал були найбільшими дурилами. Усіх інших, хто там ще жив, фактично ув’язнили. У деяких тамтешніх дів­чат були діти, і вони б їх не покинули. Тож вони терпіли.

— А остан­ні місяці 75-го? Яке враження у вас створювала група перед Ніччю Сходження?

— В остан­ні місяці в копальні перебувало близько двадцяти людей. Виходили на «наступний рівень», як про це висловлювався Брат Веліал. Сестра Кетрін також в остан­ній рік втрачала контроль. Хтось казав, що чув, ніби наприкінці Сестра Кетрін поводилася, як мала дитина. Її мозок був практично кашею. Та ж господи, вона навіть наказала Веліалу її вбити. Збіса параноїла щодо поліційного рейду, ФБР, ЦРУ. Відкрили справу про наклеп проти журналіста, Левайна, яку вона програла. І вона надсилала кошти скрізь: у Швейцарію, Коста-Рику, Південну Африку. У разі, якщо доведеться тікати. Хоча їй не варто було хвилюватися. Вона не потрапила на жоден радар. Однак вона була залежною. Її психоз остан­нього року розвинувся на повну. І збирався справжній гармидер, про який ми нічого не знали.